— Чому я дізнаюся про все оце перед самим походом Ях'ї?
Великий візир, який до того метався по кімнаті й старався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп'явся у благальні хитрі і водночас холодні сірі очі підглядача й підслухача.
— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.
— Де ж він?
— Я думав, що про це краще знає ваша найясніша милість. Я ж не знаю нічого. Але якщо гінець не дійшов, то значить він загинув. Ми так це й зрозуміли. Потім послали в Кафу чотирьох гінців. Та, мабуть, і з ними щось сталося…
Великий візир знову заходив по кімнаті. Подумати тільки — доля імперії залежить від якогось нікчемного шпигуна, що, напевне, десь перепився з невірними, й вони його пустили під дніпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усі гроші… Якесь нікчемне життя — і доля імперії! Жах…
— Далі!
— Взимку Ях'я подався на Запоріжжя. Ми хотіли по дорозі його вбити. Але в Ях'ї чудова охорона. Всі прекрасно стріляють і рубаються на шаблях. Ми вирішили підсунути Ях'ї свого чоловіка. Це нам вдалося. Недалеко від Січі одного з наших людей роздягли й відшмагали — аби подумали, що його пограбували якісь розбійники. Ях'я повірив і взяв цього чоловіка з собою.
— Хто цей чоловік?
— Гяур… На жаль…
— Я не про те. Чи — зможе цей чоловік зробити те, що потрібно?
— Він уже нічого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.
— А може, не ненароком? У козаків теж є своя служба безпеки.
— Є в них така служба…
— Далі!
— Козаки будують великий флот. Набирають людей щось на триста чайок. Це тисяч п'ятнадцять козаків.
— І це все?
— Ні. Послали гінців на Дон… Звідти навесні має вийти в море на своїх суднах щось близько десяти тисяч війська.
Так—так… Отже, двадцять п'ять тисяч. Що ж, це ніби не так уже й багато, але ж це козаки. Скільки їх було під Хотином? Тисяч сорок. А турків — уп'ятеро більше. І що ж? Ех, якби ж то можна було зібрати військо вдесятеро більше та зустріти козаків на місці їхньої висадки…
Великий візир нервово мотався по кімнаті. Джасус мовчав, не перебиваючи йому думок.
А думки справді були невеселі. Султан знову встряв у війну з Персією. Мало йому тих втрат, які приніс імперії Осман Другий! Отож, де ти набереш стільки війська, щоб здолати козаків?.. Але що ж зробити, щоб зірвати авантюру відступника й самозванця Ях'ї?
Треба не пропустити його в море. Треба негайно відправити до Ячакова[108] ескадру Шакір—реїса, щоб замкнув вихід з лиману. І хай там ескадра навіть уся погине, але козаків пропускати в море не можна… Далі, дати знать кримчакам, щоб пильнували в протоці між Азовським та Чорним морями.
— Коли козаки мають вийти в похід?
— Як тільки зберуться, тут же посилають своїх гінців на Дін, а самі рушають. Тижнів за три— чотири.
— Чому так?
— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Трапезонта чи Синопа. Запоріжцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як плистимуть запорожці, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.
— А коли приблизно можуть вони піти по Дніпру?
— Мабуть, на початку квітня, не раніше.
— Чому так?
— Чекатимуть, поки зійде крига. Навіщо ризикувати?
— А разом з кригою чи слідом за нею вони не можуть піти?
— Навряд. Раніше такого ніколи не було… «Раніше не було…» Великий візир скривився. Раніше й справді багато чого не було. Раніше не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали—своїх султанів та візирів. Раніше не було такого, щоб султана по закутках називали недоумкуватим… Дожилися!..
Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.
— Ти приніс мені недобрі вісті.
Шпигун зблід і тут же впав лицем до землі. Він знав, що за недобрі вісті султани й візири частенько наказували рубати вістунам голови.
— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!
— Ти приніс недобрі вісті, — голос великого візира загримів металом. — І тебе треба за це скарати…
— Ай—ай—ай! — заверещав джасус. — В ім'я найяснішого аллаха, не робіть цього!
— Я зроблю це, але не зараз!
— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших, хай аллах дарує вам щасливі літа!
— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Якщо ж ми переможемо гяурів, то я тебе нагороджу!
— О спасибі вашій найяснішій милості! Я врятований і нагороджений, бо наше славне військо обов'язково розгромить гяурів!
Хай поки що живе, він робить свою роботу, йому за це гроші платять. Він ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів, їсть там свинину, п'є вино, губить свою душу — хоч яка вона в нього нікчемна, а все ж таки душа — і все це в ім'я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницького зграїща, яке називає себе Запоріжжям.
Це — вічний ніж у спину, це, як казали оті нечестиві греки, Дамоклів меч, що на волосинці висить над Османською імперією, готовий кожної хвилини завдати їй смертельного Удару.
— …смертельного удару, — уголос повторив Ібрагім—паша і здригнувся, почувши свій голос. Шпигун лежав на землі і мовчав.
— Сядь! — наказав, гидливо кривлячись, великий візир.
— Я не смію! Але — сів.
Ібрагім—паша ударив у долоні.
Знову з'явився Джемал. Стоїть, дивиться відданими очима розумного собаки. Стоїть, не дише, чекає наказу.
— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип'є. А я подивлюся.
Джемал зник. Через мить він з'явився, ніби він був не Джемал, а джінн. На руці в Джемала була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.
— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся.
Ходив, кутаючись у халат, дивився, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім—паша, великий візир Баба—Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир. Так само й великий султан вважає. О аллах, навіщо ти забрав розум у султана Мустафи?
Він, великий візир Ібрагім—паша, віддає себе всього державі. Всі оці паші, капудани—аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір—реїс… Таж про нього ото говорено:
«Дурний, як корок, а нахабний, як два!» І він, великий візир, мусить відповідати за все…
Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього суб'єкта, що допався до вина.
О, павіани!..
