— Вони змушені весь час замінювати його, — пояснив Брант вибачливим тоном. — Декотрі з земних рослин приживаються тут цілком добре, але інші тільки нидіють попри всі хімічні добрива, які вживаємо. Аналогічну проблему маємо з рибами, яких хотіли тут розводити. В прісноводних ставках усе, ясна річ, іде чудово, але для них у нас замало місця. І як же гірко усвідомлювати, що маємо тут у мільйон разів більший океан, але використовувати його до ладу ще не вміємо.
Як на Лорена особисто, то Брант Фальконер був людина нуднувата, особливо коли починав говорити про море; Однак мусив визнати, ця тема була набагато безпечніша, ніж інша — про Міріссу, яка на цей час уже позбавилася Лестера і вітала новоприбулих гостей.
Чи могло йому колись бодай наснитися, питав Лорен сам себе, що потрапить у подібне становище? Він був закоханий раніше, але спогади, ба навіть імена, було, на щастя, стерто з пам’яті тими вичищувальними програмами, яким усі вони піддавалися, перед тим як залишити Сонячну систему. І він не стане навіть намагатися пригадати їх: навіщо роз’ятрювати себе образами того минулого, яке остаточно знищено?
Навіть риси Кітані розпливалися в його уяві, хоч її обличчя він лише тиждень тому бачив у відсіку для сплячих. Вона була часткою того майбутнього, яке вони разом планували, але яке може й не здійснитися. А Мірісса була тут і тепер — сповнена сміху й життєвих сил, а не заморожена на півтисячолітній сон. Завдяки їй він знов відчув свою цілісність, з радістю усвідомлюючи, що нервове виснаження Останніх Днів не забрало навіки його молодість.
Кожного разу, коли вони були разом, Лорен відчував напругу, яка нагадувала йому, що він знову мужчина; і доти, доки ця напруга не зніметься, він е знатиме спокою й навіть не зможе плідно працювати. Бувало, що образ Мірісси накладався в нього перед очима на плани й графіки, що стосувалися проекту в Мангровій бухті, і він мусив давати комп’ютерові команду «Пауза», перед тим, як поновити з ним спілкування. Й отак кілька годин перебувати поруч неї, не маючи змоги на більше, ніж обмін ґречними банальностями, було для нього справжньою мукою.
На радість Лоренові, Брант несподівано вибачився й кудись помчав. Про причину Лорен дізнався досить швидко.
— Капітан-лейтенанте Лоренсон! — проголосила мер Уолдрон. — Я сподіваюсь, до Тарни ви не маєте претензій.
Лорен подумки застогнав. Він знав, що має бути ввічливим до мера, але світські люб’язності ніколи не були його сильною стороною.
— Що ви, дякую. Здається, ви ще не знайомі з цими джентльменами.
І він звернувся через патіо — набагато голосніше, ніж було потрібно, — до гурту своїх колег, що тільки-но прибули. На щастя, всі вони були лейтенанти; хоч і поза службою ранг зберігав свою силу, а він ніколи не вагався, щоб ним скористатися.
— Мер Уолдрон, рекомендую вам лейтенанта Флетчера — ти спустився вперше, чи не так, Оуене? Лейтенант Вернер Нга, лейтенант Ранжіт Вінсон, лейтенант Карл Бозлі…
Завжди тримаються вкупі, подумав він, як то властиво марсіанам. Що ж, це робило з них чудову мішень, а молодики були, як на підбір, ставні. Тож, коли він, здійснюючи свій стратегічний план, пішов, мер, здавалося, цього не помітила.
Дорін Чанг воліла б узяти інтерв’ю в капітана, але той зробив лише символічний візит — з’явився, вихилив одну чарочку, вибачився перед господарями й зник.
— Чому він відмовив мені? — спитала вона в Келдора, який не мав куди поспішати й наговорив уже аудіо- та відеозаписів на декілька днів.
— Капітан Сірдар Бей, — пояснив він, — має привілейований статус. На відміну од нас усіх, він не зобов’язаний шось пояснювати чи вибачатися.
— У вашому голосі я чую нотки сарказму, — зауважила зірка-репортер Талассіанської телерадіокорпорації.
— Це не навмисно. Я вельми пишаюся капітаном і навіть приймаю його думку щодо мене — з деякими застереженнями, звичайно. Е… ви що, записуєте?
— Зараз — ні. Надто багато фонового шуму.
— Ваше щастя, що я така довірлива людина, бо жодного способу перевірити ваші слова не маю.
— Поза всякими записами, Мозесе: що саме він про вас думає?
— Він радо вислуховує мою думку з того чи іншого питання, покладається на мій досвід, але не сприймає мене надто всерйоз. І я чудово розумію, чому саме. Одного разу він висловився: так: «Мозесе, тобі подобається влада, але не відповідальність. Мені ж — те й те». То було дуже точне спостереження; воно підсумовує різницю між нами.
— І як ви на це відповіли?
— Що я міг сказати? Адже то була істинна правда. Єдиний раз, коли я встряв у політику, призвів… не те, щоб до катастрофи, але втіхи я з цього певно не мав.
— Ідеться про Келдорів Хрестовий Похід?
— О, ви й про це чули? Дурненька назва, вона дратувала мене. Тут у нас із капітаном знов вийшла незгода. Він вважав — та й досі вважає, я цього певен, — що директива, яка наказувала нам уникати всіх планет, де можливе життя, — то лише сентиментальна дурість. Наведу ще одну цитату нашого доброго капітана: «Закон — то я розумію. А от Метазакон — то для мене ні-се-ніт-ни-ця».
— Це захоплююча тема, якось ви мені дозволите записати, що ви думаєте з цього приводу.
— Навряд. Ну, що там коїться?
Дорін Чанг була дама настирлива, але розуміла, коли слід відступити.
— О, це газова скульптура — улюблений жанр Мірісси. Напевне ви мали таке на Землі.
— Ясна річ. Та, оскільки ми й далі не в режимі запису, скажу, що, на мою думку, це не є мистецтво. Але подивитися цікаво.
В одному з кутків патіо головне освітлення було вимкнено, і з десяток гостей скупчилися навколо чогось, що нагадувало велетенську мильну бульбашку, діаметром майже з метр. Коли Чанг і Келдор рушили до неї, то побачили, як усередині утворюються перші кольорові завихрення, показуючи наче народження спіральної туманності.
— Його назва — «Життя», — сказала Дорін, — воно вже двісті років як створено й зберігається в родині Мірісси. Але газ потроху витікає: я пам’ятаю, коли воно було набагато яскравіше.
Проте й зараз це творіння справляло глибоке враження. Ціла батарея електронних та лазерних гармат унизу була запрограмована якимсь давно померлим і напрочуд старанним художником таким чином, що продовжувала низку геометричних фігур, які поступово перетворювались на біологічні структури. Дедалі складніші форми відходили від центра сфери, поширювались на всі боки, а відтак зникали, поступаючись іншим. В одній дотепній послідовності одноклітинні істоти начебто дерлися вгору крученими сходами, в яких одразу можна було розпізнати модель молекули ДНК. З кожною сходинкою додавалося щось нове; за кілька хвилин перед очима глядачів проходила вся чотиримільярдорічна одіссея еволюції від амеби до людини.
Потім художник, видно, хотів піти далі, але Келдор не второпав його задуму: вихорі флуоресцентного газу стали надто складними й абстрактними. Можливо, як побачити цей твір ще декілька разів, задум став би зрозумілий, а так…
— Що сталося із звуком? — спитала Дорін, коли киплячий вир кольорів усередині бульбашки раптом померкнув. — Там же була, пам’ятаю, чарівна музика, особливо наприкінці.
— Я боялася, що хтось таке запитання поставить, — сказала Мірісса з вибачливою посмішкою. — Ми не знаємо, чи справа в якихось вадах механізму відтворення, чи, може, в самій програмі.
— Але ж ви напевне маєте запис?
— Так, звичайно, але запасний модуль десь у Кумаровій кімнаті, очевидно, під складовими частинами його каное. А доки ви не побачите його комірчину, не зрозумієте, що таке ентропія.
— Це не каное, а каяк, — запротестував Кумар, який тільки-но з’явився, тримаючи по гарненькій дівчині кожною рукою. — А що таке ентропія?
Один із молодих марсіан узявся був з дурного розуму пояснювати, що таке ентропія, змішуючи два різнокольорові напої в одному келиху. Але встиг тільки розпочати, як із газової скульптури почулася гучна музика.
— От бачите! — заглушаючи музику, прокричав Кумар, і в голосі його звучала гордість. — Брант може
