Червоний купальник, стрімкий бронзовий силует над хвилями, білопінний слід позаду, — лижниця. Промайнула услід за катером і розтанула в блакиті. А онде ще один сміливець на водяних лижах. Наблизився, закрутив карколомного віража… і впав. Тільки бризки в голубінь! Гучний регіт катерників летить до берега: лізь-бо на сухе, невдахо!..
На кам'янистому березі — хлопчисько з етюдником. Аркуш цупкого пластику чистий, як полуденне небо. І пензлі сухі. Море жене в безмежжя хвилі, одну за одною; наздоганяючи їх, проносяться стрибучі скутери; ріжуть їх, бавлячись, швидкі лижі спортсменів. Море рухається, гомонить, живе. «Це ваше право, Федоре Васильовичу… Композиція довільна, тема малюнка — рух».
Хлоп'яча рука тверда і вправна. Тонкий графітовий стрижень наче прикипів до пальців: лінія, штрих, ще лінія — начерк… «Ви задовільно оволоділи основами побудови перспективи, просторовою композицією…» Ледь намічено дівочу постать. Дві риски чіткіші — лижі. А тепер потрібні пензлі. Фарби. Блакитна туба пахне морем. Чи, може, саме море пахне голубінню?..
Сонце — мандрівник, і мандри його одвічні: на захід. Позаду — ще один полудень, попереду — ще один вечір. І хвилі — мандрівниці. І хвилини.
Обличчя хлопчиська спітніло. Втомлена рука поклала пензля, недбало стерла з чола піт. Півгодини не дивитися на фарби.
Знову розкрито етюдник. Білий пластиковий аркуш, на ньому хвилі. Червоний купальник, бронзовий силует, пінистий слід позаду. Лижниця! Але… чому вона застигла незрушно на зелених хвилях — на кволих, несправжніх, намальованих хвилях?..
«Програмою передбачено визначення індексу здібності до малярства. Ваш індекс, Федоре Васильовичу…» Насуплені брови хлопчини раптом розправились, усміхнулися очі. Як же це він! Забув головне — вітер!.. Де найтонший, найобережніший пензель? Мазок, ще один, світна пляма розтерта на тремтливі золоті пасма, нестримний подих підхопив їх — і переможно розвіялося на льоту дівоче волосся. Дми, вітре!..
Але дівчина на малюнку навіть не поворухнулась. І пожмаканий пластиковий аркуш полетів у море. Те прийняло його, дбайливо розгорнуло і солоними поцілунками змило намальовані хвилі.
Розпечені груди сонця торкнулися гір: мандрівник поспішав. Така вже була його доля — залишати по собі сутінки спогадів, обіцяти світанок надії. Прощальні промені забарвили півсвіту в золоте. Поміж ервоним камінням чвалав хлопчисько з етюдником під пахвою. Останній промінець встиг зазирнути йому в обличчя — очі хлопчини були сумні.
Сумне було й море. Вітер затих, помандрувавши в інші краї за сонцем, і хвилі погойдувалися лише за мільйонолітньою звичкою. Спати, спати, спати… А саме море не спить ніколи: в буремну ніч скаржиться світові на вічне безсоння, в безвітряну — згадує й чекає. Море терпляче; ждати нового світанку єдину ніч, дев'ять років або вічність — хіба не однаково? Цікаво, чи прийде завтра той впертий хлопчина? Невже намальовані хвилі дорожчі йому за справжні? Він навіть не викупався за весь день, — море не образилося, ні, і все ж…
Як швидко плине час: ніч — секунда, століття — година… Рибалки — передвісники світанку, вже ріжуть гострими човнами тьмяну синь — тіло моря. Де тут відпочити… Ось вже й сонце, одвічний мандрівник, виринуло з-за небокраю і попливло вгору. А вітру все нема й нема, затримався десь. Гуляка. Завжди так: налетить нежданим забродою, схвилює, наобіцяє — і пропав. Вір після того вітрові! Хоч і спокійніше без нього… Ще й ці катери з лижниками — крають навпіл морський спокій. Море невразливе, вмить вигоює найглибші рани… але як на нього, то рибалки кращі.
Онде той хлопчина! Обережно поклав на камінь етюдника, зірвав сорочку, зупинився над водою — берег високий. Ах!.. На мить вигорбилася в бризках райдуга. Виринув, поплив — далеко. Сміливий. То які хвилі кращі — намальовані чи справжні?.. Виліз на берег, сміється, — змерз.
І море всміхнулося: нехай щастить тобі сьогодні.
…Червоний купальник, бронзовотіла дівоча постать на лижах, білопінний слід позаду… Як дивно пахнуть фарби! Хлоп'я вдивляється в малюнок, брови його насуплені: лижниця спинилася на заснулих хвилях — нерухома. Нежива.
Тонкий олівець починає все спочатку. Лінія, штрих, ще лінія — начерк. Тепер фарби. Блакитно-зелені хвилі й біла піна. Засмаглі, сильні ноги, розвітрене волосся… Карміновий купальник застиг над морем: вона не рухається!
Перепочинок?.. З розгону — в прохолодну синь! От вони де, справжні хвилі, - м'які, рухливі, живі. Бавлячись, підкидають легке тіло й тікають у далечінь. Наздоженеш одну, а вона вже інша. Море мінливе.
Берег, етюдник, олівець. А якщо?..
Відклав графітовий стрижень. Чистий аркуш. Жадібно шукає фарби пензель. Перший мазок — різкий, нетерплячий, навкіс, через увесь білий прямокутник. Другий — ласкавіший, м'якший. Кілька світлих плям. Тремтливий зеленкуватий фон — хвилі, а може, — хмари? Так! І вітер — біла емалева розсип із жорсткого пензля. Рвана жовтава смуга в глиб спіненого фону — слід. І раптом тонкий карміновий трикутник став вістрям поперед сліду, похитнувся, вагаючись, відхилився трохи — і полетів!.. Над ним невагома золота хмарина — пасмо волосся. Це вона, лижниця! Зник білий пластик — безмежне море жбурляє розгнівані хвилі, гуде над ними обурений вітер. І мчить нестримно червоний трикутник — уперед, за сонцем!
Обличчя?.. Не буває ж людини без обличчя. Ніжнішими стали рухи пензля, кілька дбайливих мазків — вималювався дівочий профіль. Але… як уповільнився рух!..
Ні, це заважає. Шалена швидкість не дає можливості розрізнити риси обличчя, потрібен тільки натяк. Під золотавим пасмом волосся — непевна мідно-гаряча пляма. Лице. Карміновий трикутник — струнка дівоча постать. Напружена бронзова лінія — руки. І розмитий пінистий слід. Вона летить!
…Море діждалося вечора, щоб відпочити під мовчазними зорями. Та поночі звідкілясь примчав вітрище, розбурхав заспані хвилі, обіцяв, обіцяв, обіцяв щось… І море повірило йому.
— Гаразд, Федоре Васильовичу. Покладіть завдання. Я перевірю його трохи згодом, коли проведу денний цикл занять з вихованцями першої групи — сьогодні у них контрольна з чистопису. Пригадуєте, нещодавно ви самі… Так, можна покласти сюди. Якщо індекс з малювання зміниться, я скажу вам про це завтра, на черговому уроці алфізики. Втім, покажіть малюнок — цікаво, який ви обрали сюжет.
Над сірою панеллю автомата, там, де змонтовано очі-об'єктиви, видно три напівстерті чорні літери: УМП. Це було не ім'я, швидше означало професію, проте люди здавна звали Універсального Молектронного Педагога просто Умпом. Старенький кібернетичний педель уже років тридцять вів навчальні програми трирічного підготовчого класу і знав людей (як мислив своїм механічним мозком) досить добре. Знав їхні звички, можливості, помилки, вдачу. Щоправда, раз у раз якийсь з них ставив Умпа перед новою несподіванкою (люди завжди ставлять машину перед несподіванками; машина людей — ніколи), проте багаторічний досвід й містка молектронна пам'ять автомата допомагали йому виходити із скрутного становища. Минали роки, і з часом несподіваних ситуацій ставало все менше — пам'ять, вміщена у двох мільярдах клітин молектронного мозку, за лічені секунди підказувала Умпові всі потрібні відомості: коли подібна ситуація виникала раніше, за яких обставин і що з того виходило. Але тепер, розглядаючи малюнок дев'ятирічного хлопчиська, досвідчений Умп розгубився.
— Що це?.. Е-е… Пробачте, Федоре Васильовичу, в кімнаті трохи темно, мені важко розрізняти фарби… Ви не заперечите, якщо я увімкну додаткове освітлення?.. Куди ж ви, Федоре Васильовичу? У нас ще є час — заняття з першою групою розпочнуться лише за сорок шість хвилин…
Тонкий карміновий трикутник, золотава пляма над ним, спінена смуга позаду. І непевний зеленкуватий фон, наче розвіяні космопланом хмари… Умп мовчав, а мозок його гарячково відшукував на полицях пам'яті подібну ситуацію: аналогія повинна бути неодмінно, адже історія людської культури налічує кілька тисячоліть… І Умп знайшов цю аналогію.
— Цікаво, цікаво, Федоре Васильовичу… Ну, а як же ви самі визначаєте сюжет своєї композиції? — спантеличений Умп помітив, що вимовив ненароком заборонене усіма програмами слівце «ну», та вже було
