Вона глянула на Анну. Якусь мить уважно роздивлялась її, ніби диковинку на ярмарку, тоді, опам’ятавшись, відвела погляд.
— І все ж таки присядьте. Не хочу, щоб панні знов стало зле. Це у вас уже місяць п’ятий, я так розумію?
Здивовано звівши брови, Анна не відповіла, лише почервоніла ще дужче і сіла навпроти. Таке запитання з уст дружини Адама звучало щонайменше дивно, якщо взагалі не абсурдно.
— Навіщо ви взагалі сюди прийшли? — з погано прихованим роздратування раптом запитала Анеля. — Маєте якісь проблеми? Про щось особисте хотіли поговорити з моїм чоловіком?
Подумки Анеля відзначила, що у відповідь Анна не лише знов промовчала, але й розгублено закусила губи. Навіщо вона взагалі сюди прийшла? Не сподівалася побачити її тут? Цікаво, а на що вона сподівалася? На те, що вони з Адамом не зможуть залагодити власні сімейні проблеми з взаємною вигодою? Чого-чого, а здорового глузду та вміння йти на компроміси нікому з них ніколи не бракувало. Майже не відчувала до коханки чоловіка гострої ворожості, хіба цілком природне неприйняття та суто жіночу цікавість. Що знайшов у ній Адам? Чим вона аж так сильно його привабила? Юністю? Милим личком? Сумішшю дитинності та жіночності? Не надто далеким розумом? Відданістю?
Анеля сіла і знов придивилася до Анни. А може, залежним становищем та можливістю диктувати їй свої умови? Чимось притаманним лише їй? Хто знає, яка вона у ліжку. Може, саме така, яку Адам собі хоче. Тереза казала, що у неї гарне тіло. Відчувала до коханки свого чоловіка якусь дивну суміш погорди й одночасно заздрості до її віку та наївності. Що Адам побачив у ній надзвичайного? Така собі невинна лялечка. Зі свіжим личком, гарним волоссям, округлими формами, здорова, акуратна, в міру проста. Нічого особливого, проте саме такі чомусь подобаються чоловікам. Адам у тому не оригінальний. Важко зрозуміти, що взагалі поєднало цих двох настільки різних людей? Лише ліжко? Якщо так, то це незабаром минеться. Ця дівчинка — ще не найгірший із варіантів. Вона акуратна, здорова і не розпусна, а тому не нагородить Адама чимось не вельми приємним для здоров’я, і він не принесе все це у власну родину. Навіть сама собі Анеля воліла не зізнаватися у тому, що насправді їй боляче думати про те, як її чоловік кохався з Анною. А якщо він її любить?
Не помічаючи, що пауза затягується і стає до непристойності довгою, Анеля продовжувала вивчати коханку свого чоловіка. Не виглядає здатною на усвідомлене зло чи на добре продуманий підступ. Діє імпульсивно і не керується здоровим глуздом. Ні, особливої загрози тут немає. Погано лише те, що вона носить дитину від Адама. Це ще дужче прив’яже його до неї.
— Ви, звичайно, прийшли сюди не для того, щоб говорити зі мною, але спільних інтересів у нас, на жаль, теж не бракує.
Анеля намагалася говорити якомога спокійніше, проте роздратування, що дедалі виразніше наростало в ній, не дозволяло почуватися по-справжньому впевнено. Невже Адам не міг не втягувати в цю історію ще й родину? Щонайменше мав би пояснити своїй коханці, чому та не повинна приходити до нього додому. Ким вона взагалі себе уявила? Рівнею їм?
Зусиллям волі Анеля опанувала свій гнів і примусила себе говорити якщо й не байдуже, то принаймні не надто емоційно.
— Думаю, ми обійдемося без непотрібних нам обом церемоній і не вдаватимемо, ніби не розуміємо одна одну. Ви носите дитину від чужого чоловіка, а отже, часу на роздуми та очікування у вас нема. Мусите щось вирішувати вже у найближчі декілька тижнів. Мене не обходить, що саме ви вирішите, і не буде обходити до того моменту, доки це не зачіпатиме мої інтереси та інтереси моїх дітей. Нікому з нас не вигідно створювати проблеми одна одній. Сподіваюсь, у панни стане розуму не претендувати на моє становище?
Відчуваючи, як у неї починають палати щоки, Анна промовчала. Щось приблизно таке сподівалася почути від дружини Адама, проте думала, що здатна вислухати це більш-менш спокійно, натомість ладна була провалитися крізь землю від сорому.
Остаточно переконавшись, що з Анни не витягнеш і слова, Анеля продовжила розмову в формі монологу.
— Щоб отримати розлучення, моєму чоловікові доведеться не лише докласти чимало зусиль, нервів та грошей, але й витратити багато років. Це якщо взагалі наш шлюб визнають недійсним… Принаймні, я робитиму все можливе для того, щоб цього не сталось. Ви переконані, що вам стане терпіння так довго чекати? Життя мінливе… Зрештою, навіть якщо терпіння стане, ваша дитина все одно народиться поза церковним шлюбом. А якщо будуть інші діти? Панна, здається, з родини священика? Як ви собі все це уявляєте? Зрештою, чого мене повинно таке обходити? Кажуть, у панни брат студіює в семінарії. Нехай його непокоїть ця проблема.
Слухаючи дружину Адама, Анна не лише поперемінно блідла та червоніла, але й почувалася на межі розпачу. Відчуття того, що тебе намагаються притиснути до стіни, викликало бажання опору, а слушність зауважень робила той опір по-дитячому безглуздим.
— Я ніколи не хотіла вашого розлучення, але чим я і моя дитина гірші, аніж ви та ваші діти? Хіба…
Не дослухавши, Анеля нервово підвелася з крісла.
— Та як ви смієте порівнювати мене з собою? Не знаю, що там вам наговорив мій чоловік і ким ви себе уявили, але я б радила панні не тішити себе ілюзіями. Ви тут ніхто, і ваша дитина — лише ще одна позашлюбна дитина. Таких довкола багато.
Вражена ефектом від свого зауваження, Анна злякано притихла. Якщо таке невинне порівняння викликало у дружини Адама шквал неприйняття, то що вже казати про все інше?
— Ви намарно сюди прийшли. — Розуміючи, що втрачає самовладання, Анеля спробувала приховати роздратування за маскою прохолодного ставлення, проте не змогла — від гніву в неї тремтіли руки і вона зблідла так сильно, що не змогла це проконтролювати. — Наша розмова пуста і нічого не варта. Робіть, що хочете, а я керуватимусь власними інтересами та інтересами своїх дітей. А тепер від гріха подалі, йдіть собі додому. Сподіваюсь, мені не доведеться просити вас двічі?
Спантеличена таким стрімким завершенням розмови, Анна злякано кліпнула. Їй вказують на двері? Навіщо тоді Анеля наполягала на розмові? Щоб принизити коханку свого чоловіка? Не виглядає, щоб це покращило її настрій.
Підвівшись, Анна спробувала щось сказати, проте дружина Адама обірвала її ще до того, як вона змогла сформулювати свою думку.
— Думаю, ви непогано орієнтуєтесь у будинку і самі знайдете вихід. Я так розумію, що ви тут не вперше.
— Я не хотіла, щоб так сталось, — відступаючи до дверей, розгублено проговорила Анна. — Мені дуже шкода.
— А мені як шкода… Ви навіть уявити собі не можете. Я не прагнула знайомства з вами і понад усе сподівалась на нормальне життя в цьому будинку, але, дякуючи панні, навряд чи його матиму… Не приходьте сюди. Дайте спокійно жити якщо не мені, то принаймні моїм дітям.
Розуміла, що жодного сенсу в її словах нема, що це недоречно, що принижує насамперед її саму, проте нічого не могла з собою зробити. Адам невідомо що наобіцяв своїй коханці, а та не лише в це повірила, але й не знати на що сподівається. Сама ще дурна дитина, а тут ще ця її дитина всім на голову.
Злякано глянувши на Анелю, Анна хотіла вибігти з кімнати, проте її погляд випадково зупинився на ляльці, яку Люцина забула на канапі.
— Я вже бачила цю ляльку, — несподівано для самої себе випалила вона. — Але ви не та дівчинка, яка бавилася з нею тоді. Я запам’ятала її, бо дуже сильно хотіла таку саму.
Анна замовкла, сама злякавшись того, що їй вистачило нахабства знов заговорити до дружини Адама.
Не відразу вловивши суть запитання, Анеля здивовано звела брови.
— Яка ще лялька? Люцини?
— Так. Але я бачила її ще в дитинстві… Такий дивний збіг обставин…
— Знаєте, що… — Анеля на секунду замовкла, намагаючись підібрати якісь делікатніші, аніж їй хотілося промовити вголос, вислови. — Ви займаєтесь дурницями. У житті трапляються різні збіги. Облиште вишукувати таємний зміст там, де його нема, ніколи не було і бути не може. Зосередьтесь на чомусь практичному. Цією лялькою бавилась я, потім дві мої молодші сестри. Вони тягали її всюди, де їм заманеться. Кого з них ви бачили, я не знаю. Тут неймовірне хіба те, що ляльку досі ще не поламали… І знаєте, хотіти мою ляльку — це таки не до порівняння краще, аніж хотіти мого чоловіка…
