– Дякую, у вашої донечки талант, однак я не принцеса.
– Ви – більше. Ви подарували їй друге життя. Я… я не знаю, як Вам дякувати… вибачте, – сльози не дали закінчити, голос зрадив, і вона розплакалась. Це були сльози полегшення, так плачуть, коли падає важкий тягар і розбивається на тисячі дрібних уламків, кожен з яких – уже пір’їнка, легка й невагома. Для чотирирічної дівчинки настане завтрашній день. Лариса незчулася, як з очей поповзли солоні змійки, однак вони не жалили. До кімнати зазирнула Марія Степанівна, подивилася на жінок і посміхнулась:
– Так і до повені недалеко, от затопите хату, що тоді накажете робити? Ходімо краще чай пити, я печива напекла домашнього. Пам’ятаєш, Катю? Маринка ще зовсім крихітною була, а любила те печиво. Я їй його в лікарню передам, скажеш, від зайчика. Дивись, і одужає швидше.
Катя кивнула, витираючи заплакані очі.
– Ледве не забула, ось це Вам. Тут усе, що залишилося після витрат на операцію, візьміть.
Лариса здивовано подивилася на пакунок, перев’язаний дитячою рожевою стрічкою.
– Не треба. Мене вони вже не врятують. А якщо допоможуть ще якійсь дитині, тоді дійсно будуть чогось варті.
Частина ІІ
Зв'язані крила
Коли я вперше побачила двоповерхову будівлю з червоним дахом, по якому гуляли птахи, шостим чуттям відчула, що це місце вигадали спеціально для мене чи подібних мені. Біля парадного входу висіла велика табличка з дуже довгою назвою, однак добре запам’яталось єдине слово – ІНТЕРНАТ. Я вкотре в житті зрозуміла, що розпочався новий етап.
Після будинку з примарами тут було все по-іншому. Чисті коридори, теплі кімнати, ліжка вже не із залізними бильцями, а зі справжніми дерев’яними, килими на підлозі, місцями витерті, однак усе одно м’які. На стінах висіли дитячі малюнки в рамках – дуже різні, проте живі. У кімнатах для ігор для кожної вікової групи рівними рядами на полицях стояли свої іграшки, у навчальних класах, як й у звичайних школах, – парти, стільці, дошка й квіти на підвіконні. На першому поверсі, у лівому крилі, завжди пахло чимось їстівним, а дітвора у визначений час зліталася сюди з усіх куточків будинку й навіть подвір’я. Словом, усе навколо чисте й ніби на своєму місці, проте навіть після тривалого перебування тут назвати це місце домом все одно не виходило. Чогось бракувало, мабуть, найголовнішого.
Я дивилася на дитячі обличчя й ловила себе на думці, що бачу себе, немов відображення в дзеркалі. У кожного тут була своя історія, часом різна, іноді схожа, однак щось спільне помічалось одразу, варто було лише уважніше до нас придивитись. Страх, недовіра, самотність. Важко сказати, чого було більше, скоріше, суміш усього й утворювала ярлик «сирота», і це при тому, що в більшості були живі батьки. Від цього боліло ще дужче, принаймні, мені. Дехто, правда, пишався тим, що в нього є тато чи мама, носився з їхніми фотографіями й показував усім підряд, навіть незнайомим людям. Я ж соромилась, що маю батьків, і як не дико це виглядало, навіть заздрила тим, хто їх не мав. Так-так, адже вони потрапили сюди не через те, що стали непотрібними. Одного разу випадково почула уривок інтерв’ю, яке давала соціальний педагог. Уже до кінця не пам’ятаю, про що була розмова, однак термін «соціальні сироти» чомусь глибоко врізався у свідомість. Тоді я не могла збагнути його значення, але інстинктивно відчула, що це страшніше, ніж звичайне сирітство. Справжніх сиріт ніхто не залишав, мов непотріб на смітнику, їх любили, про них дбали, вони були бажаними, просто доля забрала найдорожчих тата й маму, зате останнє не заважало продовжувати їх любити, як я, наприклад, любила свого маленького янгола.
Перший час я мало з ким говорила й практично не йшла на контакт, нагадуючи чимось равлика, що сховався у свій панцир. Годинами могла просто сидіти в кутку, в одній і тій самій позі, спостерігала за іграми інших. Незважаючи на те, що я була новенька, сплеску особливої зацікавленості не викликала, хіба що перші кілька днів. Пізніше зрозуміла, що нові обличчя, на жаль, тут не така вже й рідкість, хоча є й своєрідні старожили – діти, що провели в інтернатських стінах усе свідоме життя. Часто сюди потрапляли цілими сім’ями. Так-так, братики та сестрички перебували в різних вікових групах, однак дбали одне про одного з дивовижною ніжністю. Можливо, це був поклик крові, який чомусь міцно спав у жилах дорослих батьків, а може – шанс бути не самотнім, швидше, і те, й інше одночасно. Тут жили й зовсім маленькі, трирічні малюки. Я любила спостерігати, як їх виводили на прогулянку, і вони, немов курчата, розбігалися по подвір’ю, шукаючи бодай когось, кого можна було назвати мамою, немов боялися проґавити справжню. Дивовижно. У цьому віці самотність ще не усвідомлюється, але її вже від-чу-ва-ють, от і шукають любові. Часом я дивилася на малюків, намагаючись уявити Світланку в такому віці, однак це погано виходило. Вона так і лишилася двомісячним немовлям із надзвичайно дорослим поглядом, а ще я за нею сумувала.
Наближалася зима. Скоро мав випасти перший сніг. Дерева у дворі стояли голі, а майже всі птахи зникли, залишивши пусті гнізда, які марили спогадами про літо. Щоночі вітер приносив подих перших морозів. І всі в інтернаті взялися дружно писати листи в далеку Лапландію. А що? Доки вони дійдуть до Діда Мороза, то подарунки будуть якраз вчасно, прямо під новорічну ялинку. Цього року листа я не написала, навіть не тому, що перестала вірити в новорічні дива, скоріше, не знала, що попросити. Бажань не було. Ніяких. Моя душа застигла, ніщо не хвилювало. То був час спокою, але не час щастя. Хіба може бути щасливою дитина, яка розучилася мріяти? От і доводилося лише спостерігати, як мої ровесники, малеча й навіть старші діти старанно виводили на папері свої потаємні бажання. Якби комусь заманулося заглянути в таке віддзеркалення дитячої душі, то стало б зрозуміло, що мрія була одна на всіх і в кожного своя одночасно. Переважна більшість просила справжню сім’ю. Сім’ю, де будуть мама й тато, братики й сестрички, заразом бабусі з дідусями, тіточки та дядечки, тобто всі ті, хто буде любити, адже це єдиний спосіб зробити дитину щасливою. Дехто навіть малював свою сім’ю кольоровими олівцями чи фарбами в альбомі, напевно, щоб спростити завдання Діду Морозу, нехай упізнає та нічого не наплутає, віднайшовши саме тих, на кого так довго чекають.
А ще до свята готували новорічну виставу-казку, усі вчили слова та віршики, вигадували маскарадні костюми. Я не просила виділити собі окрему роль, тому мала бути сніжинкою, адже їх навіть у казкових сценаріях буває багато, до того ж, особливої майстерності це не вимагало. Мені принесли сріблясту сукню, розшиту новорічним дощиком, яку одягали десятки дівчаток до мене і, скоріш за все, робили це й після, та показали кілька кружляючих рухів, адже сніжинки мали танцювати – на цьому вся моя підготовка завершилась. Зате тривали загальні приготування до свята.
Напевно, десь за три дні до Нового року привезли високу ялинку яка вершечком майже торкалася стелі актової зали, хоча стеля там була дуже висока. Вихователі занесли три ящики іграшок та прикрас та дозволили всім бажаючим прикрашати нижні гілки, оскільки до верхніх доводилося діставатися по драбині. Пам’ятаю, як підійшла ближче й довго роздивлялася прикраси, навіть повісила одну з них, то було ведмежатко, що обхопило лапками стовбур дерева. Воно чомусь видалося живим, принаймні, дивилося так уважно, неначе справді розуміло, що виконує таку почесну справу – створює казку. Неймовірно, але передчуття свята саме по собі було святом, здавалося, ось-ось має статися диво, справжнісіньке. В останнє, до речі, повірили навіть дорослі, хоча, можливо, просто заразилися ним – як ото вірусною інфекцією.
Не знаю, проте загальне захоплення передалося й мені, тому одягнувши святкову сукню, я кружляла по сцені з усіма – зовсім немов справжня сніжинка. Принаймні, одразу після виступу чомусь тільки до мене підійшов середнього зросту чоловік, похвалив, простягнув цукерку й назвав красунею. Я розгублено подякувала, а вже пізніше дізналась, що то був директор нашої школи-інтернату Дівчатка заздрісно поглядали на солодку винагороду, а я її навіть не скуштувала – пам’ятала, чим доводиться платити за красу.
