— Та як сказати… — знітився Барабаш.
— Ясно! — обірвав його шеф. І до мене: — Наливай.
— Що ж, — сказав я, наповнивши келишки і ставляючи карафку на стіл, — давайте… за успіх безнадійної справи!
— Ні, — обернувся до мене шеф, коли ми випили, — ти уяви собі ситуацію: в нас підписані угоди на підготовку дів-чат-охоронців, два роки ми їх тренували за системою «Президент», всадили в це діло купу грошей… і що із цього вийшло? Половину довелося забракувати — вони навіть іспити не можуть скласти! А все цей обревок, щоб його…
Барабаш поклав руку на серце.
— Шеф, їй-богу, я не винен… хрест по пузі вибриком!
— Вони самі тебе зґвалтували… а певно ж!
— Я ж про що й кажу! — вигукнув Барабаш. — Ото після тренувань заходиш у душову, — а вони вже там, штуки три-чотири… і давай — без усякого базару! А хіба ж я імпотент?
— Н-ну! — облизнувсь я, уявивши собі це видовисько. У школу охоронців, котра діяла при фірмі «Тартар», приймали тільки винятково здорових, добре збудованих і просто-таки феноменально вродливих дівчат віком до двадцяти років. Після дворічного курсу інтенсивної підготовки вони ставали охоронцями поп- зірок, підприємців і навіть деяких політиків. У тому, що ці істоти вподобали саме Барабаша, нічого дивного немає — жінки полюбляють здорових і дурних чоловіків, котрими, як їм здається, можна крутити як циган сонцем.
— Добре… замнемо це діло! — Шеф оцінююче глянув на Барабаша. — Тренуєшся?
— Ну!
— Форму тримаєш?
— Ну!
— Рефлекси?
— Набагато вищі од норми, — втрутивсь я. — Просто-таки феноменальна реакція.
— Вогнева підготовка?
— П'ять з плюсом.
— Як це?
— Дев'яносто сім зі ста, — пояснив я. — Кажу ж тобі, феномен! І це при тому, що п'є він як свиня.
Барабаш скорчив свою звірячу мармизу.
— Ну п'ю… ну й що! Так і дід мій пив… і курив до самісінької смерти! А прожив сто вісім років.
— Бреши?! — не повірив я.
— Клянусь бородою Аллаха! — Барабаш поліз під сорочку й, діставши тяжкого золотого хреста, поцілував його. — А знаєш, як він умер?
— На бабі, чи що?
— В ополонці втопився, ось як! Ми з шефом перезирнулися.
— А що ж він там, у хріна, робив?
— Купався, от що!
— Взимку? У сто вісім років?!
Барабаш узяв зі скриньки сигару й став одгризати кінчика.
— За Першої світової війни, — озвався він, випльовуючи крихти тютюну, — діда взяли в полон австріяки, й він робив ув одного бауера. Й той навчив його, як довго жити.
– І як же ж? — поспитали ми хором.
— Дві ополонки, — сказав Барабаш, припалюючи сигару. Тоді пахнув раз, удруге й аж заплющився од утіхи. — Відстань між ними — сорок сім з половиною метрів. Ні більше ні менше, поняли? В одну пірнаєш, в другу вилазиш. І так дев'ять раз. Купатися треба щотижня, не рідше. Жити будеш — вічно!
— Щось на брехню схоже… — сказав шеф.
— Яка брехня! — вигукнув Барабаш. — Я ж купаюся!
— Ти?!
— А хто ж, у хріна! От замерзнуть озера, то й вас навчу. Якщо після шостої спроби не втопитеся, то будете плавать, мов тюлені.
— А чого ж дід утопився? — не втерпів я. Барабаш пахнув сигарою.
— Сусіди помогли… В нас же ж там людиська — одірви та покинь! Оце як настали реформи, то народ перестав і до пенсії доживати: тільки дотяг до шестидесяти — брик і готово! А дід живе й живе! От сусіди й стривожилися. Скільки ж він, мовляв, жити буде, собайло старий! Люди спиваються, вішаються, сокирами вбивають один другого, од хвороб гинуть як мухи, батьків своїх душать, дітей кидають у криниці… а цьому хоч би що? Та треба ж його спинити, — а то він і горобців попереживає! От і змовилися. Пішов він купатися, а вони підстерегли — та й забили обидві ополонки здоровими пеньками…
Барабаш замовк.
— Давно це було? — поспитав Мурат.
— Позаторік, — Барабаш стиснув зубами сигару. — Крига була з півметра, так що не вилізеш…
— А сусіди?..
— Немає вже їх.
— Повмирали?
Барабаш зробив невиразний жест.
— Добре… не будемо про це! — сказав Мурат, одводячи погляд. — Одне слово, хай-но річки замерзнуть… А поки що беріться до роботи!
— Так ти ж нас повиганяв, на хрін! — вирячився на нього Барабаш.
Я розчавив у попільничці недопалка й підвівся.
— Ходімо, друже! — сказав я, ляскаючи його по плечу. — Візьмемо ще по сто грамів, і я розкажу тобі, яка робота на нас чекає… Ми ж хоч і звільнені, на хрін, але все одно працюємо на рідну фірму!
2
Через дорогу простувала пухкенька білявочка з крихітним рюкзачком за плечима. Вона йшла, високо піднявши голову, й ґраціозно похитувала стегнами.
— Оце фіґура! — захоплено вигукнув я, розглядаючи її через лобове шкло джипа.
— Ото зґвалтувати б, — а тоді зарізати! — облизнувся Барабаш.
Я глянув на нього й промовчав. Над переходом запалилося червоне світло. Машини, що з'юрмилися по обидва боки пішохідної «зебри», заревли й кинулися вперед, мов стадо монстрів із палаючими очима.
— Похмелитися б… — тоскно сказав Барабаш. — Га?
Я крутонув кермо і виїхав у правий ряд. За шклом видно було кам'яниці Старого міста.
— Десь тут народний бар… — сказав я, облизуючи губи. — Хоч пива вип'ємо, чи що… а то й справді гаплик!
— Умру, їй-Богу! — буркнув ззаду Барабаш.
Ми припаркувалися коло хідника й щербатими вичовганими східцями спустилися в підвал. Людей там було… як худоби, інакше й не скажеш! Над головами стояли хмари тютюнового диму. Тут з'юрмилися роботяги з поблизьких заводів, інтеліґенти в подертих лапсердаках і окулярах, якісь дядьки з сільської автостанції, волоцюги, повії, алкоголіки…
Барабаш безцеремонно розтрутив юрму й узяв зразу вісім півлітрових слоїків пива.
— Ху-у… — сказав він, виллявши першого слоїка у свою здоровецьку ротяку. — Оце робота нам дісталася… чорти б її брали!
Я пошукав у кишені й дістав баклажку з коньяком.
— Робота, — сказав я, потягнувши кілька добрих ковтків, — як робота! Незгірш від усякої іншої. Біда лиш у тому, що ми вже другий тиждень банячимо, а зиску з того — нуль!
