п’яти відсотків. Як і більшість обладнання на Талассі, її сконструювали давно вже померлі корифеї техніки з таким розрахунком, аби унеможливити будь-яку аварію. Навіть за відмови більшості складових елементів уся система мала б діяти цілком задовільно, чекаючи, поки когось із ремонтників таке становище роздратує настільки, що він вирішить її полагодити.
Інженери називали такий стан речей «приємною деградацією», і цей вираз, як казали деякі циніки, досить влучно характеризував життя на Талассі.
Згідно з даними центрального комп’ютера, експлуатаційна надійність мережі зв’язку становила зараз десь близько дев’яноста відсотків, хоча мер Уолдрон з радістю погодилася б і на меншу. Справа в тому, що за останні півгодини до неї звернулася більша частина мешканців селища, і от у залі засідань ради товклося вже не менше півсотні дорослих та дітей — набагато більше, ніж та зала могла вмістити з достатньою зручністю, не кажучи вже про брак сидячих місць. Для звичайних засідань кворум дорівнював дванадцятьом особам, і подеколи доводилося вдаватись до драконівських заходів, аби зібрати хоча б таку кількість нагрітих тіл в одному місці. Для решти ж із п’ятисот шістдесяти мешканців Тарни переважним способом участі було відсиджуватися в комфорті власних домівок, спостерігаючи або — коли відчували зацікавленість — голосуючи за ту або іншу пропозицію.
Були також два телефонні дзвінки від губернатора провінції, один із президентського офіса та ще один із служби новин Північного острова. Всі зверталися з однаковим, явно недоречним запитанням, і всі отримали ту саму коротку відповідь: звичайно, ми вас повідомимо, коли щось станеться, і дякуємо за увагу.
Нервуватися було не в правилах мера Уолдрон, і її досить успішна кар’єра керівника місцевої влади завдячувала саме цьому. Інколи, ясна річ, доводилось хвилюватися: наприклад, коли в дев’ятому році століття скоївся найсильніший за сто років ураган, її «вето» мера навряд чи могло б йому запобігти.
— Всім зберігати спокій! — розпорядилась вона. — Ріно, не займай полиць — адже хтось доклав чималих зусиль, аби їх розставити! І в усякому разі тобі вже час лягати спати! Біллі, геть зі стола! Негайно!
Разюча швидкість, з якою було відновлено порядок, свідчила, що цього разу люди напружено чекали, що їм скаже мер. А вона, переключивши канал зв’язку від свого наручного телефона, що весь час настирливо дзижчав, на автоматичний запис, почала говорити:
— Відверто кажучи, я знаю не набагато більше вашого, і малоймовірно, що протягом найближчих годин ми отримаємо яку-небудь додаткову інформацію. Але то напевне був якийсь космічний корабель, і він уже, мабуть, увійшов у нашу атмосферу, коли ми його бачили. Оскільки йому нема куди більше подітися на Талассі, він, очевидно, повернеться до Трьох Островів раніше чи пізніше. Якщо він зараз обертається навколо нашої планети, то на це в нього підуть лічені години.
— Були якісь спроби радіоконтакту? — запитав хтось.
— Так, але досі без успіху.
— А чи слід нам робити такі спроби? — занепокоєно спитав інший.
На короткий час у залі запанувала тиша; тоді радник Сіммонс, мерова права рука, невдоволено пирхнув:
— Це ж курям на сміх. Хоч ми б і принишкли, вони знайдуть нас за десять хвилин. Та вони чудово знають, де ми є.
— Повністю згодна із радником, — сказала мер Уолдрон. — Адже корабель з будь-якої колонії напевне матиме карти Таласси. Хай навіть вони застаріли на тисячу років — все одно там зазначено місце Першої Висадки.
— Але що, як припустити — лише припустити, — що то чужинці?
Мер тільки зітхнула: на її думку, подібні припущення виявилися необґрунтованими вже сотні років тому.
— Нема ніяких чужинців, — твердо сказала вона. — Принаймні досить розумних для міжзоряних вояжів. Звичайно, ми ніколи не можемо бути цього певні на всі сто відсотків, але ще Земля протягом тисячоліття всіма мислимими засобами обнишпорила Всесвіт.
— Існує інша можливість, — сказала Мірісса, яка разом з Брантом та Кумаром стояла в кінці зали. Всі повернули голови до неї, і Брант не міг приховати, що це його трохи дратує. Хоч він і кохав Міріссу, проте часом волів, аби вона не була так чудово інформована — завдяки тому, що протягом останніх п’яти поколінь її родина наглядала за Архівами.
— Що ж саме, любонько?
Тепер настала черга дратуватися Міріссі, хоч вона це й приховувала. їй було неприємно, коли хтось звертався до неї поблажливим тоном, особливо коли особа ця була не дуже розумна, хоч і, без сумніву, спритна (а може, правильніше сказати, хитра?). Той факт, що мер Уолдрон завжди пряла очима на Бранта, анітрохи не хвилював Міріссу; це її просто бавило, й вона відчувала навіть якесь співчуття до старшої за віком.
— Це може бути ще один автоматичний корабель-розсіювач, подібний до того, що колись доставив геноми наших предків на Талассу.
— Але зараз — через таку безодню часу?
— Чому б ні? Перші розсіювачі могли розвинути швидкість, що дорівнювала лише кільком відсоткам швидкості світла. Земля весь час удосконалювала їх — доки там сталася катастрофа. Оскільки пізніші моделі були вдесятеро швидші, вони за століття наздогнали ті, що стартували раніше, і чимало з них, мабуть, іще летять. Чи ти зі мною згоден, Бранте?
Коли Мірісса зачинала дискусію, то намагалася зробити це так, щоб Брантові здавалося, наче він сам був її ініціатором. Вона знала, що йому притаманне відчуття власної неповноцінності, і прагнула його розвіяти.
Подеколи їй було ніяково від того, що серед мешканців Тарни вона була найосвіченішою. Звичайно, на Трьох Островах було з півдесятка рівних їй за інтелектом, і вона спілкувалася з ними через комунікаційну мережу; але віч-на-віч зустрічалася рідко, хоча, попри всі досягнення техніки зв’язку за багато тисячоріч, нічого кращого за безпосередню зустріч не винайшли.
— Цікава ідея, — промовив Брант. — Може, ти й маєш слушність.
Хоч Брант Фальконер і не дуже знався на історії, проте як інженер він був обізнаний з тією складною низкою подій, що привела до колонізації Таласси.
— Але що робитимемо, — спитав він, — коли це справді інший розсіювач, який прагне знов нас колонізувати? Скажемо: «Дуже вдячні, але не сьогодні»?
Дехто нервово реготнув; потім радник Сіммонс глибокодумно зауважив:
— Я не маю сумніву, що з кораблем-розсіювачем при потребі ми впораємось. Та чи вистачить розуму його роботам змінити свою програму, коли вони виявлять, що тут це вже давно зроблено?
— Мабуть, вистачить. Але їм може здатися, що вони зроблять це краще. В усякому разі, чи то релікт земної цивілізації, чи якась пізніша модель з тієї або іншої колонії, це, певно, робот, тобто автомат.
Пояснювати, чому саме, було недоцільно: кожен знав, з якими фантастичними труднощами й видатками пов’язаний міжзоряний політ корабля з людським екіпажем. Хай навіть технічно можливий, він був абсолютно безглуздий. Адже в роботів така сама мета може бути досягнута незмірно дешевше.
— Робот чи релікт — але що ж ми маємо з ним робити? — запитав один із мешканців.
— Можливо, то буде зовсім не наша проблема, — відповіла мер. — Всі, здається, сходяться на тому, що він попрямує до місця Першої Висадки, але з якого побиту? Як на те, Північний острів набагато скоріше може правити за…
Що мер не мала слушності — таке траплялося нерідко, але щоб це так блискавично виявилось — такого ще не було. Цього разу звук, що наростав з неба над Тарною, був явно не грім звідкілясь із іоносфери, а пронизливий свист реактивних двигунів якогось швидкісного повітряного судна, що летіло вже на малій висоті. Всі в неймовірному для талассіан темпі повискакували з приміщення, та лише перші з них встигли побачити це тупоносе, трикутнокриле чудовисько, яке, затуляючи зірки, спрямовувало свій рух точнісінько на те священне місце, що досі шанувалося як остання ланка сполучення з Землею.
Мер Уолдрон, на мить затримавшись, щоб передати інформацію на центральний пункт зв’язку, приєдналася до інших, що юрмилися зовні.
— Бранте, ти можеш дістатися туди першим. Сідлай свого літака.
Головний інженер-механік Тарни тільки блимнув очима: ніколи ще він не отримував од мера таких
