взявши його під руки, як ото турецькі паші беруть чужоземних послів, щоб часом не кинулися на султана, повели до Олександра. Сеньйор Гаспероні відбрикувався, страшенно лаявся, називав Джузеппе, Петра та Йована дурними турками, аж поки Йован не дав йому по потилиці. Сеньйор Гаспероні підняв страшенний лемент, на який вийшов Олександр. І тоді, всі, хто був близько, почули:
«Пане отамане! Татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч зо п'ять, не менше!..» Руки охоронців тут же ослабли. Сеньйор Гаспероні вирвався, дав у вухо Йованові, вигукнувши: «Нехристю чортів!» Олександр спитав: «Які татари? Де ти їх бачив?» — «У степу! Ганялися за мною. Якби не мій кінь — упіймали б…» — «А чого ти ганяв по степу?» — сердито перебив його Олександр. «Сьогодні вночі мені сон приснився: буцімто в степу, на десятій милі відси, є кам'яна баба а біля неї — горнятко з грішми закопане… Ну, я й поїхав!» — «І не знайшов?» — «Знайшов! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — На коні в мене лишилося. Можу показати…» Всі побігли до коня — і справді: побачили мішок, а в ньому важке горнятко, в якому щось переверталось. «Пане отамане! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — А чи не дозволиш ти мені віддати всі оці гроші товариству славному на горілку?» — «Тільки після того, як відіб'ємо татар… Якщо вони, звичайно, тобі не привиділися…»
Але татари наступного дня таки з'явилися. На Січ вони не нападали, але великими ватагами пробігали неподалік і зникали в степу.
Гаспероні торжествував. Усе виходило так, як він задумав. Він розповів панові Сулятицькому про те, коли починається дохід, пан Сулятицький тут же разом із своїми дружками рушив у далеку дорогу. Татарським посланцям було передано наказ Кемаля—Суса: негайно влаштувати біля Січі демонстрацію своєї сили — і татари з'явилися тут наступного ж дня. Було їх, щоправда менше, ніж п'ять тисяч, але їхня поява спочатку відвернула увагу козаків від дивної поведінки сеньйора Гаспероні, а потім ще й підняла авторитет хитрого «італійця», який «першим» помітив ворогів…
Через кілька днів щедрий сеньйор Гаспероні напував козаків горілкою. Пили всі, тільки Джузеппе та Йован не брали участі в цій учті.
І от нарешті козацький флот рушив у похід. Швидко спустилися до гирла Дніпра, вночі підірвали порохом ланцюг, що ним перегородили турки ріку, — і без пригод вирвалися в лиман.
Турецького флоту при Ячакові не було. Це стривожило Кемаля—Суса. Невже пан Сулятицький ще не дійшов до Кафи, а звідти до Стамбула?..
Сонце вже поринало в море, коли нарешті із задньої чайки, в якій був і сеньйор Гаспероні, помітили смугасте вітрило. Козак—спостережник приклав долоні до рота і загукав:
— На сході вітрило! Передай далі!
Залунало над чайками:
— На сході — вітрило. На сході — вітрило!..
З передньої чайки передали:
— Спускай вітрила!
І пішло назад і в боки:
— Гей! Гей! Спускай вітрила!..
Спочатку виднівся один човен. Потім — одразу — весь обрій зарябів вітрилами. Та відстань далека, а надворі швидко темніє…
— Підіймай смолоскипи!
І запалало все море від козацьких вогнів. Ущух вітер, тільки хвилі поволеньки котилися…
— Аге—ге—гей!!! — загукав з передньої чайки Карпо Недайборщ, аж на смолоскипах полум'я затремтіло.
— Ге—ге—ге! — тоненько вигукнув Клюсик і почав по—латині рахувати донські човни: — Прімус, секундус, терціус, квартус, квінтус, секстус, сентімус, октавус, нонус, децімус, ундецімус, дводецімус, терціус, децімус…
Загриміло з п'ятнадцяти тисяч козацьких горлянок:
— Аге—ге—гей!!!
Аж мурашки пробігли по спині Гаспероні. Ух, яка це страшна сила — і він, Кемаль—Сус — серед неї… Що зробити, аби виконати важке завдання і самому вціліти?
А зі сходу, від уже недалеких смолоскипів донців, донеслося рідне, братерське:
— Пу—гу! Пу—гу!
І п'ятнадцять тисяч горлянок так гарикнули, що, напевне, в самому Стамбулі заблимали свічки в сералі недоумка Мустафи:
— Ко—зак з Лу—гу! Лу—гу! Козак з Лугу!
А від донців лунало:
— Пу—гу! Пу—гу!
Хвилі кидалися вогнем, бризкали іскрами, в небі блідли зорі, перелякані, стрибали з хвилі на хвилю дельфіни, вже чути було плескіт весел з донських лодій і веселий гомін.
Козак, що першим побачив на обрії вітрило донців, раптом стрибнув у нічну воду.
— Куди ти? Втопишся! Холодно!
— Подай смолоскип!
Узяв смолоскип і поплив назустріч донцям.
Побачили хлопці з передньої лодії, що пливе до них запорожець, вдарили веслами по воді, аж збурили море — давай, друзяко, до нас скоріше, горілки дамо, а то заклякнеш — вода ще холодна…
Десятки рук тягнуться до козака. Подав спочатку смолоскип — підхопив його донецький ватаг Єфтимій Петрунін над головою, замахав шалено тим вогнем.
І от уже перша лодія з Петруніним та старшиною дончаків проходить вздовж лівого крила козацької флотилії. Хтось пальнув з пістоля — і знялося над морем: бабах, бабах!
А решта човнів приєднується до козацького похідного строю, входить між ряди чайок.
— Здрастуйте, хлопці—запорожці!
— Добрий вечір!
— Ха—ха—ха!
— Чого так пізно?!
— Пригоду мали.
— Яку? Де?
— У протоці.
Донська лодія стояла біля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об старий каптан натруджені веслами руки, розповідав:
— Ми вже думали: не проб'ємося. Мабуть, хтось попередив турків, що ми йтимемо…
— Як це — попередив?! — сердито озвалися з чайки.
— У них, — дончак кивнув головою в південний бік, — ти думаєш, немає своїх вивідувачів, джасусів? Ото ж нас і перестріли в протоці. Надворі — ніч, місяць сяє, туркам спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери… Йдемо мовчки, не дихаємо. Рушниці тримаємо напоготові. Тільки—но ми підійшли до галер на гарматний постріл, як шарахнуть вони по нас! І з берега! З обох боків! Ми у відповідь з рушниць. Та де там! Дивимося — від Єфтимія знак подають: усім на весла і щосили вперед. Прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами… Мчать за нами, грішними, і не відстають…
— А далі що?
— А що далі? Кинулись під берег — там для нас зручніше. А галерою спробуй—но пройди попід берегом — дірку в борту вхопиш та й потонеш. Ото там турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а у турків судна добрі. Гребемо, з нас десять потів ллються, руки подерев'яніли, а він усе гукає: гребіть… Вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — піймали облизня… А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід козацьким берегом. От і затрималися. Майже на день…
— Гм, діла… — покрутив головою запорожець.
— Атож, атож…
Десь поряд на чайці затягнули козаки сумну—сумну пісню.
Коли турки боювали, білу челядь забирали,
