На землі непорушне лежав Лазіз.
— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди треба.
Ода—баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, що він зараз жбурне на землю й цього яничара і розтопче ногами.
Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калин Дудакли. І — відскочив убік.
Не говорячи ані слова, Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода—баші не падав. Він мовчки йшов просто на Селіма. Той не відступав. Але тільки—но Калин Дудакли підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стриміла кабза ханчера.[52]
Ноги Калин Дудакли підігнулися — і він упав.
Селім спокійно наблизився до вбитого, нахилився, вирвав з його грудей ножа, гидливо тріпнув ним, змахуючи краплі крові, й повернувся до своїх товаришів.
Яничари стояли застигло.
— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми ходили воювати проти невірних?
— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?
— Ми навіть проти своїх, правовірних ходили. Так?
— Було й це.
— Хай то був бунтівник Каландар—оглу, але він такий же османли, як і ми. Так?
— Не так.
— А як?
— Його біда змусила воювати, — озвалися з кутка.
— Отож… Тепер слухайте мене. Ми воювали, нам казали, що воюємо за боже діло. Так? А тепер султан Осман хоче їхати в Мекку, бо зрозумів, що помилявся. Так? Так! За що ж тоді загинули тисячі наших товаришів? Нізащо? Так?! Ходять чутки, що султан хоче знищити нас! Завести в пустелі Аравії і знищити… Нас хіба мало загинуло з голоду під Хотином?
Яничари мовчали, напружено чекаючи на те, що ж далі скаже Селім.
— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду.
— І я не піду! — з кутка в куток вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик,[53] бо був високий і худий.
— І я не піду! — озвався Абдуррахман.
— І я!
— І я!
— Хай він сам іде в Мекку!
Через хвилину вся кішла сказала своє слово. Ніхто не хотів іти за султаном у Мекку.
— Селіме, будь нашим ода—баші! — вигукнув Сирик.
— Добре, я буду вашим ода—баші. Тільки наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.
Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, схожа здаля на родимку, потемніла.
Орта яничарів висипала з кішли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд із Селімом і вигукував:
— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишимося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат—майдан! На Ат—майданІ
Яничари повсталої орти йшли, розмахуючи зброєю, вигукуючи грізні слова.
— До палацу! Ходімо до самого візира! — крикнув хтось з натовпу.
— Аллах з нами! — дружно підтримала вся орта. Селім переглянувся з Урханом. Йти? Чи не йти?
— До палацу! Веди нас, Селіме!
Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:
— Йдемо до палацу Делавера!
Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувались групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки…
— Куди йдете?
— До Ат—майдану, а потім до Делавера—паші! — відповідав Мустафа Сирик.
— І ми з вами!
— Ходімо.
По дорозі ті, що приєднувалися, озброювалися кілками, ножами, дехто уже мав і пістолі.
Коли орта була вже зовсім недалеко від Ат—майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів, загрозливо здіймалися кулаки, палки, пістолі, каменюки.
«Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспокоїти ціла армія яничарів! А як весь їхній гнів на нас виллється — що тоді? Шмаття полетить!»
— Чого зупинилися? — кричали ззаду. — Вперед, до візира!
— Вперед!
Що ж це буде? Ось—ось їхній загін вийде на двірцевий майдан. Селімові стало моторошно. Те, що він убив ода—баші, — зрозуміло: ода—баші убив Лазіза. Те, що він. Селім, став на чолі повсталої орти, — це теж пояснити можна: хвилювання після тривалого поєдинку. Але чим він пояснить появу свого загону отут, на двірцевому майдані?
Він розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах перед тим, що має статися.
Але натовп суне вперед — і вже немає такої сили, крім хіба що гармат, яка була б здатна його зупинити.
Озирнувся на ходу. Побачив сяючу пику Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню! Мабуть, тобі не тільки за регіт і упертість дали віслюче назвисько! Чи думаєш ти про те, що станеться через хвилину? Чи ти хоч коли—небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик[54] — може, хоч там уперше замислишся.
Селім ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячілих яничарів і голоти…
«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а тепер маєш: іс'янчи,[55] відступник, злочинець!»
З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.
Тут усе кипіло, шуміло, колобродило.
«Еге, та ми тут не перші!» — на душі в Селіма трохи полегшало.
— Не хочемо йти в Мекку! — чулися крики яничарів. Якийсь вояк у формі сипаха,[56] піднявшись на барило, вигукував у натовп:
— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Нас побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті тисяч, у нас було триста гармат і чотири слони, а що було в ілляхів? Їх разом із запорожцями було втричі менше… А що вийшло?..
— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!
— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п'ють горілку і славлять свого поганського Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай сам іде! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом!
— Ніхто не винен!
— Хай менше п'є вина! Аллах казав: не пий вина! Це — гюнах!
— Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу і заволав:
— Це султанові гріхи принесли нам біду! Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми…
З палацу почувся постріл.
— Це — сарай—мухафизлар![57] — скажено закричали в юрбі. — Вони нізащо вбивають наших людей!..
— Бий охоронців! — заволали навколо.
