— Ти йдеш? — нарешті глянув я на нього.
МурМур подумав.
— Ні, — перегодя сказав він. — Не хочеться й руки бруднити цією… цією мерзотою!..
— Гаразд, — буркнув я. Тоді відчинив дверцята й виліз надвір. — Барабаш, Гестапович… до мене!
Ті двоє вискочили з авто, мов чорти з коробки.
— Когось треба вбити? — поспитавсь Барабаш.
— Не став дурних запитань! — гаркнув я. — Не вбивати, — а виконувати мої накази! Втямили? За мною!
Ми ввійшли в під'їзд і піднялися на шостий поверх. Звичайно ж, і в цім будинку все було, як і в кожній багатоповерховій будівлі: по кутках смерділо сечею, стіни облуплені… от тільки ліфта не було, а то все як в людей! Важко повірити, що в таких будинках і скоюються тяжкі злочини — то жінка чоловіка заріже, то підлітки заб'ють ногами пенсіонера, то рекетири держать в якійсь квартирі боржника, щодня відрізаючи од нього по шматку… Я сплюнув. Ні, краще мати справу з гадюками, ніж з людьми!
— Оце двері, — сказав я, показуючи на двері, оббиті дермантином. — Бачите?
Гестапович з Барабашем згідно закивали.
— Зараз я сюди зайду. Відмички є?
— Ціла купа, — подзеленьчав ними Барабаш.
— От і добре. За десять хвилин відімкнете двері й зайдете. Що робити далі, я вам скажу. А тепер — нагору.
Коли вони піднялися на горішній поверх, я натиснув дзвоник.
Двері клацнули. В щілину виглянула Леся.
— Оой, — зраділа вона, — Оскар! Як ти мене знайшов?
— Я ж детектив, а не хрін собачий! — бркнув я, переступаючи поріг. — От, вирішив одвідати! Кавою пригостиш?
— Сідай, — сказала Леся. — А я оце тільки з ванни… не чекала тебе, знаєш!..
За хвилину на столі з'явився паруючий кавник. Я відпив кілька котків і заплющив очі. Ну й день сьогодні ж видався!
— Ти чимсь заклопотаний? — поспиталася Леся своїм оксамитовим голосочком.
Я струснув головою. Не було геть ніякого бажання грати цю комедію й далі.
— Глобуса провела?
Вона завмерла.
— Якого ще Глобуса?..
— Не клей з себе дурепу! — гостро сказав я. — Коханця свого!
— Що ти верзеш?! — вигукнула вона, ставлячи чашку на столик. Очі її неспокійно забігали.
Я втомлено зітхнув.
— Гра скінчилася, голубонько! Тебе розсекречено. Це ти організувала витік інформації?
Вона схопилася на ноги.
— Оскаре… — сказала вона.
— Сядь! — гримнув я. — І не держи мене за дурнішого, ніж я є насправді! Диви яке… целку з себе корчить! Куди він поїхав?
Вона довго дивилася на мене, й лице її мінялося.
— Він поїхав у Грозний, — нарешті сказала вона, і її очі зблиснули металом. — Вам його не впіймати!
— Він хоче забити Дудаєва?
— Він уб'є його. Неодмінно! — В її голосі звучала погорда. — Він герой… він — справжній чоловік! А ви, мусульманські покидьки, ніколи не візьмете над нами верх! Вас усіх виріжуть до ноги, щоб і сліду од вас не лишилося, ні з вашої віри!..
— Отот! — покивав я. — Значить, чуття мене таки не підвело. Якраз учора я тебе й запідозрив!
Вона підійшла до трюма й, взявши щітку, стала розчісувати коси.
— Ну, — сказала вона, — вбивай мене тепер!
— Кому ти потрібна, — буркнув я, знову беручись до кави. — От Глобуса, того заб'ємо! А ти…
Леся поклала щітку й, видивляючись у трюмо, взяла щось на столику. Тоді різко обернулася.
— Здохни ж, мусульманська наволоч! — завищала вона.
Автоматичне лезо викидного ножа прошиває людину на відстані двадцяти метрів. Коли механізм клацнув, я зреагував зі швидкістю комп'ютера: поворот корпусу, удар по дотичній — і лезо, круто змінивши траєкторію, в однісінький мент пришпилило її до стіни.
— Веее! — залементувала вона.
— За часів мого дитинства, — сказав я, запалюючи цигарку, — мені доводилося чути легенди про козаків, які рукою ловили кулі. Певна річ, в те мало вірилося. Аж коли я був у полоні, то в фортеці Бадабера подібні трюки демонстрували негри з організації «Чорні пантери». Щоправда, вони ловили не кулю, а ножа… причому зубами. А оцей трюк… любав моя, це ж елементарно! Глобус так не вміє, правда?
— Мені боооляче! — квилила вона, звиваючись всеньким тілом.
— Не дурій! — втомлено сказав я, підходячи до неї. — Тобі защемило рукав… і трохи шкури!
Я взявся за лезо й одним ривком висмикнув його із стіни.
— Ну?
Леся стягла халат із плеча й стала розглядати садно.
— Бачиш, що ти накоїв! — знову зарепетувала вона. — Садист… убивця, щоб ти провалився!
Я вухам своїм не повірив, — наче це й не вона іще мить тому важилася мене забити! Справді, жінка — це суцільна таємниця… І таємниця ота полягає в підступі, брехні й лукавстві. Та жодна з моїх гадюк до такого не додумалася б!
— Гаразд, — нетерпляче сказав я, — кінчай цю комедію! Одягайся — й поїдемо!
Сльози її вмент висохли.
— Куди, Оскаре?
— До Бені в лавку — сирі вареники їсти! — гаркнув я. — Одягайся, кажу тобі!
— Ти здаси мене в службу безпеки… га, Оскаре?
Де ті два йолопи, подумав я розлючено. Казав же, — через десять хвилин!..
— А куди ж іще? Там з тебе душу витрясуть…
— А може… — поглянула вона на мене.
— Що? — нетерпляче поспитавсь я.
— Пам'ятаєш, як нам було добре вдвох? Невже ти зараз цього не хочеш?
Я понуро мовчав.
— Поглянь! — Вона розстебнула халат, і він ковзнув до її ніг. — Невже оце все нічого не варто?
Її зграбне пещене тіло трепетало кожною жилочкою. Високі груди з пружними кораловими вершечками, тоненька лебедина талія, круті молочнобілі сідниці якихось наївноцнотливих кшталтів… Ну справжнісіньке тобі чудо анатомії!
— Ти хочеш, аби все оце перетворилося в криваве місиво? — тихо запитала вона, обертаючись переді мною. — А воно ж може приносити втіху!
Взяти б реміняку, подумав я, та всипати тобі нижче спини, — щоб це місце в тебе ще й упоперек репнуло! Шкода, що це нітрохи не допоможе справі.
— Щось не хочеться! — насмішкувато сказав я. — І знаєш, чому?
Леся завмерла.
— Чому ж? — тихо запитала вона.
— Зад у тебе надто вже хитрий! Хоча, кажуть, і на такий зад фалос може знайтися… такий, знаєш, — із гвинтом!
В передпокої відчинилися двері.
— Взяти її — і в машину! — сказав я, не озираючись. Барабаш із Гестаповичем виступили вперед. — Не бити й не знущатися… а то голови поодриваю! І щоб без шуму, втямили?
Леся стояла й дивилася на них.
