була навіть жінка — одна з тих, кого в пресі охрестили «білими колготками». Нічого, подумав я… прорвемося! Надвечір ми з групою бойовиків дісталися до околиць Грозного і, минаючи нафтові промисли, наскочили на засідку. Майже половина загону була знищена кинджальним вогнем, решта залягли поодинці й, відстрілюючись, помалу стали відступати. Ми провадили бій з морськими піхотинцями строкової служби, й тільки тому нам пощастило вирватися з оточення.
Якби загін оточила така кількість спецназу, то нас виполонили б за двітри хвилини.
І на додачу до всього в тій колотнечі десь загубився Ронні…
В руїнах багатоповерхового будинку металічно клацнув постріл.
Чуття не зрадило мене: за якусь мить до того, як палець снайпера зігнувся на спусковій скобі, я повалився долілиць, і куля свиснула над краєм цегляного муру, — з таким звуком, наче луснула повітряна куля.
Сніг повалив справжнісінькою лавиною. Було трохи вище нуля, й погода стояла, — ні те ні се, мокрінь та й годі.
Стрілянина в сусідньому кварталі потроху вщухала. Наближалася ніч, і бойові дії згорталися. Надходила пора локальних операцій, — вилазок у тил противника, сутичок між розвідгрупами, окремих ударів по особливо важливих позиціях. Якщо цієї ночі не буде наступу, то, може, мені й пощастить дістатися в розташування дудаєвців.
Може, і цей снайпер кине вистежувати мене та забереться під три чорти…
Сніг падав і падав. Хотілося пити. Я перевернувся на спину й став ловити ротом сніжинки. Уздовж вулиці, котра проглядалася з цієї місцини, бовваніли розтрощені будинки, — декотрі рознесло до самісінького фундаменту, од інших лишилися уламки панельних стін з чорними дірами вікон, ще інші обвалилися, геть захарастивши проїжджу частину… Навіть дерев не було, — коло тротуарів стирчали розщеплені стовбури, а декотрі мали такий вигляд, наче їх кусала й гризла якась великанська потвора.
І видно було, як за містом горять нафтові промисли, викидаючи в небо гігантські шлейфи чорного диму…
Цієї ночі мені треба було дістатися Сунжі й форсувати її. Там, на протилежному березі, закріпилися дудаєвці, котрих на днях вибили з президентського палацу.
Я насторожився. По тому хутко перевернувся на живіт і став наслухати.
Не було жодного сумніву: снайпер забрався геть. Діткливе гостре почуття, що на тебе дивляться через приціл, безслідно щезло. Все ще наслухаючи, я підняв голову — і зненацька втямив, чому ця худобина покинула свою позицію.
У небі, наростаючи, зближалося пульсуюче громохке ревисько вертольотів.
Ох, дідько б вас узяв! — подумав я, безпорадно озираючись. Оце влип!.. Гуркіт двигунів усе зближався й зближався — аж раптом немов би звалився на мене, навпіл розколюючи небо, й задерши голову, я навіч уздрів, як знижуючись виринають із брудних снігових хмар ці величезні сталеві чудовиська, почув надсадний свист їхніх гвинтів, од якого вібрує самісінький простір, і одночасно, за якоюсь незбагненною асоціацією, це видовисько немов би наклалося на подібну картину, котру спостерігав я десять років тому за тисячі кілометрів звідси: розпечена сірожовта пустеля, далекі сині контури гірських хребтів — й бруднозелені плямисті машини, котрі зависли в повітрі, поливаючи вогнем нагромадження глиняних будиночків на березі сонної річки з каламутною водою…
… а по тому асоціація неначе б вимкнулася, й я побачив їх широким планом, оці кляті Мі24, страшні покручі літака й вертольота, котрі зависли на тлі зимового неба, — а відтак один з вертольотів харкнув довгою стягою темного диму, й будинок, який бовванів за два квартали звідси, підлетів у повітря, а тоді поволі став розпадатися на кавалки.
Мені не доводилося перебувати в зоні ракетного удару авіації, — у Афганістані я тільки здалеку наглядав, як оці кляті «вертушки» трощать позиції муджагідів, і треба сказати, навіть на віддалі од того було не по собі. Нині ж вертольоти вдарили одночасно, й з першим же вибухом я втратив голову. Люди добрі, адже бойовий вертоліт — це точна техніка, котра іменується зброєю! На його виготовлення та обслуговування витрачаються астрономічні суми грошей, так що його робота завжди бездоганна й дає максимальний ефект. Яким крутим ти не був би, а проти ракети, котра в епіцентрі вибуху дає температуру в кілька тисяч градусів, ти нічогісінько не вдієш. Яким сміливим ти себе не вважав би, а потрапивши в зону вогню, котрий ведеться з Мі24, ти усвідомлюєш, наскільки мало важить людина взагалі, а далі й цілком втрачаєш тяму, — звичайно, якщо до того тебе ще не рознесло на клапті…
Нерви в мене таки здали: коли свист й ревисько цих механічних монстрів, наростаючи, врешті решт сягло апогею і враження стало таке, наче самісіньке небо звалилося тобі на голову, я зірвався на ноги. Певна річ, це було найдурнішим з усього, що можна було вчинити у тій ситуації, — не здужав я пробігти й сотні кроків, як земля під ногами зненацька перехнябилася і світ в очах почорнів, розпадаючись на міріади уламків.
На мене ллялася вода. Це був справжнісінький водоспад: вода затікала у вуха, просякала крізь грубу тканину джинсової куртки, — аж нарешті потрапила в носа і я пирхнув, а тоді храпко закашлявся.
— Живий, чи що? — поспиталися поруч.
— Дідько його не візьме! — озвався другий голос, просто наді мною. — Диви, який бугаяка, — такого кувалдою валить треба!
— Та й то хрін завалиш! — гигикнув перший. — Эй ты, подъем!
Я розплющив очі. Побачив: два грубі черевики армійського зразка, котрі стоять в брудній калюжі. Зненацька вони відступили, а тоді й геть сховалися з поля зору.
— Подъем, сказали тебе! Не понял команду, э?
Я завовтузився, шукаючи якоїсь опори, — але в сей же мент мене безцеремонно згребли за барки й ривком поставили на ноги.
Якесь дворище, зусебіч обнесене бетоновою огорожею. Кроків за десять — бетеер, ввесь у бруднозелених маскувальних плямах. Трохи далі цегляна споруда, — чи то ангар, чи промисловий корпус. Вхід забарикадовано бетонними блоками й мішками з піском.
— Руки!.. — скомандував той же голос. — Руки, говорю!
На зап'ястях клацнули наручники. Я безтямно глянув на них і струснув головою.
— Ты обыскал его? — поспиталися збоку.
— Да, еще на месте… — відказав другий. І до мене: — Пошёл!
Перед очима пливло. Контузія чи що, подумав я, простуючи поміж двома зарізяками в бронежилетах. Ми обігнули цегляну споруду, й один з конвоїрів розчахнув залізні двері, котрі провадили в підвал. Затим дав мені такого стусана, що я не вдержався на ногах і сторчголов загримів по східцях.
Скількись часу тривала пауза.
— Задержан в районе консервного завода, — нарешті сказали позаду. — Без оружия.
— Документы? — спитався хтось в глибині підвалу.
Я сперся плечем об стіну й, хитаючись, звівся на ноги.
Під стелею горіла жовта лампочка. Вольфрамова нитка то наливалася сліпучим сяєвом, то поволі тьмяніла — певне, струм подавався од польового ґенератора. За столом сидів кремезний драб у камуфляжі.
Ще один, замислено згорнувши руки на грудях, стовбичив під стіною. На голові в нього була чорна маска з прорізами для очей і рота.
— Корреспондент? — глянув на мене кремезний.
Падаючи на східцях, я розсадив лоба, й кров тепер аж очі заливала. Я закинув голову назад і, коли увіччю посвітліло, уздрів на столі своє журналістське посвідчення. Обіч валялася пачка доларів, які я прихопив на всяк випадок у цю поїздку.
— Хто ви такі? — хрипко озвавсь я.
Чоловік у масці поворухнувсь й, опустивши руки, пружно відштовхнувся од стіни. Тоді підійшов до мене лінькуватою ходою — й не кажучи ні слова, вгатив у живіт.
Я впав на коліна. Довкруг усі мовчали. Чоловік у масці трохи почекав, потім з'їздив мене кулаком по черепу й коли голова відкинулася назад, — щосили садонув ногою.
— Сводный отряд российского омона, — нарешті сказав він. — Слыхал о таком, чеченец?
