брижі.
— Її відстрашує вібрація, — пояснив Брант. — Подивись крізь скло — тепер побачиш усього звіра.
Під ними відступало до морського дна щось, схоже на стовбур дерева діаметром з десяток метрів. Тепер Лорен зрозумів, що «змії», які на його очах корчились у повітрі, були всього-на-всього тонкими мацаками; тепер, повернувшись до своєї стихії, вони знов невагомо колихалися, шукаючи у воді чогось — чи когось — їстівного.
«Яке чудовисько!» — він зітхнув, уперше за багато хвилин розслабившись. Тепле відчуття гордості — ба навіть п’янкої веселості — охопило його. Він витримав черговий іспит, завоював схвалення Бранта й Кумара та сприйняв це з вдячністю.
— А чи ця тварюка… небезпечна? — спитав.
— Звичайно, ось чому тут є попереджувальний буй.
— Відверто кажучи, я був би ладен убити її.
— Навіщо? — Брант був щиро шокований. — Хіба від неї якась шкода?
— Ну… така величезна істота, напевно, з’їдає силу-силенну риби.
— Так, але тільки талассіанської — не тієї, яку їмо ми. І ось іще цікава річ. Ми довго не могли второпати, яким чином вона примушує риб — хай навіть найдурніших — плисти їй в утробу. І зрештою відкрили, що вона виділяє якусь хімічну приманку, і саме це спонукало нас подумати про електричні пастки. Що нагадує мені…
Брант потягнувся за комсетом — приладом зв’язку:
— Тарна-Три викликає Тарну-Автозапис. Говорить Брант. Ми налагодили грати. Все функціонує нормально. Підтверджувати нема потреби. Кінець повідомлення.
Але, на загальний подив, надійшла негайна відповідь — до того ж, знайомим голосом:
— Привіт, Бранте, докторе Лоренсон. Я рада почути вас. І маю для вас теж цікаве повідомлення. Бажаєте почути?
— Авжеж, пані мер, — відгукнувся Брант, весело переморгнувшись із Лореном. — Слухаємо.
— Центральні Архіви відкопали дещо дивне. Все це вже було раніше. Двісті п’ятдесят років тому наші предки намагалися спорудити риф від Північного острова шляхом електростатичного осадження — технологія, що себе добре зарекомендувала на Землі. Так от, через кілька тижнів підводні кабелі були розірвані — а частково вкрадені! Розслідування не велося, бо експеримент однаково виявився невдалим: надто мало розчинених у воді мінеральних солей. Ось тобі й маєш — в цьому вже не звинуватиш Охоронців Середовища. Їх-бо тієї пори не було взагалі.
На Брантовому обличчі з’явився такий приголомшений вираз, що Лорен вибухнув реготом.
— І ти ще намагався здивувати мене! — вигукнув він. — Що ж, ти справді довів, що в морі існують такі речі, про які я й не підозрював. Але тепер виявляється, що навіть ти сам теж де про що не підозрював.
20. Ідилія
Для тарнійців то була надто дивна річ, і вони удавали, що не вірять йому:
— То ніколи не плавав човном, а тепер, виявляється, не вмієш їздити велосипедом!
— Тобі має бути соромно, — докоряла йому Мірісса з вогником в очах. — Найефективніший з усіх відомих засобів пересування — а ти навіть ніколи не пробував його!
— В космічних кораблях від нього мало користі, а у великих містах — чимало ризику, — відпарирував Лорен. — Та й хіба важко навчитися?
Втім, невдовзі він мав нагоду переконатися, що навчитися таки важкенько: їзда на велосипеді була не така легка справа, як виглядало. Хоча треба було мати справжній талант, аби впасти з цієї машини з малими колесами і з низьким центром ваги, йому це вдалося декілька разів, і взагалі його перші спроби були суцільною невдачею. Він би вже й покинув ці спроби, коли б не запевнення Мірісси, що це — найкращий спосіб відкрити для себе острів, і не його власні надії, що це — найкращий спосіб відкрити для себе Міріссу.
Секрет, як він усвідомив після ще кількох падінь, полягав у тому, щоб узагалі знехтувати цю проблему, поклавшись лише на рефлекси власного тіла. То було досить логічне рішення: якщо розмірковувати над кожним кроком, то й звичайне ходіння стане неможливе. Розумом Лорен це сприйняв, але минув іще деякий час, доки він зміг довіряти інстинктам. А подолавши цю перешкоду, швидко навчився їздити. І нарешті, як і сподівався, Мірісса запропонувала показати йому найвіддаленіші стежки свого острова.
Було б легко повірити, що вони — єдині двоє людей на весь світ, хоч від ближчої оселі не могло бути більше п’яти кілометрів. Проїздили вони, звичайно, значно більшу відстань, але вузьку велосипедну доріжку було прокладено так, щоб шлях виявився наймальовничішим, а це водночас означало, що й найдовшим. Хоч Лоренові не становило труднощів миттю визначити координати за допомогою свого комсета, він не став цього робити. Було цікаво удавати, що ти заблукав.
Міріссі було б приємніше, якби він не брав із собою цього приладу взагалі.
— Навіщо він тобі? — спитала вона, показуючи на всіяну кнопками стрічку, що оперезувала його ліве передпліччя. — Часом буває так приємно втекти від людей.
— Згоден, але корабельні правила дуже суворі. Якщо капітанові Бею я раптом знадоблюсь і не відповім…
— Ну то що буде? Він тебе закує в кайдани?
— Волів би краще це, ніж вислуховувати від нього неминучу лекцію. В усякому разі, я переключив прилад на режим сну. І якщо корабельний пульт мій сон проігнорує, то це означатиме якусь справді надзвичайну ситуацію, і мені слід буде негайно встановити зв’язок.
Як і більшість землян за останню тисячу років чи навіть довше, Лорен почувався б набагато щасливішим, опинившися голим і босим, аніж без комсета. Історія Землі була виповнена жахливими історіями безтурботних чи необачних людей, які гинули — нерідко в метрах від порятунку — тільки через те, що не могли натиснути червону кнопку «Аварія».
Велосипедну стежку було прокладено явно для легких, а не важких засобів пересування. Завширшки вона була менше метра, і спочатку недосвідченому Лорену здавалося, неначе він їде по натягнутому канату. Щоб не впасти, він змушений був зосередити всю увагу на спині Мірісси, що само по собі була справа невдячна. Та після перших кількох кілометрів він уже набрався впевненості й зміг милуватися також іншими краєвидами. Якщо зустрічали когось, хто їхав у протилежному напрямку, велосипедисти мусили спішуватись, бо перспектива зіткнення за швидкості п’ятдесят чи більше кілометрів на годину була надто жахлива, щоб ризикувати. Та й повертатися додому з рештками зламаних велосипедів було б надто довго…
Майже весь час вони їхали мовчки, лиш інколи тишу порушувала Мірісса, показуючи якесь незвичайне дерево чи напрочуд красивий ландшафт. Тиша взагалі була щось таке, чого Лорен досі ніколи не знав: на Землі його завжди оточували звуки, а корабельне життя було суцільною симфонією заспокійливих механічних шумів з епізодичними несамовитими сигналами тривоги.
Тут дерева оточували їх невидимою безлунною ковдрою, так що кожне слово неначе всмоктувалось тишею одразу, як вимовлялось. Спершу така новизна вражень приносила насолоду, та тепер Лорен уже прагнув чогось, аби заповнити акустичний вакуум. Він мало не піддався спокусі включити якусь фонову музику із свого комсета, але мав певність, що Мірісса це не схвалить.
Тож його чимало здивувало, коли він почув з-за дерев спереду вже знайомі йому ритми талассіанського танцю. Оскільки вузька доріжка рідко йшла навпростець більше ніж двісті чи триста метрів, він не міг побачити джерело звуків раніш, аніж, зробивши крутий поворот по дузі, вони не опинились віч- на-віч з музично-механічним роботом, який займав всю ширину доріжки й повільно, із швидкістю пішохода, насувався на них. Своїм виглядом він нагадував самохідний трактор. Коли вони спішились, пропускаючи його,
