друже… Слухай, ти де народився?
Я насторожився. Чого я не люблю, то це власної біографії — вона до того дурна!..
— А що?
— Шеф загадав звірить анкети, — відказала Цуцичок, дивлячись на екран. — То де?
Я сказав.
— Ага… вірно! Рік народження?
От же ж халепа, думав я, механічно відповідаючи на запитання… напевно, якась худобина вже стукнула! Та певно ж, — перемолотити цілу групу надзвичайного реагування, зірвати бойову операцію, плюс іще ж оті травми, яких я завдав омо-нівцям… Невже шеф звільнить мене через отаку дрібницю, — після дванадцяти років бездоганної служби, після того, як я розплутав цілу купу надзвичайно брудних справ, котрі принесли фірмі солідні прибутки й підняли її авторитет серед зацікавленої публіки, врешті, після всіх отих операцій, коли ми з шефом прикривали один одного вогнем, пліч-о-пліч ризикуючи життям…
— Знаєш, де Цуцичок народилася? — штурхонув мене Барабаш.
Я ковтнув зі своєї філіжанки.
– І де?
— В селі Кошенятівка, от де!
— Бреши?! — не повірив я.
— Сам у комп'ютері бачив… клянусь бородою Аллаха! — Барабаш поцілував тяжкого золотого хреста, котрий висів у нього під сорочкою. — Кошенятівка, уявляєш? Я реготав аж падав!
— Ой, — сказала Цуцичок, дивлячись на екран, — ой як смішно! А сам звідки… ану глянемо! Село Варварівка. Десь у лісах, напевно, що тільки вовки кругом виють…
— Не Варварівка, — гордо сказав Барабаш, — а Варварів-ка… ось як правильно!
Ми з Цуцичком обернулися до нього, як по команді.
— А, — сказав я нарешті, — це чого ж?.. Барабаш узяв баклажку й налив собі в каву.
— Наше село на всенький район славиться, поняв? Туди ще цариця Катерина засилала всяких убивць, ґвалтівників, наркоманів, так що населення специфічне! А варвари — люди нарвані! — кажуть про нас по сусідніх селах.
— Це як розуміти? — не втямила Цуцичок. Барабаш знизав плечима.
— А народ у нас дуже дурний. То син матір зарубає, то дочка рідного батька зґвалтує…
— … а то дітлахи школу підпалять! — закивав я.
— Ні, — гордо сказав Барабаш, — до мене ще ніхто такого не робив! Я — перший. На мене аж із області начальники приїжджали дивитися. Де тут, питають, той придурок живе, що школу ото підпалив…
— Боже, Боже, — тихо сказала Цуцичок, — куди я потрапила й де мої речі. Що це за фірма, людоньки? Та тут же ж одні бики й одморозки!
Барабаш знову перехилив баклажку, але з неї нічого не виллялося. Він потряс нею, а тоді сумовито зазирнув усередину.
— А на хріна та школа здалася! — нарешті сказав він. — У ній усі були придурки, — й діти, і директор, і вчителі… Фіз-руком у нас був Опанасович, так бив мене як гамана, поки я ще був маленький! Аж як у восьмому класі я пожбурив у нього каменюкою, то він став боятися. Так з цим Опанасовичем була така історія… Вийшов якось я перекурити на великій перерві, аж він підходить. Знаєш, каже, давай удвох покинем курити. Я подивився на нього, подумав… Давай, кажу. А хто перший закурить, знов він до мене, — тому в морду без балачок! Іде? Вдарили ми по руках і тут же й цигарки покидали. От не палю я тиждень, не палю й другий… Аж якось іду коло стадіону, — а він, гад, урок проводить, і цигарка в нього в зубах! Підкравсь я ззаду та за плече його хап! Ну що, кажу, Опанасовичу, — в морду дати, га? Він аж вухам своїм не повірив. Що? — питає. Шо, шо, кажу. (А діти ж стоять і слухають). Ми як з тобою домовлялися — хто перший закурить, тому в морду, правда ж?
— Ні, — тоскно сказала Цуцичок, — я більш не витримаю! Друже, звільни мене від спогадів свого дитинства, гаразд?
Я ковтнув зі своєї філіжанки.
— Розповідай, розповідай… — заохотив я його. — Ну, й що, дав ти йому в морду?
На столі ожив селектор.
— Цуцичок? Оскара до мене, терміново! — озвався з динаміка шеф.
Я зітхнув.
— Кави не дадуть випити… от люди! — й до Барабаша: — Гаразд, потім розкажеш!
— А ще краще, — буркнула Цуцичок, — ще краще буде, коли й зовсім нічого не будеш розповідати… добре?
У кабінеті шефа сидів полковник Урилов. На голові в нього був міліцейський картуз, якого він не знімав ніколи й ні за яких обставин і, як дехто підозрював, навіть спав у ньому.
— А-а, — сказав він, загледівши мене, — розбійник Карма-люк? Опора пригноблених, еге?
Мурат показав мені на фотель.
— Присядь. — І до Урилова: — Ти про що? Той махнув рукою.
— Був колись такий фільм… ви його не знаєте! — Й перевів погляд на мене: — В тюрму хочеш?
— Ні, — зізнавсь я. — А що?
— А те, що ти туди скоро потрапиш, бугаїно! — зненацька заревів Урилов. Його мармиза, широка й темна, мов баняк, вмент наллялась кривлею. — Ти мене вже задовбав, скот безрогий! Ти спинишся чи ні, кінь ти з яйцями? Ти, бляха, на кого руку підняв? Ти на хріна мєнтів одлупцював і на купу поскладав, га? Це тобі що, обревки якісь? Відповідай, бугаїно, коли тебе питають!
Я знизав плечима.
— Вони перевищили свої повноваження, коли вже про це мова! Побили директора, брутально поводилися з жінками… Ну, я й дав їм одірватися!
Полковник вперся руками в стіл і перехилився до мене.
— А ти знаєш, чому моє прізвище Урилов? — несподівано лагідним тоном поспитався він.
— Знаю, — сказав я.
– І чому ж?
— Бо ти любиш давати у рило! Урилов почервонів ще дужче.
— От я тобі й затоплю зараз!
Мурат зірвався на ноги й, схопивши його в оберемок, потяг назад.
— Пусти… пусти, кажу! Я його, бугаїну, зараз тут і урию! Я йому зараз покажу, де раки зимують! Я, бляха, його вб'ю і в лісі закопаю, на хрін! Він у мене жить на світі не буде, скот безрогий! Він зараз буде плакати й тікати, кінь з яйцями! Він у мене буде кривлею блювати, на хрін! Я йому дам одірватися, уроду такому!
Ото Барабаш із Цуцичком утішаються, подумав я, скоса зиркаючи на двері. Вони, мабуть, під столом качаються од реготу!.. Ще б пак, безкоштовний концерт… шоу довгоносиків просто!
— Заспокойся, — сказав Мурат, силоміць запихаючи його у фотель. — Ну що ти як маленький… здоров'я ж треба берегти! Нерви ж не залізні, справді!
Полковник тяжко зіпав, розлігшись у фотелі. Картуз його збився набакир, і вигляд він мав у ньому хвацький по саме нікуди.
— Уб'ю, — озвався він ледве чутно. — Уб'ю й закопаю, на хрін… хай мене судять, як Онопрієнка! А т- ти ж бугаїно скотобаза!..
Мурат натиснув кнопку.
— Цуцичок? Коньяку… і закусок чим більш, хутко!
— А т-ти ж скот безрогий… кінь ти з яйцями!.. — зіпав полковник. — Та я тебе живого закопаю, і нехай мене судять!
— А ти — докірливо подивився на мене шеф, — теж добрий! На дідька отакі речі робити, га? Що,
