показав Петрові й Джузеппе: сховайте зброю. Сів за стіл. Роздивився навколо.
Тим часом з—за перегородки вискочила розпатлана, але красива дівка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столі миски й тарілки.
Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй. Скоро на столі задимів борщ, зашкварчала ковбаса…
— Їжте, ясновельможний графе, їжте, — намагаючись упіймати погляд Олександра, примовляв Лейба. — їжте, ми так давно на вас чекали.
«Що за чортівня? — з досадою подумав Петро. — От тобі й цілковита таємниця. Ми ще тільки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми…»
— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.
Піймав схвальний погляд Олександра.
— Як то всіх?! — заметушився Лейба. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом… І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе і Йована. — А оцей, — тицьнув на Иона, — то він зовсім не з вашої компанії… А граф є граф. Граф Олександр… Так чи ні? — на товстих губах Лейби на мить зазміїлася єхидна усмішечка.
Джузеппе нахилився до Петра й спитав по—турецькому:
— Що то він каже? Петро відповів:
— Знає, хто ми і що ми і навіть про те, що серед нас е Алессандро конте Ді Монтенегро.[75]
— О! — підвів свої брови Джузеппе, і його очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.
Він вийняв пістоля й поклав на стіл.
Лейбине обличчя видовжилося:
— Що ви хочете робити? — гукнув він по—італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цьому шинку не стріляють. Я не люблю шуму.
— А це буде тільки раз — і більше не болітиме, — сказав по—італійськи Джузеппе.
— Джузеппе, сховай пістоля… Тепер от що, — Олександр всім тілом повернувся до Лейби: — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?
— Ніхто, пане граф! Я просто спостережливий єврей. Хіба не видно з вашого обличчя, що ви — граф, а ось цей, — показав на Иона, — каторжник?
— Ну? — Олександр очікуюче дивився на Лейбу.
— А… а ім'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонів назвав, я почув, от і все…
— Все?
— Все, — розвів руками Лейба.
— От що, Джузеппе, — сказав Олександр по—турецькому, — бери свого пістоля і роби шум, тоді він одвикне брехати.
— Не треба! — верескнув шинкар. — Що ви хочете?
— Ти знаєш, — відповів Олександр.
— Ваше ім'я, найясніший графе, мені передали звідти, з Богданії.[76]
— Хто?
— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все і взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловіка до Мойїгіе — треба, щоб знали: їде найясніший граф Олександр, їде, Мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут, їде верхи з трьома вірними людьми, їде таємно… От і все.
— А для чого це вам?
— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться десь війна, — от Лейба й думатиме, що воно та з чого…
— Так от, — беручись за борщ, промовив Олександр, — твій служник до Гершка ще не поїхав?
— Ні.
— Хай і не їде.
— А що про мене Гершко подумає?
— Хай думає, що хоче.
— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?
— Що тобі краще — кулю в лоб і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?
— І так погано, і так погано… Я бідний шинкар, що я робитиму, як на мене розсердяться інші шинкарі? Тоді мені треба буде сказати своїй доньці Ривці: а гіте нахт,[77] а самому почепити на шию каменюку і стрибати в Дністер… Ай—вай—вай, що я наробив?!
Олександр вийняв із кишені гаман із золотими, спостерігаючи за ласим блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету і кинув йому. Шинкар відставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і тут же почав кланятися й примовляти:
— Спасибі вам, добрий дане, що зглянулися на мою бідність. Бідний Лейба молитиме бога Адонаї, щоб він послав вам велику фортуну.
— А Гершкові скажи, що граф Олександр поплив по Дністру вниз, до моря. Чув?
— Чув, найясніший паночку.
— А коли щось буде не так — ось цей чоловік, — показав на Джузеппе, — повернеться назад і уб'є тебе. Втямив?
— Ой, що ви? Що ви?!
За вікном почувся кінський тупіт і людські голоси. Лейба тут же метнувся в двері. Через якусь хвилину нові гості зайшли всередину. Це був польський панок з кількома своїми дружками. Вони тут же замовили собі вина та закуски й сіли бенкетувати.
Олександр прикликав до себе Лейбу.
— Отже, так, — сказав він йому. — Зараз ти нас покладеш спати… В тебе є одяг на одного чоловіка? — метнув очима на Йона.
— Знайдеться, паночку.
— Так—так… А щоб розбити… — Олександр нервово перебирав пальцями, — ну, як його, зінджир,[78] у тебе знайдеться інструмент?
— А обов'язково розбивати? Можна ключ підібрати і відімкнути. У Лейби таких ключів багато.
— Треба ще помити, поголити й підстригти цього чоловіка… І ще — дістати йому коня… До ранку.
— Ой, це так тяжко, так тяжко…
— Заплачу.
— Подумаю.
— Нічого думати. Дай того коня, що ним твій служник до Гершка їздить.
— Пхе, та то ж мужицький кінь.
— Іншого й не треба.
В цей час польський панок підвів голову й задиристо спитав:
— Яке то бидло хце їздити на мужицькому коні? Олександр тут же відповів по—польськи:
— А те бидло, яке втручається в розмови, які його не стосуються!
— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, — панок підвівся і, схопившись за шаблюку, вигукнув: — Єстем пан Станіслав Сулятицький!..
— А я не збираюсь рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу пана, — спокійно відповів Олександр, не встаючи з місця.
— Г—і–і—і! — верескнув пан Сулятицький, і тут же скочили його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна! Джузеппе, Йован і Петро вийняли пістолі.
— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр. — Ці люди не люблять, коли когось із них ображають.
І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби грубіян, — я не дочув його ймення, — попросив пробачення.
Круглопикий, із закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав такого повороту подій. Він
