мабуть!
Барабаш сів за кермо нашого джипа. Авта заревли й стали вилітати зі стоянки наче ракети. Я заліз на заднє сидіння й, діставши сигарети, клацнув запальничкою.
— Ну і що ж ти про все думаєш? — спитав Барабаш, коли ми вихопилися з провулка й, проминувши гастроном, загальмували на пішохідному переході.
Я випустив кільце диму.
— Все розвивається за планом. Початок непоганий, а далі… ну, далі буде видно!
Коли ми проїжджали середмістя, задзеленчав комірковий телефон.
— Ну! — сказав я в слухавку. — А, це ти… Справи? Та як тобі сказати… Як зліва — так і справа! — (Шеф телефонує, звістив я Барабашеві). — Ми прийняті в бригаду. Завтра виходимо на роботу. Де? Ринок, що біля метра. Биками, звичайно. Та мені по фіг — хоч биком, хоч ішаком… аби не казлом! Гадаю, за пару місяців ситуація з'ясується. Що? В барі? Були, звичайно… ми оце звідти й гребемо. Короля робота… Короля, кажу! Двох я поклав особисто. Вони ж із автоматами й перші почали, ти що! Хто? Урилов? І, мабуть, нецензурно лається? Що ж, нехай лається… нецензурна лайка — це сублімація невтамованого сексуального потягу! Так йому і передай… Ну добре. Будуть новини — телефонуй. Відбій.
4
Вночі ударив шпаркий мороз, і коли ми підкотили до ринку, то під ребристими протекторами джипа лунко хрупостіла тонка біляста крига.
— Силенний базар! — сказав Барабаш, вистромивши голову з вікна. — Ото де грошви братки знімають, га!
Ринок — це був квадратовий майдан, обнесений Гратчас-тою огорожею. Сходило вранішнє зимове сонце, й видно було, як на дахах барвистих наметів малиново іскриться паморозь. Потойбіч тролейбусної зупинки чорною пащекою зяяв підземний перехід, котрий провадив до метрополітену, й звідти валом валив народ.
— Що ж, доведеться згадати молодість! — Барабаш грюкнув дверима й поставив джип на сигналізацію. — Пам'ятаю, інструктували мене колись перед першим виходом: до бариг не посміхатися, дивитися просто у вічі, говорити коротко й по ділу…
З-за джипа вигулькнув молодик зі службовою карткою на грудях.
— Це саме, — сказав він діловито, — з вас п'ятірка!
— Шо? — не второпав Барабаш.
— П'ять гривень гоніть… за паркування! Барабаш допитливо глипнув на мене.
— Щось киздить… а що — не пойму! — Він перевів погляд на молодика. — Слухай, ти… шо нада?
— Танк запаркували?
— Ну!
Молодик простяг руку.
— Значить, п'ятірка з вас!
— А-а, — допер нарешті Барабаш, — ти грошей хочеш… Ану, йди-но сюди, синку!
Він дістав посвідчення в червоній палітурці й, струснувши кистю, розкрив його перед молодиком. Я одвернувся, насилу стримуючи регіт: у тій книжечці було написано, що Бара-баш — це член-кореспондент Міжнародної академії аномальних ідей. Найсмішнішим було те, що така академія справді була, й у членкори туди приймали за п'ять тисяч, а в академіки — за десять тисяч доларів.
— Не… не поняв, — сказав молодик, нахиляючись уперед. Він схилився ще нижче, намагаючись прочитати, що ж
написано в цій ксиві, й у сей же мент Барабаш вхопив його за носа і смикнув до себе.
— У-у-у! — заволав паркувальник, підстрибуючи на місці.
Барабаш дбайливо сховав посвідчення в кишеню шкірянки й, цупкіше здавивши носа великим і вказівним пальцями, турнув паркувальника назад. Той поточився й, махнувши руками, гепнув додолу.
— Глянь, — зачудовано сказав Барабаш, — а він падає, блін! П'яний чи що?
Я ляснув його по плечу.
— Ходім, обревку… на хріна він тобі здався!
— Ні, я не поняв… на хріна ти стільки п'єш, га? — Барабаш нагнувся й, знову вхопивши сіромаху за носа, поставив його на ноги. — Ти, керя… ще ж і сонце не зійшло, а ти вже налиГався!
Паркувальник хтів було щось промовити, але Барабаш так його потурив, що він одлетів кроків на десять і вдарився потилицею об огорожу.
— Та годі розважатися! — докірливо сказав я. — Ми ж на роботу приїхали, чи як?
Молодик лежав, і з очей у нього текли сльози. Барабаш підійшов і поторкав його носаком.
— Керя, — повчально сказав він, — тобі крупно повезло, що я членкор! Якби на моєму місці був академік, то він вигадав би щось аномальніше… поняв?
— Та облиш ти його! — буркнув я. — Нас же чекають, забув?
Барабаш застромив руки в кишені й сплюнув. Паркуваль-ник лежав і не рухався. Ми обігнули джипа й через бокову хвіртку зайшли на базар. Було щойно пів на дев'яту, й бариги допіру починали розвішувати своє манаття. Якийсь бородатий чолов'яга у фартусі ходив поміж рядами й, тягнучи за собою кравчучку, вигукував співучим голосом: «Пирожки! Зра-азы!» І знову: «Пирожки! Зра-азы!»
— А де ж це його тут шукати, цього Групіровку? — буркнув Барабаш. Тоді згріб того бородая за комір і безцеремонно розвернув до себе лицем. — Слышь, батя, здесь корефан мой пашет в охране… где его найти, э?
Чолов'яга був метикований і зразу ж утямив, хто ми такі.
— Как имя-отчество? Я дико посміхнувся.
— Да какое, в хрена, отчество… Группировка его погоняло!
— Гру… — обличчя чолов'яги завмерло, а тоді раптом улесливо заусміхалося. — Александр Иванович? Директор наш?
Ми з Барабашем перезирнулися.
— Ди… дирехтор?! — перепитав Барабаш. Тоді неймовірно подивився на мене. — Ти чув таке?
— Групіровка — директор? — Я так заіржав, що аж бариги перестали розвішувати шмаття й повисовували голови зі своїх наметів. — Ні, це найкоротший анекдот, який я чув у своєму житті!
– І де ж його знайти, батя? — допитувався Барабаш. Чолов'яга показав на центральну алею.
— Дирекція — праворуч… такий залізний вагончик! Там вони всі сидять.
— Хто це — всі? — поспитав мене Барабаш, коли ми почвалали алеєю.
Я знизав плечима.
— А хрін його знає… Зараз побачимо!
Барабаш загилив ногою двері металевої будки з написом «Дирекція», й вони загриміли, як порожня бляшанка. Ми ввалилися в тамбур, і я у свою чергу стусонув ще одні двері — та так, що вони замалим не злетіли з завіс.
— Всім зоставатися на місцях! — гаркнув я не своїм голосом. — Не рухатися, блін!
— Рухатися, рухатися… — сказав Барабаш, виглядаючи з-за мого плеча. — Здоров, братухо!
Групіровка сидів за полірованим столом, на якому було кілька телефонів, факс і навіть невеличкий комп'ютер.
— Жарти у вас!.. — буркнув він, запихаючи назад у кобуру новеньку беретту. — Присядьте!
Барабаш упав на диван і заклав руки за голову.
— Слухай, — глянув він на Групіровку, — ти знаєш, що нам про тебе сказали?
— Ну?
— Сказали, що ти — дирехтор! І звати тебе Алєксандр Івановіч.
