— Пане преславний, пане хоробрий, хай ніколи не затупиться шабля ваша, віддайте мені мою Ривку!
— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо! Гроші великі матимеш!
— Не треба мені тих грошей, — залементував Лейба і став рвати на собі волосся. — Паночку, ріднесенький, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.
— Відійди!
— Я дам п'ятсот золотих червінців!.. Я бідний шинкар, але я піду просити грошей у всіх євреїв — вони мені їх дадуть.
— Мені султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч.
— Ва—вай! — упав на землю Лейба. — Продай мене на додачу, тільки відпусти Ривку.
— За тебе в Кафі дадуть хіба що барило бузи, та й то, якщо кращих веслярів на галери не буде.
— Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну, що втік з тюрми? А якщо я розкажу, що турецькій землі загрожує страшна небезпека — що тоді? Відпустиш мою Ривку?..
— Йди звідси! — вже розсердився яничар—ага.
— Навіщо султанові погана єврейка?
— Султан Сулейман одну свою доньку за єврея потурченого віддав. Чув таке?
— Я розповім, що хочуть убити найяснішого султана Мустафу!!!
— Не хочу слухати. То все брехня.
— Присягаюся своєю сивою головою, паночку!
— Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона Кодряну… А те, що найяснішого султана хоче хтось убити — так на те є мухафизлар… Отак. Іди звідси, доки самого в ясир не забрали.
— Паночку, ну, якщо я буду тут, біля вас, буду робити всяку роботу, щоб тільки Ривку свою бачити… Селім пожував свої вуса й кинув:
— Лишайся. Тільки не сподівайся, що ми тобі твою Ривку віддамо.
Десь унизу, у дворі батури, бігає тепер Лейба, допомагає по господарству; відкрив щось на зразок корчми, намагається грошей заробити, догодити туркам, щоб доньку свою з неволі виручити. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малі, лишилися порядкувати в Могилеві.
А Галиних матір з батьком навіть до брами не підпустили. І молили, і благали, і ридали, і ноги туркам цілували…
Знову захотілося плакати. Знову згадалася тая пісня про продану доньку.
— Здійміть, тату, головочку! Що то в полі за димове?
Чи воларі огонь кладуть, чи вівчарі вівці женуть,
Чи то турки людей беруть?
— Не вівчарі вівці женуть, не воларі огонь кладуть,
Ані турки людей беруть —
Марійчині боярове,
Поганий цар з весіллячком та до тебе, Марієчко.
— Ай! — почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки.
Галя витерла сльози.
— Чого ти. Ривко?
— Якщо вони не хочуть віддати мене батькові, я накладу на себе руки! Я себе задушу оцією косою!
— Кинь ці розмови!
— А я не можу, не можу…
— То гріх великий, непростимий, — сумно сказала Галя. Їй теж не раз спадала в голову думка про те, що отак, покінчивши життя самогубством, можна обірвати всі муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надія. — Не роби цього, — сказала Галя Ривці. — Ще невідомо, як воно все обернеться.
— Як то невідомо? — вигукнула Ривка. — Як то невідомо? Відвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невольниці до якогось аги… Не хочу, не хочу!!!
— І я не хочу… Але ж треба вірити в краще.
— Що може бути кращого на турецькій стороні? Яка мені різниця — чи дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня.
— Я не про те, — вже спокійніше промовила Галя. — Козаки можуть врятувати… Можуть викупити наші… Грошей десь назбирають, може, десь скарб викопають… Та мало що може бути?
Ривка безнадійно махнула рукою.
— Не махай. От ми й досі тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччині. Значить, хтось заважає їм вивезти нас…
І справді, сталося те, що часто траплялося на окраїнах турецької держави. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотіла підкорятися ні турецькому султанові, ні його васалові — ханові кримському. Навіть у часи найдружніших стосунків і найглибшої покори татари не любили коритися султанським наказам. Навіть тоді вони могли відібрати в турків ясир і перепродати потім у Кафі як свій, могли відбити караван із збіжжям, могли пограбувати купців, що мали охоронні грамоти од самого султана. Бахчисарайський державець — і той завжди мав мороку з дикими ордами мандрівних татар. То вийдуть з покори ногайці. А то не зважає на найгрізніші накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зі своїми табунами й шатрами біля Кубані, між Волгою й Доном… Цього разу збунтувалася орда Буджацька й «зачинила» дністровське гирло. Саме через те барка з невольницями—українками затрималася в невеличкій фортеці на Дністрі.
На фортецю іноді нападали загони молдавських повстанців, але їхні сили були нечисленні, отож яничарський загін без особливих труднощів відбивав кожен такий напад…
— Ти знаєш, що то роблять у дворі? — запитала Галю Ривка.
— Не знаю, — дівчина виглянула у вікно.
У дворі кільканадцять теслярів встановлювали якісь стовпи з перекладками.
— Що то таке буде?
— Гаків хіба не бачиш?
— Гаків? Яких гаків? Навіщо? — розгублено запитала Галя.
— Богданців будуть вішати на них за ребра. Отих, що перед Великоднем туркам удалося захопити в полон…
Галя дивилася вниз, у двір. Перебіг Лейба, полохливо озираючись на стовпи з перекладками. Один з майстрів підстрибнув, ухопився рукою за гак і повис, смішно дриґаючи ногами.
З—за ріки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть великдень, а тут комусь доведеться вмирати. Боже мій, невже це станеться? Невже ти допустиш?
— Ведуть уже, — Ривка прилипла обличчям до грат. — Ведуть, ведуть…
Сотня яничарів вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тільки дзвони — бам—бам…
Ось уже з'явилися й приречені. Шість чоловіків. З ними йде невеличкий хлоп'як. Років йому дванадцять — не більше… Сорочки на них подерті, скривавлені. Обличчя змучені. Йдуть, мов нічого не бачать, їх підштовхують — швидше, мовляв!
Підвели до стовпів з гаками на перекладинах. Щось говорить до них каді.[110] Вони мовчать.
Галя відчуває — в неї наморочиться голова.
— Що він каже? — побілілими вустами питає в Ривки.
— Каже, щоб ставали мусульманами, тоді помилують, — мовить Ривка, теж бліда, як стіна.
— А вони?
— А вони мовчать, — схлипнула Ривка.
Галя бачила, як каді підійшов до найменшого і щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тоді каді подає знак рукою, і троє катів хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибениці, знімають з нього штаненята і підіймаються, тримаючи його, по драбині. Ось оголений живіт хлоп'яти — над гостряком гака. Каді знизу щось питає. Хлопець відчайдушне крутить головою.
Галя у відчаї кидається на грати, трясе їх, б'ється об них головою і кричить, кричить, кричить…
Вона не бачить, що кати внизу підвели голови й дослухаються, як волає у вежі красуня українка.
