Борис витримав ефектну паузу, — що наша Яна — найчарівніший темпфізик Галактики!
— Неймовірний, жалюгідний лестун! — засміялася дівчина.
Я охоче погодився з Лозовим, і ми разом з ним спробували розвинути цю гіпотезу далі. Тим часом Яна вийняла люстерко — адже кожна гіпотеза потребує ретельної перевірки. Борис Лозовий розповів нам ще кілька повчальних історій з власного досвіду (він завжди розказував цікаві випадки тільки з власного досвіду). Ми поглузували з його вигадок, і напруження, з яким усі очікували експерименту, непомітно розвіялося. Один тільки Тищенко мовчав. Але ми давно звикли до цього. Він був неговіркий.
— Це… правда, — раптом якось недоречно сказав Тищенко.
— Що правда? — не второпав я. — Оті Борисові побрехеньки з щасливим кінцем?
Однак Лозовий зрозумів його одразу. Чомусь розмова наша урвалася. Ми мовчки дивилися на Тищенка, а той — собі під ноги.
— Лишилася рівно година. Час вирушати, хлопці.
Яна вимовила ці слова просто, наче йшлося про недільну прогулянку за місто. Підвівшись, Тищенко квапливо попрямував до дверей, я за ним услід. Яна востаннє зазирнула в люстерко.
— Стривайте! — спинив нас Лозовий. — Хіба не знаєте — перед дорогою годиться хвилинку посидіти, на щастя.
Ми мовчки сіли, чотири кумедні постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами. Перед далекою дорогою треба посидіти хвилину. На щастя.
Директор викликав мене, пригадую, на початку робочого дня. Весь тиждень до того на нас сипалися самі неприємності. Спершу вийшов з ладу старенький лабораторний інтегратор, і Яна з Тищенком по черзі бігали з третього поверху на одинадцятий (ліфт, звичайно, не працював), щоб обчислити кожне дріб'язкове рівняння. Відтоді, невідомо з якої причини, порушився вакуум системи акумуляційного блока, й за півдоби зник, теж невідомо куди, майже місячний запас протоенергії. Навіть врівноважений Тищенко вилаявся крізь зуби. Не дивно, що я сприйняв виклик Секеча як нову халепу в низці неприємностей.
У директорському кабінеті панував академічний присмерк. Секеч підвівся, ми досить стримано привіталися. Директор не квапився. І я вирішив розпочати атаку перший.
— Кат її зна, куди вона, клята, поділася! Ніякісінької причини порушення акумуляції — і от маєш. Просто чаклунство якесь…
— Ви про що? — кашлянув Секеч. Хитро мружачись, він добув цигарки.
Я мав на увазі загадковий випадок зникнення запасу протоенергії (справді, куди вона могла щезнути?). Єхидний дідуган, звичайно, розумів мене чудово.
— Прошу, е-е… Павле Васильовичу. — Директор простягнув до мене портсигар, але на півдорозі одвів руку. — Пробачте, ви ж не курите. Щаслива людина! А я от закурю, з вашого дозволу.
Дідуган полюбляв такі вибрики — знав же, що я завзятий курій. Однак це непогана прикмета. Скидалося на те, що чергової догани сьогодні не буде.
— Павле Васильовичу, — пихкав цигарковим димом Секеч, — є можливість, е-е… підсилити вашу групу. Зараз познайомлю вас з новим співробітником.
До кімнати зайшов високий молодик, чемно вклонився з порога. Обличчя гостя видалося мені знайомим.
— Павло Васильович Савченко, виконує обов'язки керівника Т-групи, — відрекомендував мене Секач. — Лозовий Борис… е-е…
— Митрофанович, — білозубо всміхнувся гість.
— Рідкісне ім'я… Борис Митрофанович — темпфізик, працюватиме в нашому інституті, очолить вашу групу.
Гість міцно потис мені руку.
Я чув це прізвище і тепер намагався пригадати, де саме.
— Пробачте, ви, здається, брали участь в експериментах Лонжемю?..
— Ви не помиляєтесь. Був такий гріх.
— Познайомилися? Ну от і чудово, — перебив нас Секеч. — Беріться до роботи. Павло Васильович проведе вас до лабораторії.
— Гаразд, Павле, ходімо. Покажеш мені колиску античасу. — Обернувшись до директора, Борис махнув рукою. — Привіт колегам!
Секеч аж сіпнувся від такої зухвалості.
Лозовий сподобався мені одразу, і ми одразу ж непомітно перейшли на «ти». Яна подарувала йому найчарівнішу з своїх усмішок. Навіть Тищенко спромігся зв'язати кілька ввічливих слів, підвівши голову над аркушами з обчисленнями.
Лозовий швидко оглянув лабораторію, потім підійшов до Тищенка, зазирнув у списаний стовпчиками цифр аркуш.
— Що це ви робите? — здивувався. — Спонтанний ефект підраховуєте, чи що?.. Це ж справа машини.
— Інтегратор, — буркнув Тищенко.
— Вийшов з ладу інтегратор, — пояснила Яна.
Лозовий попрямував до блискучої чорної шафи з безліччю тумблерів, увімкнув енергію. Інтегратор погрозливо загарчав.
— Ну-ну, не сварись. Зараз встановимо, яка в тебе хвороба.
Він заклав у перфоратор чисту картку, набрав простеньку комбінацію — перемножити два на два. Інтегратор охоче проковтнув перфокартку, хвилину тяжко, з придихом гудів і нарешті виплюнув стрічку з відповіддю. Індикатори на його панелі переможно блимали.
— Шістсот сімнадцять і три тисячних, — прочитав здивований Лозовий. Постукав співчутливо по лакованій кришці обчислювача. — Воно й справді звихнулося. Де в цьому храмі чистої науки можна знайти паяльник?
Він скинув піджак, з непідробним задоволенням засукав рукава білосніжної сорочки, запасся тестером, викруткою, паяльником і непохитним терпінням. Годин зо три копирсався в мікромодульних нутрощах інтегратора, доки той не капітулював.
Тищенко поглянув на Лозового з повагою. А я полегшено зітхнув. Низка неприємностей перервалася.
— Хвилина минула, — промовила Яна.
Зачинилися двері, і рожевий автобус рушив за місто, лишаючи позаду Хрещатик, гомін розмаїтого натовпу та пухнасті вербові котики в дівочих руках. Був березень, час вербових котиків.
Величне древнє місто проводжало рожевий автобус байдужими поглядами вікон, безмежною блакиттю весняного неба. І зовсім химерною здавалася думка, що лише за півгодини все це на довгі століття зникне для нас чотирьох. Не існуватиме над Славутичем закутого в асфальт міста: Кий, Щек і Хорив уже заснують його, а Володимир Красне Сонечко ще не встигне освятити. Замовкне сміх дівчат-городянок з пухнастими котиками в руках: вони мають народитися через десять століть. Та й самі ці вербові гілочки розквітнуть за тисячу років… Дивна була Думка.
— Насолоджуюся! — порушив тишу Лозовий. — Уявив собі пісне обличчя Секеча й зрадів, що не бачитиму його принаймні тисячоліття. Варт мандрувати в минуле хоча б заради цього!
Він жартував, звичайно. Він був жартівник, талановитий темпфізик Борис Лозовий…
Одного липневого вечора Лозовий запросив нас на концерт Борщагова, молодого віртуоза скрипаля. Яна радісно ахнула, побачивши чотири квитки в Борисових руках (як він добув їх, лишилося таємницею). Тищенко, як завжди, огинався.
— Я знаю, — сказав Борис, — знаю достеменно, що ти помреш. Навіть знаю місце, де це станеться. Ти віддаси богові душу біля інтегратора, серед співчутливого мовчання рідних довідників і формул. На жаль, співробітники не бачитимуть твоєї смерті, бо саме в цей час поїдуть на пляж. Але присягаюся, — Борис
