кінець він побачив, що в його слухачів очі, спочатку ввічливо уважні, дещо оскліли, й тому скоротив статистичні викладки про виробництво, а розділ про нову енергосистему на Південному острові випустив цілком. Коли нарешті сів, то був упевнений, що змалював картину енергійного, прогресивного суспільства з високим рівнем технології. Попри деякі поверхові враження, які свідчили про протилежне, Таласса не була відсталою чи занепадаючою, зберігши всі кращі традиції своїх великих предків. І таке інше.
— Дуже вдячні вам, пане президент, — сказав капітан Бей, перериваючи паузу. — Для нас справді було приємною несподіванкою, коли ми дізналися, що Таласса є не тільки залюднена, а й квітуча планета. Це ще більше скрасить наше тут перебування, і ми сподіваємося, що, коли рушимо далі, то залишимось добрими друзями.
— Вибачте мою нетактовність — бо навіть, може, грубо ставити таке питання гостям одразу при зустрічі, але як довго ви плануєте тут залишитись? Це нам треба знати якомога скоріше, щоб усе як слід організувати.
— Цілком розумію вашу занепокоєність, пане президент. На даному етапі ми ще не можемо дати певної відповіді, бо частково це залежатиме від того, на яку допомогу з вашого боку зможемо розраховувати. Моє припущення таке — принаймні один ваш рік, але ймовірніше зо два.
Едгар Фаррадайн, як і більшість талассіан, не дуже-то вмів приховувати свої почуття, і капітана Бея збентежив радісний — а скоріше, хитруватий — вираз обличчя глави адміністрації планети.
— Сподіваюсь, ваша екселенціє, це не викличе якихось проблем? — стурбовано запитав він.
— Навпаки, — відповів президент, мало не потираючи руки. — Можливо, ви не чули, але за два роки відбудуться наші двохсоті Олімпійські ігри. — Він скромно кахикнув. — Знаєте, коли я був молодий, то вдостоєний був медалі на дистанції тисяча метрів, тож на мене поклали очолювати організацію цих ігор. І ми не від того, щоб на них мати інопланетних суперників.
— Пане президент, — втрутилась секретарка кабінету, — я не певна, що регламент ігор…
— Який встановлюю я, — вагомо продовжив президент. — Капітане, прошу вважати це за офіційне запрошення. Чи за виклик, коли хочете.
Командир космічного корабля «Магеллан» звик приймати швидкі рішення, але цього разу був збитий з пантелику. Та, не чекаючи, доки він спромігся б дати якусь підхожу відповідь, у розмову вклинився його заступник із медичних питань.
— Це з вашого боку надзвичайно люб’язне запрошення, пане президент, — мовила головний корабельний лікар Мері Ньютон. — Але, будучи медиком, мушу зауважити, що всім нам за тридцять, що ми зовсім не треновані і що тяжіння на Талассі на шість відсотків сильніше земного, і все це поставить нас у дуже невигідне становище. Тож, якщо ваші Олімпіади не включають шахів чи ігор у карти, то…
Президент був явно розчарований, але він швидко отямився:
— Що ж, принаймні, капітане Бей, я б хотів, аби ви вручили деякі нагороди.
— З превеликим задоволенням, — збентежено відмовив командир корабля, відчуваючи, що розмова пішла не в той бік і треба повернутись до порядку денного.
— Чи не дозволите мені, пане президент, пояснити, що ми хотіли б тут у вас зробити?
— Звичайно, — відказав президент без помітного зацікавлення в голосі. Думки його екселенції, по всій очевидності, блукали ще десь далеко. Може, він знов переживав тріумфи юності. Нарешті, з певним зусиллям, він зосередив свою увагу на сучасності. — Нас дуже втішив ваш приліт сюди, хоч скоріше здивував. Адже, здається, наш світ так мало може запропонувати вам. Мені казали, що нібито йдеться про якийсь лід, але то був, напевно, жарт.
— Ні, пане президент, це цілком серйозно. Це насправді все, чого нам треба від Таласси, хоча після того, як покуштували деякі ваші харчові продукти — зокрема сир та вино, якими нас тут пригощали, — наші запити можуть істотно зрости. Але лід — то головне; дозвольте пояснити вам. Прошу першу голограму.
Перед президентом з’явився прямо в повітрі космічний корабель «Магеллан», зменшений до двох метрів довжини. Виглядав він настільки реалістично, що президентові кортіло простягти руку й торкнутись його, і він напевне це зробив би, якби не було навколо глядачів, що побачили б цей його наївний жест.
— Бачите, корабель має приблизно циліндричну форму — завдовжки чотири кілометри, завширшки один. Оскільки наша система реактивної тяги використовує енергетичні поля самого космосу, теоретичної межі прискорення немає, аж до швидкості світла. Але практично виникають проблеми вже на одній п’ятій цієї швидкості — через міжзоряні гази та пил. Хоч які розріджені вони є, але об’єкт, який рухається крізь них зі швидкістю шістдесят тисяч чи більше кілометрів на секунду, зазнає ударів навдивовижу великої маси цих часток — а за такої швидкості навіть один-єдиний атом водню може завдати неабиякої шкоди.
Отже, «Магеллан», подібно до перших примітивних космічних кораблів, несе перед собою захисний екран. Для нього годиться майже будь-який матеріал, що є у достатній кількості. Але за тієї температури, що панує в міжзоряному просторі, тобто близько абсолютного нуля, важко знайти щось краще для цього, ніж лід. Матеріал це дешевий, легко оброблюваний і напрочуд міцний! Ось цей зрізаний конус, бачите, — то наш невеличкий айсберг, коли ми залишали Сонячну систему двісті років тому. А ось який він має вигляд нині.
Образ блимнув, потім знову з’явився. Корабель був той самий, але конус перед його носом скоротився до тонкого диска.
— Це результат, можна сказати, просвердлювання дірки завдовжки п’ятдесят світлових років крізь цей досить запилений сектор Галактики. Мені приємно відзначити, що інтенсивність стирання льоду виявилась у межах п’ятивідсоткової точності від прогнозованої, тому реальні небезпеки нас не спіткали, хоча завжди існує незначна ймовірність, що можемо зіткнутися з чимось насправді великим. Проти цього жоден екран не врятує — з льоду чи навіть із найміцнішої бронелистової криці.
Нам іще вистачить цього екрана десь на десяток світлових років, але того не досить. Адже нашою кінцевою метою є планета Саган-2, до якої ще лишається сімдесят п’ять світлових років.
Тепер ви розумієте, пане президент, чому ми зробили зупинку на Талассі. Ми хотіли б у вас позичити — а точніше, попросити, бо навряд чи зможемо повернути, — приблизно сотню тисяч тонн води. Ми повинні спорудити собі там, на орбіті, новий айсберг, який би торував нам шлях, коли ми рушимо до нових зірок.
— Чим ми зможемо допомогти вам у цьому? Адже технічно ви нас випереджаєте на сотні років.
— Не думаю так, коли не брати до уваги квантовий двигун. Нехай мій заступник капітан Малина окреслить наші плани, які, звичайно, підлягатимуть вашому схваленню.
— Прошу.
— Спочатку нам треба обрати місце для морозильної фабрики. Для цього вибір багатий — просто вона має стояти на якійсь ізольованій ділянці узбережжя. Жодного екологічного лиха це не завдасть, але, як на те ваша воля, ми змонтуємо її на Східному острові, сподіваючись, що Кракан не вибухне раніш, ніж ми закінчимо.
До конструкцій фабрики, які, по суті, маємо готові, слід буде внести лише незначні доповнення залежно від остаточно обраної для неї ділянки. Більшість компонентів може відразу піти в діло, бо вони вкрай прості. Йдеться про помпи, холодильні системи, теплообмінники, крани — всю ту добру давню технологію другого тисячоліття.
Якщо все йтиме нормально, перший лід отримаємо вже за дев’яносто днів. Ми плануємо виробляти блоки стандартних розмірів, вагою по шістсот тонн кожний, — плоскі шестикутні брили, які хтось охрестив сніжинками, і ця назва до них, здається, пристала.
Коли виробництво розпочнеться, ми підніматимемо по одній сніжинці щодня. Вони на орбіті складатимуться і закріплюватимуться докупи, утворюючи екран. Від першого підйому до останнього випробування на міцність має пройти двісті п’ятдесят діб. Тоді будемо готові до відльоту.
Коли заступник командира замовк, президент Фаррадайн ще якусь мить сидів з відчуженим поглядом в очах, а потім мовив благоговійно:
— Лід… я ж ніколи його не бачив, хіба що на денці келиха…
Потискуючи руки гостям на прощання, президент Фаррадайн усвідомив щось дивне. Виявляється, їхній ароматичний запах тепер був ледь відчутний. Чи вже він до нього звик, чи, може, втрачає свій нюх?
Хоч обидва припущення були правильні, десь опівночі президент визнав лише друге. Він прокинувся із сльозавими очима й настільки забитим носом, що було важко дихати.
— Що трапилось, любий? — занепокоєно спитала перша дама.
