Доньку Адам назвав Ельжбетою. Анна й не сумнівалася, що ім’я для дитини він вибере сам, а ще за декілька днів вона погодилась охрестити дитину саме там, де хотів він. Те, що, пов’язуючи з ним своє життя, вона одночасно погоджується з його переконаннями та бажаннями, якось і не обговорювалося. Адам і в менш важливих питаннях умів наполягти на своєму, а тут навіть не припускав, що вона наважиться сперечатися. Власне, й не мала сили на жодні суперечки. Днів десять після пологів приходила до тями і намагалася призвичаїтися до нової для себе ролі. Те, що належала до тих матерів, які самі вигадують собі тисячу зайвих проблем та робіт, зрозуміла майже відразу по народженні Елі. Не могла ані на мить відірватися від доньки. Прислухалася до кожного її подиху, бігла на кожен підозрілий звук, не дозволяла лежати в мокрих пелюшках, довго носила на руках, ледь не по годині годувала і не могла намилуватися з того, як мала їсть. Спочатку смокче пожадливо, цівкою випускаючи з рота молоко, потім зосереджено і сумлінно, вже за декілька хвилин по-діловому спокійно, а згодом, наситившись, засинає з блаженною-вдоволеною міною і лише мляво ворушить губками. Сідаючи біля колиски, Анна подовгу дивилася на те, як мала спить, уважно вдивлялась у кожну рисочку рідного личка, ловила кумедні гримаски і насолоджувалася відчуттям затишку та безмежної любові до дитини. Якби могла — сиділа б так годинами, проте підводилась і сумлінно бралася до роботи.
Незабаром довела себе до того стану, коли день і ніч не особливо відрізнялися одне від одного. Спати хотілося в будь-яку хвилину дня та ночі, навіть зранку. З напівдрімотного стану її виводив лише плач Елі. Усе почало впорядковуватися лише після місяця. Анна не лише звикла до своїх нових обов’язків, але зуміла налагодити рівномірний ритм життя та навчилася давати собі раду з дитиною так, щоб сили залишилися ще й на іншу роботу. На щастя, молока мала вдосталь, а тому Еля швидко росла і поводилася більш-менш спокійно. Зазвичай не лише ночі минали без гучних «концертів», але й дні були доволі спокійними. Анна вже знала, що, як і коли має робити, навчилася розуміти, чого бракує дитині, а прислухаючись до плачу, розуміла, чого та хоче. За декілька тижнів навіть почала помічати та цікавитися тим, що відбувається за межами помешкання. Бачила неспокій та пожвавлення на вулицях Львова, прислухалася до чуток про бунти селян проти дідичів і до непевних новин із Відня, чула розмови про знесення панщини, звільнення селян від повинності та надання їм волі, про новий уряд у Відні та про те, що незабаром усе має змінитись і у Львові. Цікаво, як ставиться до того Адам? Чомусь не наважувалась обговорювати з ним такі теми. Зрештою, він сам ніколи не торкався їх. Напевно, не вважав її здатною все це зрозуміти, а може, саме біля неї шукав собі відпочинку від будь-яких розмов такого штибу.
Двадцять другого квітня, на сам Великдень, було проголошено закон про звільнення селян, а потім розпочалися приготування до святкування уродин найяснішого цісаря Фердинанда, і двадцять п’ятого квітня, в день уродин, було проголошено першу в Австрії Конституційну грамоту, за якою держава ставала конституційною монархією, а законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент. Конституцією декларувалися демократичні свободи — свобода особи, совісті, віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, усім народам гарантувалася непорушність їхньої національності й мови. Потім були суперечки і метушня довкола виборів до парламенту, палкі заклики, гасла, петиції, невдоволення галицьким намісником цісаря графом Стадіоном, заснування Рад народових, розмови про народну гвардію, надії, чутки, сподівання, оптимістичні прогнози, палкі суперечки і передбачення майбутніх змін. Анна й сама мимоволі перейнялася загальним настроєм. Недаремно Андрій так сильно захопився всім цим, що нічим іншим не цікавиться. Він і племінницю свою бачив лише двічі. Уперше тоді, коли тій було декілька днів, і вдруге — зовсім нещодавно, на Великдень, але це навіть на краще — менша ймовірність того, що він випадково зустрінеться з Адамом.
Розділ 6
За два місяці Анна повністю звикла до материнських обов’язків і до того, що життя цілком підпорядковується дитині та її інтересам. Доглядала за донькою із задоволенням і не відчувала жодних незручностей через те, що не могла ні на мить відлучитися від неї. Це сприймалось як щось цілком природне й анітрохи її не обтяжувало. Еля швидко росла, була доволі спокійною та щодень дивувала її новими вміннями.
Прокинувшись на світанку від дитячого пхикання, Анна прислухалася. Еля ще по-справжньому не плакала, проте надії на те, що все обмежиться пхиканням, уже не було.
У напівсні відшукавши ногами капці, Анна солодко позіхнула і підвелася. Неквапно підійшла до колиски, взяла доньку на руки, притулила до себе.
— Зголодніло, мамине сонечко? Манюня ти моя.
Тикнувшись носиком у плече, Еля підвела голівку, якийсь час тримала її, похитуючи, тоді, втомившись, знову ткнулася щічкою в плече.
Усміхнувшись, Анна пригорнула малу до себе, торкнулася губами м’якенького пушка на дитячій голівці. Немовлята так приємно пахнуть молоком, теплом і домашнім затишком. Любила доньку так сильно, що іноді боялася сили свого почуття.
Переповивши та погодувавши доньку, Анна знов поклала її в колиску і підійшла до вікна. Зранку сонце світило так яскраво, ніби то вже не весна, а справжнє літо. Як добре, що нарешті минулися холодні дощі та негода перших весняних місяців.
Тихенько, щоб не розбудити дитину, вона прочинила вікно і, спершись ліктями на підвіконник, визирнула на вулицю. Справді, так тепло, наче вже літо. Глибше вдихнувши повітря, Анна задоволено примружила очі. На світанку пахне зовсім інакше, аніж удень. Не пилюкою і розпеченим містом, а вологою землею та свіжою зеленню. Таке відчуття, ніби мешкаєш не поміж кам’яних мурів та бруківки, а десь на околицях Львова, поблизу Кайзервальду, Погулянки чи Софіївки. Там, де зараз рясно цвітуть сади, пахнуть квіти і буяє весняне різнотрав’я. Коли Еля трохи підросте, вони теж їздитимуть на прогулянку кудись на Цетнерівку, узгір’я Залізної води чи навіть у Лисиницький ліс. Але це потім. Тепер треба просто до того дорости.
У клопотах довкола дитини день збіг непомітно, і коли почало сутеніти, Анна витягнула з шафи нову ясно-зелену сукню. Обережно розклала її на ліжку, швиденько скинула з себе чорний одяг і просту білизну й оцінююче глянула на нову сукню. Боячись осуду сусідів, знімати жалобу вдень не наважувалася навіть тоді, коли була вдома сама. Зранку вдягала незмінно чорну, без жодних прикрас, сукню, під спід — полотняні накрохмалені спідниці, прості панчохи і не знімала все це аж до вечора. Світлий і, як на вдову, доволі легковажний одяг дозволяла собі лише тоді, коли мав прийти Адам.
Заховавши чорну сукню в шафу, Анна не втрималась і подивилась на себе в дзеркало. Їй пощастило — після народження дитини майже відразу влізла в усі свої сукні, лише трохи розшила у грудях. У талії залишилася такою ж тоненькою, як була раніше, зовсім трохи поважчали лише стегна, але під спідницями того не видно. Почувалася сильною, молодою і здоровою. Навіть усі колишні дівочі нездужання зникли, а в обличчі з’явилося щось зовсім нове — спокійна впевненість у власних силах, у своїй жіночій привабливості та в тому, що вона справді на все це заслужила. Окрім того, як вдова тепер мала значно більше волі та незалежності. Могла не лише сама виходити на вулицю, але й сама керувати своїм життям, сама розв’язувати питання, які колись вирішували за неї опікуни, і навіть виїхати кудись могла б.
Анна нахилилася над колискою. Але їм із донечкою добре саме тут — у цьому місті, у цьому помешканні й з чоловіком, з яким вона хоча й не вінчана, але який для неї — найрідніша людина. Боротися з цим нема сенсу, та й особливої потреби у такій боротьбі немає. Життя владналося, ввійшло у звичну колію і не передбачало серйозних несподіванок на майбутнє. Анеля отримала те, чого хотіла, — гучного скандалу не було, вона мешкає зі своїм чоловіком та дітьми у новозбудованому будинку, на її місце ніхто не претендує, а коханка її чоловіка і сама не зацікавлена в афішуванні гріховного зв’язку. У так вдало складеній ситуації хіба затятий самогубець бігатиме з запаленим смолоскипом довкола бочки з порохом, а людина при здоровому глузді сидітиме тихо і намагатиметься не спровокувати вибух. Саме так і поводилася Анна. Впускала Адама в помешкання лише тоді, коли достеменно знала, що ніхто того не бачить, старанно зашторювала вікна і навіть голосно говорити боялася, коли знала, що їх можуть почути сусіди. Удень не менш старанно вдавала з себе скромну і добропорядну вдову, а ще навчилася, не червоніючи і не відводячи погляду, говорити Терезі саме те, що тій хотілось почути: «Так, зв’язок із Адамом вичерпав себе…», «Так, саме до цього все йшло…», «Ні, мене не засмучує те, що Анеля мешкає разом з ним…», «Ні, сюди Адам уже не приходить…». Правди в цих словах було не більше, аніж щирості, проте Анна затято намагалася саме так подати теперішні свої стосунки з Адамом. Чи вірила їй Тереза? Хто знає? Принаймні, вдавала, що вірить, і Анна намагалася нічим себе не зрадити. Так спокійніше і менше для них усіх проблем.
