Через півгодини, втомившись від збудженої розповіді про виставу й прогулянку, вона заснула прямо в кріслі-гойдалці, поруч з ялинкою, на яку зараз була так схожа. Бо обидві сяяли. Все-таки жінка – дивне створіння. Здається, тільки відкрий і читай, немов книжку, – а до кінця не пізнаєш, як не старайся. Лариса заплющила очі й раптом опинилася на березі неіснуючого моря, а розплющивши їх, зітхнула: «Ну от, часом самі для себе – за сімома замками загадка. І ключі розгубилися, шукай – не шукай».
Кохання змінює жінку. Вона стає схожою на сонце, до якого тягнеться все живе, навіть не підозрюючи, звідки йде це світло. Мені подобалося спостерігати за Тетяною Сергіївною в ті моменти, коли поруч опинявся Олександр Володимирович. У ній мінялося все – починаючи з очей і закінчуючи дотиком пальців рук. Звичайно, вона намагалася приховувати свої почуття, контролюючи кожне слово й жест, проте це ще більше оголювало погляд, в якому можна було прочитати все без слів. Не знаю, чи помічали це інші, чи здогадувався про це сам Олександр Володимирович. Цікаво взагалі, чи відчувають це чоловіки? Для мене ж усе було ясно, особливо коли ми повернулися до інтернату.
Правда, цього чоловіка не вистачало багатьом, дехто з моїх знайомих дівчат нишком плакав у подушку й писав вірші в таємних зошитах, проте наша Танюша сумувала по-справжньому. Я не бачила сліз, не чула його імені з її вуст, проте ми почали забувати, як вона посміхається, так щоб щиро й радісно. Часто бачила Тетяну Сергіївну замислену, з поглядом у нікуди, ще в неї з’явилася нова звичка: замість касет із чіткою англійською вимовою ставити музику, щось меланхолійне й сумне. У такі хвилини їй ніби робилося легше, щось вивільнялося з легкими тактами мелодій. Пам’ятаю, що тоді саме читала книгу про війну і, дивлячись на Тетяну Сергіївну, думала, що саме так виглядає жінка, яка чекає. О, вона б дочекалася свого солдата з будь-якої війни – навіть найдовшої та найстрашнішої.
Але над головою, слава Богу, не свистіли снаряди, не строчили по кутках кулемети, та й Олександр Володимирович захищав Вітчизну не на передовій фронту, а десь у кабінеті наукового інституту, до того ж, міг не здогадуватись, що на нього хтось чекає.
Не знаю, чи дослідження вимагало продовження, чи це було його власне бажання, але першого дзвоника, що дзвенів для мене востаннє, він раптом опинився серед учителів, усміхаючись радісно й святково. Не потрібно зайвий раз говорити, що від ще одного вчителя фізкультури всі були в захваті, це однаково стосувалось як учнів, так і вчителів. Перше, що я зробила, побачивши його, знайшла поглядом Тетяну Сергіївну. Вона усміхалася – знову.
Того листопада мені, як і Сніжані, виповнилося сімнадцять. З цієї нагоди на кухні спекли великий пиріг, у який Тетяна Сергіївна обережно вставила сімнадцять маленьких свічок, потім їх запалила. Під оплески й пісні однокласників ми зі Сніжаною на одному видиху їх загасили, а потім приймали вітання та подарунки, яких було особливо багато. Дрібнички, але ми раділи їм так щиро, по-дитячому, хоча дітьми нібито вже й не були. У ті далекі часи я довго не могла звикнути до думки, що мені вже сімнадцять, цілих сімнадцять. Усього кілька місяців – і двері інтернату відкриються, аби випустити нас уже не для щоденної прогулянки, а значно на довше. Від усвідомлення цього по спині часом починали бігати зграйки невидимих мурах і робилось якось незатишно. Ми хотіли потрапити в дорослий світ, творити своє життя самостійно, проте не знали, як це робити, а головне – не мали місця, куди б могли повернутись у разі невдалої спроби, це місце всі інші називають ще батьківським домом. У нас же лишалися тільки оці стіни, але в них повертались, щоб пригадати, побачити вчителів, а потім – знову піти у світ.
Це сталося одним дощовим днем, цілком звичайним, схожим на десятки інших до нього. Більшість дівчат із нашого класу, у тому числі і я, зібралися в актовій залі, щоб підготувати танцювальний виступ, здається це був номер-підтримка нашої команди в якомусь черговому конкурсі. Хтось із дівчат узяв під чесне слово магнітофон, і ми години дві намагалися вигадати щось путяще. Не знаю, що стало пусковим механізмом, однак саме тоді я відкрила в собі танець. Це було неймовірне відчуття єдності руху й звуку, неначе тіло трансформувало музику, а я була частиною чогось більшого, аніж просто танець.
Ми завершували підготовку, залишилося лише прогнати танок від початку до кінця, аби отримати загальну картинку, коли до зали увійшов Олег Євгенійович. Одразу його не помітили, і він зміг спокійно спостерігати за дійством біля дверей, і вже після завершення пісні, у повній тиші, ми почули оплески. Директор посміхався і роздавав компліменти, коли ж його погляд зупинився на мені, розвів руками на знак захоплення. Ми подякували, обговорили ще деякі деталі й розійшлися по кімнатах. Пам’ятаю, як Сніжана залізла на підвіконня й замислено так сказала:
– Ні, дівчата, все-таки якось неправильно посміхається наш директор.
Дівчата знизали плечима у відповідь, просто всі вже давно звикли, що Олег Євгенійович до жіночої статі небайдужий, тому завжди цікавився дівчатами, особливо старшокласницями. Жартівливі напівобійми, уважні погляди, багатозначні посмішки – ніби нічого серйозного, так, симпатія й любов до жіноцтва, проте іноді від такої посиленої любові робилося неприємно. Між собою ми називали його лисим ловеласом і віджартовувались у відповідь навіть тоді, коли цього найменше хотілось. А як же інакше? Директор був тут цар, Бог і остання інстанція в одній особі, вище просто не піднімаються.
Свято пройшло яскраво, ми старались, тому танець зірвав цілий шквал оплесків, на нас дивилися десятки пар захоплених очей, здавалось, ми не сходили зі сцени, а злітали. Коли конкурс завершився, до речі, наша команда виборола перше місце, для переможців і переможених була влаштована дискотека. Втомившись від гупання музики, я вислизнула на хвилинку, щоб подихати біля відчиненого вікна, і раптом почула знайомий сміх й відчула руку в себе на талії.
– А ось і моя гордість – королева танцю! Ларисо, у мене нема слів. Слухай, якщо ти не проти, давай зайдемо до мене. Я вже давно хотів поговорити стосовно твого майбутнього.
Я погодилась, адже ми звикли виконувати прохання дирекції, а тут ще й серйозно, про майбутнє. Ми йшли коридором, він не припиняв сипати компліменти, а я збентежено чекала. Чекала, коли відкривався кабінет, і нічого не зрозуміла, коли замикався на ключ уже зсередини. Світло боляче різонуло очі, але Олег Євгенійович швидко увімкнув настільну лампу й вимкнув решту.
– Ларисо, у мене ідея! Давай відсвяткуємо твій сьогоднішній виступ. Повір мені, він того вартий. Десь у мне тут шампанське було… бокали.
Я тільки встигла здригнутися від хлопку, і вже за мить шампанське іскрилось у келихах, а я спантеличено спостерігала, як бульбашки піднімаються з дна і з легким шипінням лопаються на поверхні.
– Олеже Євгенійовичу, не знаю…
Він впевнено вручив мені келиха й цокнув його своїм.
– За твій талант. Це ж лише шампанське.
Через декілька хвилин я відчула, що може зробити лише шампанське. У голові закружляли каруселі, ноги не відчувались, і страшно хотілося спати. Олег Євгенійович щедро налив ще один келих та запропонував присісти на диван. Келиха я не взяла, проте на диван сіла. Він увесь час посміхався й чомусь прицмокував язиком.
– Ларисо, ти навіть не підозрюєш, який у тобі потенціал захований, – він піднімав очі до стелі й смішно гойдав головою, – Дівчинко, ти створена для того, щоб дарувати насолоду, це – дар. Так-так, дар неба, на таке здатні лише одиниці. Повір старому дурню, я в цьому щось та тямлю.
Я намагалася сконцентруватися на його словах, щоб зрозуміти, про що це він, інстинктивно відсуваючись подалі.
– Олеже Євгенійовичу, спасибі, але я не розумію.
– Отож, не розумієш. Ким ти плануєш стати?
– Ще остаточно не вирішила.
– Ти маєш танцювати. Ти ж любиш танцювати?
