навіть в Алжірі ухистився побувати, казав, що був і в Америці, та цьому мало хто вірив, бо Джузеппе, крім своєї найголовнішої прикмети — чвертьаршинного носа, — мав ще одну, не менш видатну особливість — він любив прибрехати… Але на Україні він таки не бував… Зовнішність Джузеппе була виразна — легенький пушок на майже облізлому тім'ї, чорні широкі брови, що намагалися зійтися десь посеред лоба гострим кутом, та не вистачило їм снаги й волосся; під носом примостилися тоненькі вусики, дуже схожі на брови, хіба що більш вишукані; все підтримувала могутня нижня губа, що своїми розмірами тільки підкреслювала недостатню розвиненість підборіддя, оздобленого невеличкою ріденькою борідкою. Булькаті очі сеньйора Джузеппе в основному мали брунатний колір, але в хвилини страшного гніву чорніли, а в хвилини натхнення (а це бувало досить часто, коли починалися розповіді про численні пригоди) голубіли. При цьому можна ще згадати досить сумовиту обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсім не задовольняв його власника. Можна згадати й черево трієстинця, яке було трохи непропорційне до його зросту. Та була в італійця риса, яка перекривала всі його тілесні й духовні вади, — він стріляв влучніше за легендарного перського шаха Бахрама—гура і шпагою та шаблюкою орудував не гірше…
Чорногорець Йован був повною протилежністю тріестин—цеві. Височенний і кістлявий, ніс у нього малий, а підборіддя велике, брови дивилися кутом не вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на голові росло мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі глибоко сиділи під бровами, і їхній колір визначити було важко. Йован був мовчазний, бо пригод ніяких у його житті не було, а брехати він не любив. Але стріляв і рубався на шаблюках він майже так, як і Джузеппе.
Високого чорнявого чоловіка, одягнутого в дорогий, хоч і дуже запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським. Було йому, мабуть, стільки ж літ, як і Джузеппе та Йованові. Тонкий грецький профіль, задумливі чорні очі, сильне, трохи випнуте вперед підборіддя, високий лоб, пещені руки, які, проте, добре вміли тримати пістоля й шаблю…
Отже, ніхто з подорожніх, крім Петра, не бував на Україні, і тепер усі вони з цікавістю розглядали краєвид, що розлягався за річкою.
Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, які далі переходили в ліс. Десь через милю рівнина, утворена в минулому наносами ріки, круто переходила в гору. На горі теж темнів ліс. І праворуч, і ліворуч стояли такі ж гори…
— Будемо шукати броду чи поронника? — запитав по—турецьки Олександр.
— Га? — стенувся Петро. — Хто його знає, — теж по—турецьки казав він, вилазячи з води. — Тут же недавно така війна була, що спробуй знайти поронника…
— А брід?
— Не знаю. Забув… Хіба що… Біля самого Могилева є щось подібне. Але це тільки в найсухішу пору…
— А по воді? Як Ісус? — реготнув Джузеппе. Олександр нетерпляче озирнувся на тріестинця: тихо!
— Та просто перепливемо, — обізвався Йован. — Нешироко ж.
Подорожні поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сідел і, взявши коней за поводи, пішли в воду.
— У—ух! Холодна! — задрижав Джузеппе.
— З гір тече, — сказав Петро. — 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у річку, її течія нагадала йому швидкі й холоднющі ріки його батьківщини.
І тут неподалік пролунав постріл, потім другий… Не змовляючись, подорожні вхопили з сідел пістолі, а Джузеппе ще й рушницю видобув та прилаштував на спині своєї кобили.
— Що то має бути? — неспокійно крутонув головою до Петра Олександр.
— Не знаю. Але, мабуть, не за нами.
Нараз з невисокого, але густого ліска—чагарника, яким кілька хвилин тому їхали Олександр та його супутники, вискочив якийсь чоловік. Він пробіг, накульгуючи, не більш як з півсотні кроків по відкритій місцевості, коли з ліска вигулькнуло кілька турків з рушницями. Чоловік озирнувся навсібіч і подавсь до води.
Та погоня наздоганяла. Чоловік закричав що було сили.
— Що він кричить? — запитав Олександр.
— Кричить: рятуйте, — переклав італієць. — Схоже на нашу мову…
Чоловік уже вскочив у воду, а турки були поруч нього. І тут гримнув постріл. Петро здригнувся, оглянувся й побачив, що Джузеппе задоволене всміхається в свої вуса, а Йован шкірить зуби. Передній турок, мов спіткнувшись, упав на землю.
— Заряджай, Йоване, вдруге рушницю, тільки скоріше, — аж застрибав Джузеппе.
Турків було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала Джузеппова куля, того вже можна було сміливо вважати небіжчиком.
Але й четверо проти чотирьох теж нелегко…
Розпалені погонею, турки, напевне, забули про обережність і бігли просто на Олександра та його супутників.
— Стійте! — вигукнув по—турецьки Олександр. — Зупиніться, а то будемо стріляти!
У відповідь — постріл з пістоля. Олександр схопився за руку.
Тут знову гримнула Джузеппова рушниця.
Упав ще один турок. Слідом за ним звалився на землю третій — це втікач, скориставшись тим, що переслідувачі на якусь мить забули про нього, вискочив з води, підбіг до вбитого турка, вихопив його пістоль і тут же послав кулю в спину найближчому з ворогів.
Двоє турків, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лісу, з якого вони так необачно вискочили.
— Тікай, тікай — куля все одно прудкіша, — промовив Джузепле, наводячи свою рушницю на турка, що біг ліворуч. Ось він уже вскочив у ліс, зник, потім за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув постріл з рушниці, і до неба здійнявся короткий крик.
— Туди тобі й дорога, — задоволене мовив трієстинець.
— Не треба так багато стріляти, — озвався Олександр. — Бережи порох, кулі. Вони нам ще згодяться. Ти диви — й мене дряпнуло… Вцілив таки чортів яничар…
Джузеппе та Йован підскочили до Олександра. Він підняв долоню, якою затискав свою ліву руку біля плеча, і вони побачили кров, що юшила з рани.
— Моменте, — сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок полотна, пляшку з якоюсь настоянкою і невеличкий кухлик з чорним шмаровидлом.
Він взяв у рота з пляшки трохи настоянки і пирснув нею на поранене місце. Потім намазав краї рани чорним шмаровидлом, наклав на неї просякнутий настоянкою шмат полотна і зав'язав великою полотняною шматиною.
— Через день—два й забудеться, — запевнив.
Втікач, якого подорожні вирятували з біди, поволі йшов берегом до них. У руці він тримав пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений і блідий. Розкошлані борода і вуса, довге волосся… На одній нозі щось теліпалося…
Втікач зупинився кроків за десять і мовчки дивився на голих людей, що тільки—но вели бій з п'ятьма турками.
— Підійди ближче, — по—турецьки сказав Олександр. Чоловік здригнувся й глухо спитав — теж по— турецьки:
— Хто ви?
— Божі люди… Християни. А що?
— Перехрестіться.
— Ти диви, — розсердився Петро і вигукнув по—українськи: — Ми до нього з ласкою, а він до нас з лайкою.
— Чому ж з лайкою? — почувши українську мову, сказав по—українському втікач. — Тепер іду. Ви так по—турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив.
Незнайомий підступив майже впритул, і подорожні побачили на його руках шрами від кайданів.
— А на нозі що то? — поцікавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, і всі почули, як у траві
