– То що, я тепер можу померти від банальної нежиті?
Юні-юні очі свердлили лікаря наскрізь.
– Гіпотетично – так. Люди ж, на жаль, хворіють не тільки на нежить. Будь-який вірус, потрапивши у твій організм, не зустріне ніякого опору, розумієш?
Хлопець закліпав, якось так по-дитячому.
– Виходить, я помру?
В юних очах віддзеркалилася сивина чоловіка в білому.
– Усі помирають, синку, з тобою це теж станеться, тільки не обов’язково зараз. Може, я піду раніше, хто знає?
Юнак кинувся до палати й безутішно розплакався на руках у переляканої матері.
– Мамо, я не хочу помирати!
Вона розгублено гладила його руку, на якій синіли чіткі сліди від нескінченних голок, і шепотіла:
– Ти не помреш, синку, будеш жити, жити по-новому, і все зміниться, все буде добре.
Я затулила вуха, заплющила очі, затримала подих, а відігнати картинку не змогла. Тільки б ще раз, один-єдиний раз побачити сина – щоб благословити.
Ранок заплутався в листочках верби. Дерево стояло кучеряве від молодої зелені й само здавалося молодшим. Лариса сиділа в гойдалці, не вірячи, що це та сама верба, яка зустріла її тут восени. Вранішні промені гойдалися на довгому волоссі красуні й ненароком сповзали прямо до води, а та хапала сонце і ставала живою. Якщо напитися її прямо з долонь, може, раптом також оживеш – як у казці?
Хтось ішов стежкою до копанки. Ніна.
– От і пропажа з’явилась. Привіт.
Жінка стала поруч, обпершись на стовбур, зірвала молоду гілочку й скрутила з неї віночок. Темні очі мовчали.
– Щось сталося?
Та кивнула й опустила гілочку у воду, віночок затанцював на місці, відмовляючись іти на дно.
– Була на обстеженні.
– Ну й?…
– Красивий букет страшненьких назв, а простіше – вагітність, у кращому випадку, малоймовірна.
Скручена гілочка таки опустилася на дно, однак прозора вода зробила її ще чарівнішою, напевно, тому, що вона тепер здавалася чимось недосяжним.
– Це ж не вирок.
Жінка сумно посміхнулась:
– Дуже схоже на нього.
– Варто показатися іншим спеціалістам, існують же нові методики.
– Показувались, існують, однак на це потрібні кошти, яких у нас нема, та й ніхто не дає ніяких гарантій.
Лариса взяла Нінину руку й зазирнула в очі.
– Усе не так погано, головне – вірити.
– Вірити? Як? Ти віриш у те, що хвороба відступить?
Жінка розчинила душу навстіж.
– Мені залишилося вже просто ВІРИТИ.
У зеленій траві підстрибував руденький шматочок сонця: Рудя з усіх сил своїх чотирьох поспішав, аби встигнути першому, за ним ішла Марія Степанівна й гукала дівчат.
– Ніно, там до тебе прийшли.
На подвір’ї стояла заплакана жінка, побачивши Ніну, вона впала до ніг і заголосила.
– Що ви робите? Підніміться! Чуєте?
Гостя відірвалася від ніг і впала на дерев’яні східці ґанку. Здивований Шавко навіть гавкати перестав, а Рудя забув, що хотів наздогнати у дворі зозулясту курку.
– Дитино, ти одна можеш допомогти. Це мені кара Господня, власні діти за поріг викинули, мов непотріб. Я, дочко, з твоїм батьком полаялась, розсварилися так, що зібрала речі й поїхала в місто, а там… син із невісткою кажуть: «Іди туди, звідки прийшла, дай нам пожити, а ні – то і в будинок самотніх можна влаштуватись». Це рідну матір за квадратні метри на вулицю! Прости мене, Ніно, прости.
Ніна розгублено бігала поглядом по жінці й не могла зрозуміти, чим ця історія стосується її. Та підвелася і, вхопившись за руку, почала благати:
– Тебе він послухає, батько твій. Піди, скажи, щоб прийняв назад, молю тебе, дитино. Я вже терпітиму, мовчатиму, не дай загинути, мов собаці безрідній, до кінця днів молитимуся за тебе й діточок твоїх.
Ніна зіщулилася й обережно вивільнила руку.
– Звідки ви взяли, що батько мене послухає? Та й не варто комусь третьому в справи двох лізти.
Жінка знову кинулася до ніг і заголосила:
– Мені нема куди йти, всі документи на квартиру на сина оформила – вороття нема. А батько, він любить тебе, кається, що завинив так страшно, то й прислухається. Допоможи, донечко, благаю! В ім’я матері покійної порятуй!
Ніна здригнулася, немов від удару, відсторонилась і тихо кивнула:
– Спробую.
Через півгодини повернулася з батьком, той мовчки забрав речі, узяв під руку заплакану жінку й пішов. Вражена Ніна ще довго терла зап’ястя, на яких немов залишилися сліди від чужого благання. Марія Степанівна обійняла й завела в дім, у кімнаті підійшла до ікон, перехрестилася, а потім сказала:
– Правильно зробила, Ніно. Прощення зцілює й відпускає. Вам, дитино, потрібно до церкви сходити та повінчатися із Сергієм, бо Господь – милосердний, а в милості його спасіння від бід усіх. Попросіть благословення в батюшки – все й обійдеться, а ще вір, бо по вірі воздасться.
Пізно увечері Лариса затрималася біля ікон, довго вдивлялась у лики, потім піднесла руку й одразу ж впустила – не змогла. Старенька нишком хитнула головою, провела поглядом гостю в ніч і перехрестила. Рано. Для всього свій час, тільки його не так багато залишилось, часу.
– Благослови, Господи, рабу твою, помилуй і спаси.
Мене благословили на вбивство в день, коли небо було настільки низьким, що його торкалися руками. Може, воно падало?
Після повернення з лікарні я ще тривалий час не жила, а концентрувалась у хворобі: рахувала ночі, наскрізь промоклі від поту, відпускала дні, немов повітряні кульки, бо була настільки слабка, що годинами лежала в повній невагомості, відмежована від решти світу трьома літерами – ВІЛ. Життя поділилося на «до» та «після».
Скоріш за все, щось схоже відбувається під час перебігу будь-якого хронічного захворювання, оскільки діагноз диктує свої правила, змінюючи тим самим спосіб життя людини. У таких, як я, хвороба викривлювала цілу картину світу, з якого зникали люди, один за одним – такий собі дешевий фільм жахів. Ти вже не був добрим знайомим, приятелем, сусідом, колегою чи навіть просто людиною, СНІД стирав начисто все, вішаючи натомість ярлик «смертельна загроза», і вже мало кого цікавило, чи це насправді. Нічого не вдієш, адже страх живе в кожному, його значно більше, аніж здорового глузду, звідси – ледь не повна соціальна ізоляція, до того ж, тоді, коли ти найгостріше потребуєш людського тепла. Не дивно, що більшість хворих намагається не афішувати свій стан, принаймні доти, доки це можливо. Я, наприклад, для всіх постійних клієнтів зникла, і їхнє щастя – якщо назавжди.
Через кілька тижнів курс терапії подіяв. Роман першим помітив зміни, насторожився і ще деякий час спостерігав на відстані, потім зник на три дні, щоб, повернувшись, скинути небо.
– Лоро, для тебе готове нове замовлення.
– Не зрозуміла?
– Усе просто, мала. Одна людина заважає іншій вести бізнес, от нам і потрібно її зацікавити іншими речами, лікуванням, наприклад, таким серйозним-серйозним, аби часу на всяку суєту просто не лишалося. До того ж, хвороба така, що звинувачення хіба собі висунеш. Потягло на полуничку? Розгрібай. Геніально?
В одну мить по кімнаті затанцювали білі метелики, багато-багато дрібних цяточок, за якими зникало все, лишалися тільки очі навпроти – без жодного натяку на чорний жарт. Геніально. Я інстинктивно подалася до дверей. Тікати, тікати якомога далі з цього базару смертей, усе одно куди, хоч у пекло.
– Стій! Ти чуєш, су…!
Собаки розгублено кліпали очима, зовсім, як люди, коли доводиться обирати або – або.
– Місце! Сидіти, тварюки!
Я втиснулась у задню стінку вольєра.
– Не підходь!
Холодно блиснуло дуло – малесенький отвір, невже в ньому вміщається смерть?
– Не відпущу, вб’ю, але не пущу! Повертайся назад у будинок! Я розсміялась:
– Знайшов, чим погрожувати! Може, смерті позичити? У мене її – ціла я!
– Місце, кому сказав!
Собаки повільно утворювали коло, оголюючи білі ікла.
– Місце!
З будинку на крики вибігла Лєра й одразу застигла на місці, не в силі й поворухнутися. Пси повільно пішли на зброю.
