— Нагаїв можемо дати й зараз, — дрібно реготнув сеньйор Гаспероні, але його ніхто не підтримав.
— О, купідус глоріє, мемор бенефіції, інопс президії, вір реї мілітаріс перітіссімус, кіфаре сцієнс,[117] чи не з'їв би оце ти зараз шмат сала й кусень хліба?
Яремкові аж запаморочилось од тої латини. А може, то від голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом.
— А перехреститися забув? — озвався сеньйор Гаспероні, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав їсти. — Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно?
— Ще звечора…
В очах сеньйора Гаспероні стрибнуло кілька тривожних іскринок.
— Мабуть, цілу ніч не спав?
Сеньйор Гаспероні щось хоче взнати… Тю на нього… Весь час Яремкові здається, що цей чоловік підглядає за ним, чи що… Якось так дивиться… Зирне — і тут же очі вбік…
— Тільки—но прийшов — одразу заснув.
Іскринки блиснули й згасли…
Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду надимали свої вітрила чайки. Попереду — теж чайки. Кінця—краю їм не видно.
Підійшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. І справді питає:
— Ти не змерз часом уночі? А то ж ми твою свитину пропили…
Незручно Клюсикові, що отак користолюбне повівся з малим хлопцем.
— Не змерз… Тепло було… — І тут же, без будь—якого переходу: — Клюсику, а я вночі щось чув.
— Що? — аж кинувся Клюсик.
— Ходімо кудись подалі, аби ніхто не чув.
— Давай.
Вони підійшли до носа і, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.
— Клюсику, ти вночі тут був?
— Де «тут»?
— Ну, на чайці.
— Ні, а що?
— Ну, так слухай.
І Яремко розповів про все, як лунали легкі кроки, і як воду хтось брав і ту воду кудись лив у чайці…
— А ти… того… Море майорум…[118] не бре—бре?
— Кажу, що сам чув.
— А може, приснилося?
— Ні. Я ж чув потім, як вартового Якима кликали вартові. А він, виявляється, десь пиячив, чи що…
Клюсикове обличчя спохмурніло.
— У тім—то й штука, що Яким ніде не пиячив, — сказав він. — Його просто не було… Ми й у похід вийшли без нього… — Клюсик сторожко озирнувся. Затягся димом з люльки, пошкріб кучму. Знову подивився на Яремка.
— Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?
— Так.
— Гм… А перед тим, як хтось заліз у чайку, ти нічогісінько не чув?
— Нічого.
— Нічого—нічого? Може, десь хтось крикнув чи захрипів, чи водою хлюпнуло?..
— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Тільки то, мабуть, якась велика риба… А перед тим… перед тим щось ніби хрюкнуло…
Обличчя Клюсика стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і, заїкаючись, аж просичав:
— Якась іродова душа була на чайці… Боюся думати… але, мабуть, бідного Якима на світі нема. Яремкові стало моторошно.
— Клюсику, ну що ти таке кажеш? — вигукнув він.
— Ша! — блиснув Клюсик своїм оком на Яремка.
— Мовчатиму!
Вітер був попутний, добрий, свіжий, аж баранці зривалися із хвиль. Він пах весною, неораною землею і торішнім згарищем.
Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу.
Козацькі чайки прямували на південь…
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
з якого допитливий читач може довідатися про дальші плани сеньйора Гаспероні, графа Олександра й донського отамана Єфтимія Петруніна
Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.
Над Караденгізом летіла весна. Йшов рік 1033 за Гіджрою.[119] Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою—свіжісінькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покірно лягало під груди чайок козацьких, і чайки з туго напнутими білісінькими вітрилами були веселими та святковими.
Вітер летів веселий, гінкий, міцні щогли аж рипіли, аж гнулися під його натиском, чайки мчали, наче кіннота.
— Ех, отамане, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув.
— Чого?
— Відпусти мене з хлопцями. Заберемо галеру і вас наздоженемо при Тралезонті… Чи в Синопі…
— Не можна зараз… Не будемо ризикувати…
Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну вдарив. Дуже вже шкода йому отієї галери, яку торік захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Добра галера. Міцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такій би галері самому крулю плавати — і то не встид. Бранці, яким Недайборщ допоміг визволитися із неволі, вільними козаками поставали. І плавала тая галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами… Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, євреї, італійці, крітяни, кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед один по імені Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму — на одному з пустельних берегів біля Кара—Дагу. Татарин Амет — знаменитий розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, — сказав Недайборщу на прощання:
— Козаче, якщо трапиться біда, не забувай, що є в тебе приятель Амет Киримли.[120] Ти мене визволив з неволі — і я тобі допоможу. Шукатимеш мене на Кара—Дагу. Пастухи та рибалки тобі скажуть, де знайти Амета, сина Різи. Не забувай!..
— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися і лоцілува лись, як побратими.
І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот. Кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво — і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами таки вирвалися назад у море.
Потім думали пробитись додому через Босфор Таврійський.[121] І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати. Добра галера, славні майстри її робили, і цього разу виручила… Та ще ніч—мати, що налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вітер з далекого рідного Гуляй—поля прилетів на поміч — дмухнув, гойднув Чорнеє море!..
