Але скажіть, за таких «способів» господарювання до чого тут держава як нібито неефективний господар? Державу завжди уособлюють люди, яким довірено від її імені керувати і, головне, наглядати за станом та діяльністю її майнового і виробничого комплексу. Метою їх діяльності має бути отримання бюджетом дивідендів від ефективного використання державної власності. Тому впевнений, що ефективне й прибуткове управління державною власністю абсолютно можливе за умови чесного й ефективного менеджменту та додаткової матеріальної зацікавленості працівників у загальному успіху роботи їхніх підприємств.
Для кооперативної держави важливе й корисне також існування та ефективна діяльність різноманітних громадських виробничих об’єднань, як-от власників земельних паїв, орендарів майна та інших.
Висновок. Треба не боятися уявити те, що вже конче треба уявити. Тому що всі найкращі події Бог помістив по інший бік нашого страху.
Структурна побудова влади та керівних органів нової держави
За всі роки існування незалежної України склалася більш-менш стійка модель державного управління, яка часом, дещо змінюючись, копіювала керівні моделі певних держав світу, але тільки структурно. Тому що за якістю й ефективністю діяльність органів управління державою не витримувала жодної критики.
Нині ресурс такої системи державної влади підійшов до свого драматичного й абсолютно логічного фіналу. Будуючи нову, унікальну для світу кооперативну державу, ми повинні чітко відповісти на питання: яка влада має керувати такою державою? Якою має бути її структура, яку міру відповідальності буде покладено на кожну її ланку тощо?
Відповідь випливає із самої постановки питання: унікальна держава повинна мати унікальну за своєю структурою, завданнями і засобами їх рішення владу. Спробую у цьому розділі детально її описати.
Отже, яка нам потрібна влада? Будемо послідовні у своїх словах і ще раз наголосимо, що немає нічого такого, що вже десь колись не існувало і не випробовувалося. Просто треба правильно скласти докупи весь корисний для нас досвід у певний потрібний пазл і додати до нього свою, властиву тільки нашому суспільству родзинку, яка й забезпечить унікальність такій системі управління державою.
Чомусь канонічною і ніби-то демократичною у світі вважають владу «триголового дракона» — законодавчу, виконавчу і судову. При цьому наполягають на рівномірній противазі кожної «голови» одна одній. От тут уже незрозуміло: це колективна безвідповідальність за результат чи штучно закладене протиборство владних гілок? Справа в тому, що так звана рівновага, як правило, перетворюється на взаємне протистояння з патовими, за термінологією шахістів, наслідками для державного управління. Для чого нам це? Тим паче в цій схемі чи навмисне, чи через нерозуміння закладено стратегічну помилку. Бо владна рівновага може бути тільки між народом і його породженням, тим самим «триголовим драконом», а не між його «головами». І жодних інших варіантів. Самі по собі ці «голови» між собою нічого не повинні врівноважувати. Тому що народ тут завжди в пріоритеті.
Мало того, народ повинен мати юридичний механізм у будь-який час «поправити капелюха» будь-якій «голові», тобто хоч кому з обраних ним можновладців, висловивши їм електоральну недовіру на референдумі і негайно відправивши їх у відставку (дивіться нижче про пряму народну демократію). Тому зовсім не має значення кількість «голів» удаваного «дракона». Голова може бути й одна, але це не означатиме тоталітарну форму правління в країні. Бо той, хто отримує навіть такий рівень влади, завжди має реально залежати від того, хто наділив його такою владою. Разом з такою самою відповідальністю. Оце і є справжня демократія.
Почнемо все ж таки спочатку. Якщо у демократичному суспільстві тільки народ є носієм влади, за такою логікою, самою легітимною владою можуть бути її складники, що їх народ обирає напряму. Вважатимемо це аксіомою у своїх подальших міркуваннях.
Владна рівновага у справді демократичному суспільстві може бути лише між народом як носієм влади, з одного боку, та владними виконавцями, яких народ обирає винятково напряму, з іншого боку. Решта — від лукавого. Бо не можуть бути «вагою» для цих «терезів» владні структури, які вже похідні від органів влади, обраних безпосередньо народом країни.
Ми знаємо, що у нас напряму вибирають лише два владних складники — президента держави та її парламент, тобто Верховну Раду. Третій складник — суддів у нас народ напряму не вибирає, тому розглядати їх в контексті нашої розмови немає сенсу. Судді у нас — призначенці. І не важливо, хто їх урешті-решт призначає — Верховна Рада, президент чи уряд. Тому для повної легітимізації суддівського корпусу як обранців народу ми повинні почати обирати суддів безпосередньо на прямих виборах. Тоді «триголовий дракон» владної демократії стане плоттю від плоті єдиного носія влади — українського народу, і тоді демократичні «терези рівноваги» матимуть такий вигляд: на одній шальці — народ, на другій – обрані ним президент, парламент і судді. Тобто той самий «триголовий дракон».
Якщо з парламентом усе нібито зрозуміло, бо нині він є законодавчим складником влади, то з посадою президента не все так чітко. Він у нас хто? Голова виконавчого владного складника? Зовсім ні. Бо виконавчу владу у нас очолює... прем’єр-міністр, тобто призначений кимось (не має значення ким) чиновник. А де ж Воля Народу? А всенародно обраний президент тоді хто? Проте він ніяк не вписується у вималюваний нами демократичний ландшафт. Всі його владні функції набагато слабші, бо він безпосередньо не очолює виконавчу владу і, згідно з елементарною логікою, не може прямо відповідати перед народом, який його обрав, за надважливі для країни дії виконавчої влади. То, може, тоді треба прямим народним волевиявленням обирати прем’єр-міністра? Однак такої конституційної норми у нас немає. Ми становимо парламентсько-президентську країну. І прем’єр-міністр у нас виходить із парламенту як штучний продукт узгодження інтересів між парламентськими фракціями, які становлять більшість. Тобто керівник виконавчої влади у нас де-факто — фігура з того самого парламентського «горóду». Про яку ж владну рівновагу ми тоді говоримо? Чи має право напряму звітувати народові за дії наймогутнішої і найвпливовішої частини влади невідомо як пролізлий на цю головну посаду чиновник, який є лише продуктом політичного парламентського компромісу? І навіщо тоді реальному очільникові країни, президентові, відповідати за дії того, хто як посадовець призначений рішенням і відповідно керований «протилежним» йому складником влади, здатний за певних обставин проводити політику, яка не просто не буде корисною, а й може зашкодити державі?
Ви заперечите мені, що парламент, із якого виходить прем’єр-міністр, — це орган, обраний народом. Однак повторюся: прем’єр-міністра у нас напряму
