— Там їх багато, — задихаючись сказав Яремко. — А тут поблизу є наші люди, їм треба сказати…
— Далеко?
— Як пішки, то ще є…
— А я'к екво вегі?[105]
— Що?
— Ну, конем, верхи?
— Та ні! Тільки треба швидко—швидко… А чого ви так чудно говорите? Все латиною…
— Бо такий розумний.
Козак тут же повернув коня назад — і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовваніла своїми банями перед їхніми очима.
А сеньйор Гаспероні, пробігши ще кілька срт кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлопець од нього втік.
«Проклятий гяур! — аж заскрипів зубами сеньйор Гаспероні. — Але чого я стою? Цей поганець зараз прибіжить до своїх, розповість їм про все — і тоді буде біда. Треба назад…»
…Уже зовсім стемніло, а Йон і Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Коли сеньйор Гаспероні побіг за Яремком, цього ніхто не побачив, але за кілька хвилин перестрілки Джузеппе зрозумів, що число нападників зменшилося.
— Здається, одного підстрелили, — прошепотів він.
— Фарте біне![106] — озвався Йон Кодряну. Невдовзі Джузеппе вцілив у плече панові Адамку, яке той необачно висунув з—за муру…
— Шкода цього довготелесого, — пробурчав Джузеппе. — Він з—поміж цієї польської компанії найбільше мені подобається.
— Хай знає…
Стрілянина то вщухала, то знову спалахувала.
— Будемо триматися, поки наші не прийдуть, — сказав Джузеппе. — Треба цих іродів половити й допитати… Бо це не просто якісь там панки, а щось більше… Особливо той, хто з ними… Я ніяк не міг роздивитися ні його обличчя, ні навіть який він на зріст. Темно…
Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Кілька вершників проскакали вулицею, стріляючи з пістолів.
За муром почулося тупотіння ніг.
Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пізно — вороги втекли…
За якихось півгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври і розповідали Олександру та Петрові про пригоду.
— Ясно для нас ось що, — мовив Петро. — За графом Олександром полюють. Хто? Ми й досі не знаємо. Хто стоїть за тими поляками?
— Не будемо гадати! — перебив Петра Олександр. — Майбутнє покаже, хто то й що… А зараз ми мусимо бути в усьому обережні й обачні. — Він подивився на Яремка, всміхнувся тепло: — Ось кому треба сказати спасибі. Якби не він, то було б нам дуже туго. Може б, і не сиділи ми всі отут.
— Це ось хто, — Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив з ним латиною.
— Диви, яке розумне! — вигукнув Клюсик (а це був він). — Митрополитом колись буде.
Яремко закрутив головою: не хочу.
Олександр нахилився над Яремком:
— Хочеш на Запоріжжя?
Яремко аж підплигнув від радості.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику
Великий візир Ібрагім—паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре, нецікаве небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця.
Розсердився. Хотів ударити в долоні, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на варті як слід, а швендяє туди—сюди, то треба його кимось замінити.
О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили ударив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютувався ще дужче.
У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чекає наказу.
— Забери вартового од вікна. Відправ його в гарем.
На обличчі Джемаловому, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Він не сміє ні дивуватися, ні обговорювати накази свого пана й вершителя…
Закутався в халат. Морозило. Чого б це?
Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали в себе будь—який звук, навіть тишу вбирали вони. А великому візирові хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув'язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би шаблюку й рубав би, як оскаженілий сипах, рубав би геть усе: і оці килими, й оці леопардові та левині шкури, й оце ганчір'я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.
Отой спис нагадав йому, як сидів він довгі роки в зіндані на Кандії,[107] куди його було посаджено з наказу султана Османа. І щоразу виглядаючи в заґратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи!.. Він уже й вірити перестав у те, що буде на волі — надто молодим був султан Осман, надто довго треба було чекати на Його смерть. Тільки двоє кримських ханів — Мухаммед—Герай та Шагін—Герай усе ще сподівались на милість божу. І от — відкриваються двері темниці, і він, Ібрагім, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став візиром у султана Мустафи, що повернувся на трон!.. О ні, тепер він свою волю і свій пост візира дешево не віддасть… Тільки з життям!
Він метався від вікна до вікна, кутаючись у халат, але щось холодило душу, наче він наковтався криги.
— Сиди! — махнув рукою на чоловіка, що підвівся в кутку. Перед ним стояло кільканадцять підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити…
— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб, сидіти в присутності такого сонцесяйного пана?
— Сиди! — гримнув Ібрагім—паша і люто підчепив ногою череп'яну піалу з духмяним напоєм.
Чоловік у кутку тут же сів на подушку. Запала тиша.
— Розповідай далі! — наказав візир. Чоловік у кутку відкашлявся.
— Ях'я готується до нападу. У Києві він зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях'ю…
— У кого це була така надія? — різко обернувся великий візир.
— У Суса, в мене…
— Ваша справа не думати, а виконувати накази… Далі!
— Борецький підтримав Ях'ю, хоч і вніс у його плани зміни…
— Які?
— Ми ще не знаємо.
— А коли дізнаєтеся?
— Коли дозволить милостивий аллах…
