цю структуру як бульбашку, піноподібну масу (майже безнадійно хибне витлумаченя, хоч і перше наближення до істини), то ці бульбашки були…
…тисячною часткою мільйонної мільйонної мільйонної мільйонної мільйонної частки…
…одного сантиметра в поперечнику.
А тепер уявіть собі, як вони безперервно вибухають з енергіями, як від атомної бомби, а потім знову поглинають ту енергію й знову випльовують її — і так без кінця і краю, віки вічні.
Такою — звичайно, в дуже спрощеному вигляді — була та картина, якою деякі фізики двадцятого століття уявляли собі фундаментальну структуру простору. Що його внутрішні енергії колись можна буде приборкати, здавалося тоді суцільною нісенітницею.
Так само було — на покоління раніше — з ідеєю вивільнення щойно виявлених сил атомного ядра; однак це здійснилося менше ніж за півстоліття. Приборкання ж «квантових флуктуацій», що включало в себе й енергетичні поля космічного простору, було завданням на багато порядків складнішим — але й винагорода відповідно значнішою.
Серед іншого, це дало б людству свободу польотів у Всесвіті. Космічний корабель зміг би прискорюватись нескінченно, бо вже не потребував би пального. Єдиним, що обмежувало б його швидкість на практиці, було б, як не парадоксально, те саме, що мусили долати колишні літаки, — тертя навколишнього середовища. Адже міжзоряний простір заповнений міріадами водневих та інших атомів, що далися б взнаки задовго до того, як корабель досягне граничної межі, яку становила швидкість світла.
Квантовий двигун могли б розробити ще в середині третього тисячоліття, і тоді історія людської раси напевне пішла б зовсім іншим шляхом. Та, на жаль, як бувало не раз раніше в зигзагоподібній історії наукового прогресу, помилкові спостереження та хибні теорії затримали остаточний прорив до істини майже на тисячу років.
Гарячкові століття Останніх Днів дали силу яскравих — хоч здебільшого занепадницьких — творів мистецтва, але надто мало в сфері фундаментальної науки. Більше того, на ту пору довгий список невдач переконав майже всіх, що отримати доступ до енергій космічного простору — справа безнадійна, як вічний двигун, неможливий навіть теоретично, не кажучи вже про практику. Однак — на відміну од вічного двигуна — в цьому випадку теоретичну можливість не було ще доведено, а доки лишалися сумніви, жевріла й надія.
І лише за сто п’ятдесят років до кінця група фізиків з дослідницького безгравітаційного супутника «Лагранж-1» повідомила, що вони нарешті знайшли такий доказ: існують фундаментальні причини, чому безмежні енергії суперпростору, хоч і цілком реальні, ніколи не можна буде приборкати. Мало кого хоча б на дещицю цікавили ці порпання в глухому куті науки.
Та роком пізніше з «Лагранжа-1» почулося збентежене кахикання: в той доказ укралася невеличка помилка. Подібні речі досить часто бували в минулому, хоч і ніколи з такими вагомими наслідками.
Знак «мінус» випадково перетворився на «плюс».
І, як оком змигнути, весь світ раптом змінився. Шлях до зірок було відкрито — за п’ять хвилин до півночі.
Частина III. ПІВДЕННИЙ ОСТРІВ
10. Перший контакт
Мабуть, не слід було казати це відразу, краще було б відкрити правду поступово, картав себе Мозес Келдор: вони всі, здається, в стані шоку. Але зрештою це, може, й піде на користь: хоч ці люди технічно відсталі (досить подивитися на той автомобіль!), вони мають усвідомлювати, що лише технічне чудо могло нас закинути з Землі на Талассу. Спочатку вони поцікавляться, як ми це зробили, а вже потім замисляться навіщо.
Але якраз останнє питання виникло першим у мера Уолдрон. Ці двоє в невеличкому літальному апараті були, очевидно, лише авангардом. А там на орбіті, мабуть, чекають тисячі — як не мільйони. Населення ж Таласси, завдяки суворому регулюванню, вже становить десь дев’яносто відсотків екологічного оптимуму…
— Мене звуть Мозес Келдор, — відрекомендувався перший з двох візитерів. — А це капітан-лейтенант Лорен Лоренсон, заступник головного інженера космічного корабля «Магеллан». Ми вибачаємося за ці дуті костюми, але ви розумієте, що вони призначені як для нашого, так і для вашого захисту. Хоча ми до вас з’явилися з добрими намірами, в наших бактерій можуть бути інші задуми.
Який приємний голос, сказала собі мер Уолдрон — і мала на те всі підстави. Колись цей голос був найкраще знаний на Землі — здатний втішити, а то й роздратувати мільйони людей протягом останніх десятиліть перед Кінцем.
Рухливий погляд, притаманний, як було загальновідомо, мерові Уолдрон, недовго, однак, затримався на Мозесі Келдорі: цей чоловік у віці далеко за шістдесят був для неї надто старий. Другий, молодший, був їй значно більше до смаку, хоч навряд вона коли-небудь звикла б до його потворної білої блідості. Лорен Лоренсон (яке чудове ім’я) мав майже два метри зросту, а волосся таке біле, що здавалося срібним. Він не був такий здоровань, як… ну, Брант, але напевне вродливіший за нього.
Мер Уолдрон добре вміла оцінювати людей, і Лоренсона вона швидко розклала по поличках. Тут були й розум, і рішучість, і навіть, може, безжалісність; їй не хотілося б мати його за ворога, але вона була явно зацікавлена мати його за друга. Чи краще…
В той же час вона не сумнівалася, що Келдор — значно добріша людина. В його обличчі й голосі вона вже відчула мудрість, доброту, а також глибокий смуток. Не дивно, як подумати, в якій тіні він прожив усе своє життя.
Тепер усі зустрічаючі підійшли й один по одному були представлені. Брант, скоротивши церемонію до мінімуму, пішов одразу до літака й почав його обстежувати.
Лорен рушив слідом за ним, бо розпізнав у цьому талассіанині колегу-інженера, чиї реакції мають бути для нього досить повчальні. Він вгадав, про що буде перше Брантове запитання. Та від самого запитання дещо сторопів.
— Яку він має тягу? Адже ці реактивні сопла сміховинно малі — якщо це дійсно вони.
То було досить кмітливе зауваження: виявляється, ці люди не такі вже технічні дикуни, як здавалося на перший погляд. Та не слід показувати йому, що він вражений. Краще вдатися до контрнападу, цілячи просто поміж очі.
— Це мініатюрний квантово-реактивний рушій, пристосований до атмосферних польотів з використанням повітря як робочого палива. Він використовує Планкові флуктуації — знаєш, десять у мінус тридцять третьому ступені сантиметра. І тому, ясна річ, він має необмежену дальність — що в повітрі, що в космосі. — Лорену самому сподобалась ота його «ясна річ».
Знову він мусив віддати Брантові належне: той навіть оком не моргнув і навіть промовив «Дуже цікаво», начебто дійсно щось уторопав.
— Можна зайти всередину?
Лорен завагався. Відмовити було б нечемно, та й вони ж палко бажали якнайскоріше завести тут друзів. А ще важливіше, мабуть, що це покаже, на чиєму боці тут справжня перевага.
