— Так, ми османли. Але чому ж ти не розбив це богопротивне ім'я? Чому?
— Т—тому щ—що я сам м—мімар і дбаю про своє ім'я. Н—не хочу, щоб зникло воно в безвість… А до того ж а—аллах с—сто літ терпів ім'я Д—димитрія з—з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…
…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси і загримів униз.
— Чия то псяча лапа камені швиргає?! — зарепетував хтось по—польськи.
— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.
— А мені все'дно — чи комар, чи мімар!
— Майстре Б—болеславе, — озвався мімар Муса, — я п—прошу в—в тебе пробачення. Рука втомилася.
— Втомилася, втомилася! А якби вбив?
— Н—нічого б страшного н—не сталося, — раптом розізлившись, гарикнув Муса. — Поставили б на це місце іншого — в—в ім'я аллаха.
Майстер Болеслав замовк. Замовкли і всі навколо. Мімар Муса простяг руку за каменем, але камінь не ліг на його долоню.
— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп'яка — подавальника з рудим пушком на верхній губі — мовив Муса.
Подавальник, набурмосений, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та вмить охолов. Що з тобою, Мусію—Мусо? Чом ти раптом так розлютився?
А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім'я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім'я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубок з Москви?..
І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода—баші… «Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там задрипаний слов'янин Димитрій з Переяслава…» Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни вниз. Аж паморочно стало…
Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув мовчазних будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.
…Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен зодчих. Хто воздвиг Софію Київську? Хто Лавру? Хто у Чернігові святому здіймав собори під небо?
— Але т—то — б—батьківщина. То — для рідного краю…
— Мусо, нема для Істини рідного краю.
— Нема? А м—може. Істина не в б—безмежжі, а в…
— А в чому?
— Не з—знаю, н—не знаю, не знаю… Зупинився — почув знайомий голос. Спиридон? Мімар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої — брудні, розчином будівельним вимазані. Підійшов до калюжі, став їх мити. Вимив, поправив свій халат, помацав чалму на голові, провів вологими руками по обличчю.
Знову почувся голос Спиридона. Муса повернувся на голос. Спиридон ішов не сам. Його вели під руки кілька озброєних вояків. Грек намагався вирватись, але даремно.
— Мімаре! Мусо! — закричав Спиридон. — Рятуй мене! Плутаючись у полах халата, мімар Муса побіг назустріч грекові.
— Ану, стій! — чотири чи п'ять ратищ уперлися в мімарові груди. — Ми ведемо цього злочинця до Надир—бея. Геть з дороги!
Муса окинув оком вулицю. Що робити? Зупинився очима на Спиридонові та вояках. Дванадцять їх…
— С—слухайте, — отерплими вустами говорить мімар Муса. — Я вам—м д—дам б—багато г—грошей, т—тільки відпустіть ц—цього нещасного.
— Не відпустимо, — за всіх відповів здоровенний бурмило. — Сам Надир—бей нас найняв, щоб ми його спіймали. Він годував і поїв нас ось уже рік. Він щодня дарував нам злото і коштовні камені. І це — тільки для того, щоб ми піймали оцього паршивого грека, коли він кохається з дружиною Надир—бея. Тепер нам буде видано заразом по стільки, скільки ми мали за рік. Ну?.. Ти маєш такі гроші?
— В—відпустіть його! Я подарую вам б—більше — я п—пода—рую в—вам м—мечеть, що затьмить к —красою м—мечеть Сулейманіє! Я — мімар Муса.
— Мімар Муса — не знаємо такого, — відповів бурмило. — А мечеть ми собі в кишеню не покладемо.
— Т—тоді х—ходімо д—до м—мене д—додому — беріть усе, що п—побачите.
— Ми — не грабіжники. Нам більше — і законно — дасть Надир—бей. — І, трохи стишивши голос: — Ідіть геть! А то ми вас уб'ємо!
— Прощай, Мусо! — заридав Спиридон, і його потягли вулицею до будинку Надир—бея.
— Так, я п—переховував його у с—себе і не збираюся к—кая—тись у тім, — відповів Муса Надир— беєві.
— То твоя справа, мімаре Мусо, — сказав Надир—бей. — Не це для мене головне. Ти — мімар, отже, будуй. А кого ти в себе переховуєш — мене не обходить.
— Відпустіть його н—на в—волю.
— Я не збираюся порушувати законів. Якщо мусульманка знається з гяуром — вони мусять умерти обоє…
— Ви н—не дозволите, щоб умерла в—ваша дружина. Ви ж—ж кохаєте її. Вона ж—ж така м— молода…
— І така підла. Підлість мусить умерти разом з тим, хто носить її в своїй душі.
— Але я прошу в—вас, Надир—бею, — мімар Муса ледь не плаче, — я б—благаю в—вас… Якщо в—ви вчините т—так ж—жор—стоко, чи ж буду я здатний споруджувати м—мечеть? Чи н—не замутиться з—з розпуки м—мій розум?
— Не замутиться. Я втрачаю улюблену дружину — і мій розум не замутився.
— Вашого р—розуму н—ніщо н—не з—замутить, — тремтячим голосом мовив Муса і встав. — Але я в—вам цього не пробачу.
Мімар Муса вибіг з будинку Надир—бея весь червоний, наче хтось надавав йому ляпасів. Лице палало, безсилі сльози закипали на очах. Ні, ні, ні, він мусить щось зробити, аби врятувати Спиридона.
Уже згорталося на вечір, коли мімар Муса знову прийшов до будинку Надир—бея. Йому конче треба було поговорити із заарештованим Спиридоном. Мімар Муса знайшов, як можна врятувати грека та його кохану од неминучої смерті.
«Це зовсім просто! Нехай Спиридон перейде в мусульманство. Тоді його Софію і його самого не будуть судити за тим нелюдським законом, про який говорив Надир—бей. Тоді просто Надир—бей розлучиться з невірною дружиною і віддасть її Спиридонов!.. І — все. І Спиридон житиме, і Софія житиме…»
Так думав мімар Муса, простуючи до будинку Надир—бея. Його не спиняло те, що Надир—бей нещодавно вигнав його, великого султанського мімара, зі свого дому. Ах, яке це має значення? Він, Муса, зайвий раз попросить пробачення, але він стрінеться із Спиридоном і підкаже, як треба врятуватися.
Він підійшов до дверей і постукав. Вони тут же розчинилися, але тут же й зачинились. Очевидно, слуга при дверях одержав наказ — більше не впускати мімара Мусу до будинку Надир—бея… Це погано, але, як би там не було, він, Муса, мусить врятувати Спиридона.
Муса щосили загупав кулаками. Знову розчинилися на мить двері, та, перш ніж служник устиг їх зачинити, Муса рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетів із сіней разом з дверима, а Муса тут же вхопив шаблю:
— Ти, к—котяче л—лайно, т—ти ще смієш з—зачиняти п—пе—реді мною двері?! Т—та я т— тебе!..
Служник щось забурмотів по—сербськи, та Муса його не слухав — він помчав у дім.
— М—мені п—потрібен Н—надир—б–бей, — намагаючись угамувати своє хвилювання, мовив Муса, побачивши перед собою зразу ж кількох охоронців покою хазяїна цього дому.
