пізно.
— Лижниця. Хіба цього не видно одразу?
— Так, так… але…
— Ти й справді не бачиш її? Адже вона рухається, мчить! І хвилі теж.
— Коли уявити… — Умп замовк надовго, а це вже було непедагогічно. Авторитет викладача, нехай механічного — перш за все. Пам'ять встигла підказати Умпові потрібні слова саме в ту мить, коли пауза погрожувала зруйнувати принцип номер один — безсумнівну ерудицію ментора, ретельно запрограмовану в його мозку.
— Розумієте, Федоре Васильовичу, тему завдання — рух — відтворено… непогано. Думаю, навіть чудово, бо цей випадок… пробачте, цей ваш малюнок, здається мені, прояв таланту. Втім, визначення талановитості поза компетенцією машини. Щодо іншого… стиль і техніка виконання композиції не відповідають загальновживаним у нашому, тобто вашому, людському суспільстві.
— Чому?
— Дуже давно, років триста тому, історія малярства переживала кризу. Двадцяте століття, ранній початок технологічної ери. Кризи тоді були річ звичайна — і суспільні, і природознавчі, і мистецькі. Частина митців відійшла від традиційного напрямку в живописі і знайшла інші шляхи, які здавалися їй прогресивними, революційними. Називаючи свої угруповання по-різному, вони, проте, творили за однією загальною схемою — самовиразом світу підсвідомого. Таке мистецтво заперечувало служіння суспільству, існувало саме для себе. Стиль вашої композиції, Федоре Васильовичу, дуже нагадує мені… Втім, це вам нічого не скаже. На жаль, у тих, давніх митців так званого авангарду, справжні, талановиті твори були виключною меншістю. Переважали тисячі безсоромних підробок. І з часом довелося відмовитися од цього шляху.
— Я зрозумів одне: ти вважаєш, що мій малюнок — теж підробка…
— Аж ніяк, Федоре Васильовичу, хоча зараз саме той випадок, коли я волів би краще не бачити вашого малюнка.
— Але ж вона рухається, лижниця!
— Так… можливо. Це вирішить тільки людина. Хвилину тому я сповістив про ваш малюнок, і зараз сюди зайде черговий Живий вчитель.
Тихо розчинилися пелюстки дверей, пропустивши до кімнати стрункого посивілого чоловіка. Приязно усміхнувшись хлопчині, вчитель наблизився до столу, сів у м'яке крісло.
— Здрастуй, Федько. Сьогодні чудовий день! А чому ти не пішов на пляж? Заняття вашої групи завтра з восьмої години.
— Лижниця…
— Яка лижниця, що у вас тут скоїлося? — це вже до Умпа.
Автомат відповів не гаючись.
— Учень Гаращенко, група 3-в, виконав додаткове двадцяте завдання з малювання. Тема перехідна — рух. Подивіться, Іване Петровичу, вмикаю сонячне освітлення. Доповідає УМП-6-12071.
Автомати повторюють слова людей, вивчаючи їх з книжок, програм та розмов. А потім люди повторюють слова автоматів.
— Що це?.. — спитав вчитель, з хвилину роздивляючись аркуш пластику.
Червоний трикутник на малюнку аж тріпотів від швидкості у світлі сонячних ламп — хлопчина бачив це виразно. Можливо, те саме бачив і Умп.
— Лижниця. Біжить по хвилях… — І раптом хлопець зрозумів: Іван Петрович не бачить її.
— Що це таке? — повторив Іван Петрович, звертаючись до Умпа.
Кібернетичний педель слухняно заторохкотів.
— Малюнок символічно зображує дівчину-спортсменку на водяних лижах. Стиль і техніка виконання майже збігаються з манерою письма експресіоністів початку двадцятого століття. Призначений для індивідуального сприймання… я так гадаю.
— Отой трикутник — дівчина? А де ж її руки, ноги, лице?
— Вона мчить так швидко… Я малював її два дні, а вона все не рухалася…
— Не кажи дурниць, Федоре. Хіба може бути людина без обличчя? Подумай.
— Ви придивіться уважніше… вона мчить!
— Хто це — вона? Тут нікого немає. Що це за малярство? Справжнє мистецтво повинно бути чистим, прозорим, зрозумілим кожному з першого погляду. І чесним насамперед. А тут що? Кілька невиразних плям та непевних ліній… І ще якась жовта смуга. Вони нічого не означають. Анічогісінько! То про який же рух можна вести розмову? Де він? Що саме має рухатися?..
Хлопчисько перевів погляд на свій малюнок — і, вражений, застиг. Сталося диво. Дівчина-лижниця враз спинилася, вмить позасинали хвилі, щез безслідно рвучкий вітер — як і не було його.
А вчитель усе говорив, і кожне його нове слово стирало з незрушного відтепер малюнка чимраз більше кольорів, світла, мрії… На очах у хлопчини зникло дівоче обличчя, розтанули напружені руки, потонули під хвилями лижі. І самі хвилі злилися в зеленкувату нерухому масу, яка забруднила чистий пластиковий аркуш…
— Тепер ти розумієш, Федоре, що я кажу правду? Послухай-но Умпа, він скаже те саме.
Умп мовчав.
— Ну!.. — звелів Іван Петрович.
— Я вже старий… — промурмотів автомат. Куди й поділася бездоганна дикція механічного викладача. — Вона… — автомат хрипів, — вона рухається, лижниця!
На цей раз Умп замовк остаточно.
— Ага… Виходить, це ти навчив його таких нісенітниць. — Голос учителя був майже спокійний, лише примружені очі виказували гнів. — Старий брехун!.. Давно треба замінити це опудало новішою моделлю. Усе панькалися — авжеж, ветеран. Піде на демонтаж!
І тверда вчителева рука вимкнула на Умпових грудях тумблер блоку життєздатності.
Забруднений зеленкуватими плямами пластиковий аркуш лежав перед дев'ятирічним хлопчиськом. Червоний трикутник прив'яв, розплився серед колишніх хвиль — плаский, незрушний силует. Недавно він означав… Що ж… не треба. Мужчини не плачуть.
ЧОТИРИ КОВТКИ ТЮТЮНОВОГО ДИМУ
Усміхалася Яна щиро, і глузливі бісики в очах тоді на мить яскравішали. А коли зникали, лишалася синя безодня під темними віями, безхмарна синя безодня — увага, спокій чи одверта байдужість. Але мить спливала, і невдовзі грайлинки-бісики з'являлися знову в бентежному погляді.
— Дякую, Борю.
Яна обережно розгорнула целофан, гілочка мімози ледь торкнулася губ, така ж мінлива, як і усмішка дівчини.
— От і весна, — сказала Яна. — Швидко…
Лозовий сяяв, як нова копійка.
— А ще лежить тобі, голубонько, дальня дорога. І казенний атемпороїд з трефовим інтересом. Позолоти ручку, яхонтова. — Він поглянув на годинника. — Маємо ще дві години. Знаєте, хлопці, - обернувся до нас з Тищенком, — є новина. Дуже важлива інформація, потребує зосередженості. Павлику, розбуди Тищенка! Дякую. Так от, переважна більшість співробітників нашого багатотисячного колективу вважає… -
