Він відразу перейшов до діла, сповістивши, що його донька загалом тримається хати, фанатично вчиться і не має часу на гульки, тому з кавалерами в неї проблема. А дівці вже двадцять два, тут стрийко глибокодумно закивав головою і моргнув мені, ось-ось закінчить медичний інститут і надалі коло знайомств звузиться ще більше. От вони й вирішили підшукати їй порядного хлопця – а в картотеці пана Базя непорядних нема, – аби таким чином забезпечити їй майбутнє. Час від часу тітка закочувала очі і приказувала: «Ах, наша Беллачька!» Після тієї тиради директор поцікавився, хто я і що я, стрийко не дав мені й слова сказати і розписав мене у суцільних суперлятивах, аж я почервонів. Ізьо тільки кивав головою. Пан директор із неприхованим зусиллям вслухався в галицький спіч стрийка, мабуть, окремих слів не второпавши, ще менше розуміла тітка, висунувши шию і наставивши вуха, та, видно зневірившись у своїх здібностях сприймати мову абориґенів, подалася до креденса і виставила пляшку мартелю і кілька келишків. Потім кожному налила і знову всілася, але вже навіть не намагалася прислухатися.
Пан директор підняв чарку і запросив випити для знайомства. Тітка на хвильку вислизнула, а повернувшись, повідомила, що я можу піти познайомитися з Беллою. Я слухняно підвівся і, супроводжуваний бадьорими поглядами стрийка та Ізя, вийшов з покою в коридор, піднявся сходами й опинився у просторому кабінеті. На канапі сиділа з книжкою Белла, описана паном Базьом з неймовірною точністю. І волосся вона мала полум’яне. Все було так, як він зобразив, хоча носик не був аж таким страшним, як я очікував, – він був навіть досить симпатичним, з таким носиком я б міг прожити хоч і все життя. Я привітався, дівчина кивнула на крісло навпроти. Вона сиділа заклавши ногу на ногу так, що видно було її налите повне стегно. Запанувала мовчанка. Спочатку я роззирався по стінах, заставлених стелажами з російською класикою та медичними підручниками, потім подарував дівчині одну зі своїх заготовлених наперед усмішок, щоб якось розрядити атмосферу, але атмосфера залишалася напруженою, бо панна дивилася на мене як на когось, хто намагався в неї вкрасти гаманець. Врешті вона видушила з кривою посмішкою:
– І шо? В Амєріку захатєлась?
– Чого відразу в Америку? – не здався я.
– А развє нєт?
– Ні, – замотав я головою. – Ви мені просто сподобались. Ось вирішив поспілкуватися ближче.
Вона зітхнула, обличчя її посмутніло. Зависла знову мовчанка.
– Так і будєм малчать? – озвалась вона.
– Можемо не мовчати, – сказав я і, пересівши на канапу, обняв її з непідробною пристрастю.
Вона відсахнулась.
– Ти спєшиш на поєзд? – запитала, розгладжуючи сукню і поправляючи зачіску. – Но што, єслі я в Амєріку нє сабіраюсь? – Я не знав, що відповісти. – Папа тоже вродє нє сабіраєтся. Он там точьна дірєктарам нє будєт.
– Може, нам спочатку позустрічатися, а тоді щось вирішувати?
– А ти справді цього хочеш? – запитала вже українською.
– А ти не помітила?
Вона розсміялася.
– Звичайний фізичний потяг. Ти живеш сам?.. Напиши адресу. На Замарстинові? О, та це ж поруч татової фабрики.
– Авжеж, запахи деревини і лаків з лижної фабрики гармонійно переплітаються з гострими пахощами кавової фабрики та запахами падалини з м’ясокомбінату, обрамлені нудкими ароматами «Світоча».
– І так щодня?
– Ні, тільки в певні вечори, коли повітря розріджене, переважно влітку.
– Може, я забіжу до тебе днями, – сказала вона і насторожилася. – Що це? – Знизу долинали голосні крики, місцями переходячи в вереск. – Вони сваряться?
Я теж почув сварку. Директор чимось обурювався, Ізьо і стрийко його перекрикували, а тітка ойкала і волала лише одне: «Какой ужас! Какой ужас!» Белла відчинила двері, аби чути було краще, і до нас долинули фрази, які нічого доброго мені не віщували.
– Вон! – кричав пан директор. – Ілі я пазваню, куда слєдуєт!
– Какой ужас! – сплескувала руками тітка. – Мнє плоха!
– Ніколи! Ніколи! – кричав стрийко. – Ніколи Шевченко не був антисемітом!
– Да ви самі антісєміти! – гримав директор.
– Це я антисеміт? – обурювався Ізьо і зробив у запалі сварки непробачну помилку: – Та я жид з діда-прадіда!
– Што? Жид? – директор уже не тямився з люті і впав у істерику: – Вон! Нємєдлєнно вон!
Я цьомкнув Беллу і сказав:
– Ну, Белла, чао.
– Мене Беллою тільки вдома називають. А так я Лєна.
Я цьомкнув в щічку ще й Лєну, хутенько збіг сходами на діл і гукнув:
– Гей, браття-опришки, сідлаймо-но коней!
Ізьо зі стрийком вийшли, сповнені обурення і праведного гніву, гучно траснувши за собою дверми. Їх аж трусило зі злості.
– Ну, ти чув? – Ізьо до мене. – Він мене антисемітом обізвав! Шкура комуняцька! Приїхало з якої-небудь Клязьми і буде тут пана корчити.
– Але я йому всьо сказав! – потирав руки стрийко. – Я йому всьо сказав!
– Бандєравци! – летіло нам у спину, коли ми виходили на подвір'я. Я озирнувся, нагорі у вікні стояла Олена і посилала повітряний цілунок. Знаючи, що за нами стежать, я не відповів.
В авті мені нарешті вдалося почути, з чого те все почалося. Отже, вони мирно собі бесідували, коли якогось дідька не потягнуло стрийка зацитувати Шевченка: «І чужого научайтесь, Й свого не цурайтесь». А було це сказано до розмови про науку, що от їхня доня так тяжко вчиться, що світа Божого не бачить. Реакція тітки була миттєва: «Нє смєйтє в нашем домє упамінать етава антісєміта!» Коли ж стрийко й Ізьо спробували заперечити, а стрийко додав жару ще кількома цитатами, то свою сестру підтримав і директор. Так слово по слові градус піднімався усе вище, аж ртуть закипіла і вибухнула скандалом.
– Ну, а ти що? – штурхнув мене під лікоть стрийко. – Ти там як?
– Та я все зі свого боку зробив як книжка пише. Ми цілувалися, і їй це сподобалося, – збрехав я. – Взяла мою адресу, обіцяла провідати.
– Ну, то люкс, – втішився Ізьо. – Не все ще пропало.
– О-ой, – похитав головою Ізьо, – я так не думаю. А крім того той комуняка, так виглядає, до Америки не збирається. Молов нам довго й нудно про свої трудові звершення, про те, як його партія цінує і що скоро піде на підвищення у міністерство. Тобто збирається переїжджати разом із дочкою до Києва. Розумієш? Допитувався, чим ти займаєшся, і що він може там на якусь добру роботу влаштувати.
– Добра
