Зітхнувши, Анна знов втупилася поглядом кудись у мур зброївні.
— Чому ви вважаєте, що я того потребую?
— Я не думаю, я знаю. Тобі не варто залишатись у моєї сестри. Її чоловік знає про наші з тобою стосунки.
Від несподіванки Анна аж рот відкрила.
— Як знає? Звідки?
— Я сам йому сказав. Це не Тереза, яка ще довго не бачитиме очевидного. Зрештою, він усе одно мовчатиме. У нас із ним свої порахунки і спільні інтереси. Псувати дружні відносини через те, що я привів до нього додому свою коханку, ніхто з нас не збирається.
Кусаючи губи і намагаючись не виказати себе, Анна відвернулася. Доки Адам поводитиметься з нею, як із забавкою? Що за характер? А найгидкіше те, що вона його любить навіть таким. Очевидно, проблема в ній самій, а не в характері Адама. Це вона дозволяє йому робити все це.
Адам легенько взяв її за руку.
— Ти мене запитала — я відповів. Відповідь цинічна, але, як на мене, вона краща, ніж якби я намагався тебе обманювати.
— Принаймні, ви могли б мене попередити.
— І що б то змінило? Хіба те, що ти б уже не почувалася там комфортно.
Він уважніше придивився до Анни. Вона ображається на нього? За що? За те, що він намагається опікуватися нею? Цікаво, що тут поганого? Жодна жінка не здатна довго миритися з невлаштованістю власного життя. Коли-небудь Анна теж це зрозуміє, і тоді йому знов доведеться добре подумати над тим, щоб не втратити її для себе. Невинне захоплення стає дедалі серйознішим. Очевидно, Анна ввійшла в його життя у такий момент, коли йому дуже потрібні ці відчуття та зміни. Цікаво, чому йому залежить саме на ній? Ще й досі не міг того зрозуміти. А може, й не варто нічого розуміти. Вона молода, гарна, і йому хочеться мати її біля себе.
Вловивши щось дивне у поводженні Адама, Анна мимоволі занепокоїлася. Чому він мовчить? Чому так уважно вивчає її? Може, розсердився?
— Ти стала ще гарнішою, — раптом озвався він. — Спокійне життя пішло тобі на користь.
Адам обережно зняв із її руки рукавичку.
— Шкода, що зараз я ще не можу взяти тебе до себе, — торкався її шкіри дуже обережно, аж вкрадливо, лише ледь-ледь. — Я скучив за тобою. Знаєш?
Анна здивовано глянула на нього. Скучив? Аж так сильно? Але…
Десь позаду з даху зсунувся великий шматок мокрого снігу, вдарився об землю і, розлетівшись на дрібні грудки, захляпав їх із Адамом бризками.
Анна злякано сахнулася і забрала долоню з руки Адама.
— Я мушу йти. Як я потім пояснюватиму, де була стільки часу?
Вона взяла Адама під руку і, боячись спізнитись, так поспішала, що вже за чверть години вони підіймалися сходами до помешкання Терези, а Анна засапалася так, що насилу переводила подих.
— Зачекай. Куди ти летиш? — Адам притримав її за руку. — Ніхто за тобою не женеться.
Зупинившись на сходинку вище від нього, Анна заперечно хитнула головою.
— Мені не можна тут затримуватись. Нас побачать і…
Адам притягнув її на себе і, не зустрівши жодного опору, поцілував.
— О, Боже, що ж ви таке робите? — приглушено проговорила вона і на мить притиснулася до нього сильніше. — Тут не можна таке робити.
Адам усміхнувся.
— Хто там знає, що насправді можна робити, а що ні.
Випручавшись із обіймів, Анна збігла сходами вгору і раптом, не втримавшись, озирнулася. Чомусь саме зараз особливо гостро зрозуміла: все, що з нею відбувається, — це не фантазія, не гра, не мрія, а її власне, реальне життя, з усіма його плюсами та мінусами, з усіма несподіванками та змінами, з можливістю втрат і неможливістю тривалого щастя. Це життя вже нікуди не дінеться, не минеться, як сон на ранок, від нього не заховаєшся у вигаданому світі, не переграєш і не перепишеш начисто. Залишається хіба покластися на милість Божу і з головою поринути у вир забороненого кохання.
Частина четверта
Фортисимо
Розділ 1
Від того дня, як Анна востаннє бачилася з Адамом, проминув місяць, і вона вже почала звикати до життя компаньйонки пані Беати. Навіть прихилилася до цієї старшої пані. Приємна на вигляд, невисока на зріст, пані Беата давно розміняла восьмий десяток, проте виглядала жвавою та міцною, а головне — була при здоровому глузді, твердій пам’яті й мала абсолютно неконфліктний характер. Не псували її навіть дрібні дивацтва та не завжди зрозуміле поводження. Уже за тиждень-другий Анна цілком спокійно співіснувала з тими дивацтвами і не брала їх близько до серця. Приватне життя господині було зручним, розміреним та комфортним — тобто, саме таким, якого найдужче хотілося. У чітко встановлені години — сніданок, обід, вечеря; за необхідності — дрібні побутові справи чи візити до знайомих, за гарної погоди — неквапні прогулянки в парку, після обіду — кількагодинний відпочинок, а ввечері — невинна гра в карти, читання книжок або писання листів. Незабаром Анна почувалася тут так, ніби отримала міцний ґрунт під ногами. Трохи непокоїло лише те, що вони з Адамом все ще не бачилися, проте тепер ця розлука не здавалася нестерпною. Таємно, через посильного, Адам передавав їй листи, і, декілька разів на день перечитуючи їх, Анна відчувала, що вони не лише допомагають пережити розлуку, але й дають майже реальне відчуття присутності Адама в її житті. Слова, фрази, розповіді — звичайні, прості, майже буденні, але для неї сповнені особливого сенсу. Іноді, десь посеред листа, Адам раптом, чи то навмисно, чи може, й випадково, звертався до неї саме так, як у ті хвилини, коли вони були самі, і Анна, знов і знов перечитуючи ці, лише їм обом зрозумілі фрази, відчувала, як від хвилювання її кидає у жар, проте якими б важливими не були ці слова, бракувало інтонації, з якою Адам промовляв їх до неї, не вистачало його доторку, голосу, погляду, чогось невловного в поводженні, у манері вимовляти фрази — всього того, чого лист замінити не може. Адам, щоправда, вкотре радив їй знайти привід для того, щоб вийти з помешкання самій, проте вона ніяк не наважувалася. Так, ніби досі на щось очікувала. Вже декілька тижнів вагалася, вибирала варіанти, давала собі слово завтра наважитися на розмову з пані Беатою, проте ані на крок не посувалася до мети. Абсурдна ситуація. Навіщо тоді втікала з дому?
Спостерігаючи за тим, як сонячні, по-весняному теплі дні чергуються з ледь не по-осінньому похмурими та дощовими, відчувала, що не за горами справжнє тепло та спекотне літо. Неймовірно — востаннє бачилася з Адамом тоді, коли ще не зійшов сніг, а зараз у сіро-чорних кольорах землі проступила ніжна барва молодої зелені, а повітря часом робилося таким п’янким та млосним, що від нього паморочилося в голові й хотілося все облишити та втекти світ за очі.
Того ранку, отримавши чергового листа від Адама, Анна не могла дочекатися, коли прочитає його. Заховавши лист у рукав сукні, легенько торкалася його, не могла зосередитися на тому, що робить, і відчувала, що, доки не прочитає листа, не зможе нічого робити. Непрочитані слова дивним чином самі складалися в її голові у рядки та фрази, і Анна подумки докоряла собі за надто розбурхану уяву. Чи не пора повернутися в реальність? Доки можна вигадувати?
По обіді, отримавши можливість усамітнитися в себе в кімнаті, Анна сіла на крісло біля столу і спробувала привести до ладу думки та відчуття, проте не змогла того зробити. Важко зітхнувши, поклала лист перед собою, розгладила його долонею і почала читати.
Спочатку нічого незвичного — привітання, декілька загальних фраз, а потім дисонансом до того, що Адам зазвичай їй пише, ледь не докір.
«…Сподіваюся, цього тижня ти нарешті наважишся сказати пані Беаті про намір відвідати свою львівську родину і таки вийдеш із помешкання сама. Ми з тобою давно могли б зустрітися, і доволі дивно, що ти все ще зволікаєш. Зрештою, ти мені нічого не винна і я не збираюсь примушувати тебе робити те, чого ти робити не хочеш. За будь-яких обставин, усе, що я пообіцяв тобі й твоїй родині, залишається в силі…»
Незвично короткий і при кінці різкий лист залишав більше запитань, аніж давав відповідей. Перечитавши його тричі, Анна спантеличено перевернула аркуш на інший бік, ніби сподівалася прочитати на звороті ще щось, окрім написаного, і механично заховала лист у рукав сукні. Звідки ця несподівано-прохолодна тональність листа? Здається, своїми відмовками вона зачепила Адама за живе. Він ображається, а може, навіть вирішив, що вона намагається уникнути зустрічі. Абсурдна ситуація. Насправді понад усе хочеться побачити його.
