тут же почують…»
Він насторожено вслухався в тишу. Іноді чув кроки вартового.
«Боже, — думав Яремко, — допоможи мені! Не викажи мене ні Олександрові Чорногорцю, ані Карпові Недайборщу, ані Петрові Скрипнику… Ось як вирушимо в похід, то тоді можеш їм сказати, але тільки в морі…»
Бог мовчав, тихенько хлюпала вода, було холодно…
«Свиту продав за горілку, тепер доведеться померзнути, — подумав Яремко. — Ну, та нічого. Ось прийду з походу — то я її назад викуплю. А кому тая свита влітку потрібна? Адже ж улітку жарко…»
Ніби щось недалеко хрюкнуло чи кашлянуло. Ніби завовтузилося — і знову тихо. Це, мабуть, вартові ходять. Плеснуло водою. Риба скинулась, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як Яремко завдовжки.
Почулися кроки. Мабуть, вартовий… Яремко завмер, аж дихати перестав. Тихо—тихо… Невже вартовий бачив, скільки козаків ішло до чайок, а скільки верталося назад?.. Шерех. Це шелеснув очерет, прив'язаний до борту. Потім чайку гойднуло. Хтось уже тут, на суденці… Яремко завмер, дихати перестав…
Хтось невідомий ніби щось шукав — обережненько так, обережненько… Яремко чув навіть сопіння невідомого чоловіка.
Закляк… Тільки б не виказати себе… Тільки б не виказати… Тільки б не поліз він до тайника… А може, то Клюсик?.. Ні, Клюсик сказав би, що то він.
Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотіла, забулькотіла — мовби хтось набирав її в посудину… Тиша. Тільки тихенько сопе невідомий чоловік. Знову ллється вода — вже на чайці. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий, сухий пісок…
І знову мовби хтось біля борту набирає в щось води.
Навіщо це? Яремко напружено думав, але не міг нічого придумати…
Хлопцеві стало жарко, аж піт лився по обличчю, неприємно лоскочучи ніс і щоки, але Яремко боявся навіть подумки ворухнути рукою. Адже ж може почути все те невідомий чоловік, підніме ґвалт, і тоді — прощай, мріє, про козацький похід!..
Та ні, той чоловік ґвалту не підніматиме. Він, напевне, робить щось лихе, раз потихцем прийшов серед ночі… Але тоді він, Яремко, має підняти шум… Тільки ж… Вартовий спитає: «А ти що тут робив?..»
Краще взавтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці перевірять на чайці та й побачать, що той чоловік тут робив…
Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по піску, легенько прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а мовби змія проповзла…
Тихо—тихо…
Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике—велике, синє— синє, солоне—солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер надимає білі вітрила чайок. І він, Яремко Ціпурина, стоїть біля гармати й бабахкає з неї отакенними, як кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бігають, кричать: хала—бала, хала—бала…
— Якиме! — почувся чоловічий голос неподалеку. — Якиме, де ти подівся?
Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.
— Якиме, де ти там? Ніхто не відгукується.
— Ну, де ти, Якиме? Знову тиша.
— Якиме! Ти спиш, чи що? — вже нервує той, хто кликав. Ніякої відповіді. Почувся інший голос:
— Мабуть, пішов спати чи лигати горілку.
— От завтра скажу кошовому… Служба є служба… Поставили, то стережи, а не пий…
— Та годі вже, — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі, ніхто їх не вкрав…
Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потім рушили берегом.
Яремко вкутався в ганчір'я — доки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про похід. Бачив себе знову на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце…
Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що а ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.
— Тодосю, подай—но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик!
Одразу все стало на свої місця. Як це він примудрився заснути?
— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.
— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!
Яремко лежав і відчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водяні бризки, що шерхалися об смолисті дошки: шерх! шерх!
Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вітерець!
Цікаво, чи довго він проспав у цій схованці? Може, вже обід, а чи й вечір? Тоді скоро — море.
Може, вилізти на світ та розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі по чайці?
Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то він, певно, сам загляне до схованки.
Хлюп, хлюп… Шерх, шерх…
Яремко потихеньку перевернувся на другий бік і заснув знову.
— А ти що тут робиш? — почулося раптом над самісіньким вухом.
Яремко прожогом розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь рука тримала його за плече й трясла.
— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. Він хотів відсунутися далі в куток, але сильна кощава рука міцно тримала, та й сунутись далі було вже нікуди.
— Ану, вилазь зараз же! — гримнув чоловік.
— Сеньйоре Гаспероні, — почувся голос Клюсика, — що ви там вовтузитесь?
— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи змінивши тон, озвався сеньйор Гаспероні, — і його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.
На палубі щось загриміло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:
— Ану, тихо, а то ви тут і чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!
— Та ні, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший і вуха пообриваю!
— До вух діло ще дійде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? — й обличчя Клюсика з'явилося в дірці, — Ану, вилазь, — промовив він і підморгнув. — Я тобі зараз дам! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіє[116] — правда ж, сеньйоре Гаспероні?
Яремко мовби неохоче виліз. Аж заплющився на хвилину од яскравого світла.
Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрієм.
Оглянувся навколо. Вдалині степ, степ і степ… Рудий, вицвілий… А Дніпро широченний, аж до обрію. І мовби синявою розбавлений.
— Ти де взявся? — витріщивши очі й підсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. — Хіба тобі не сказано було сидіти вдома? А от ми тебе зараз відправимо назад — що ти робитимеш? Га?
— Не роби цього, отамане, — озвалися десять козаків, що пили горілку з Клюсиком увечері.
— Так що ж робити з ним? Не візьмемо ж його в похід! Треба висадити на берег!
— Не роби цього! — то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. — Його ж татари піймають, султанові продадуть, пахолком султанським зроблять.
— Хай буде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки щоб після походу барило горілки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух. Гаразд?
Яремко кивав головою, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минуло, і тепер він — рівноправний член товариства, яке зібралося на оцій чайці.
