— Славний чоловік, — сказав Олександр. — Ходімо до нього.
Вони підійшли до постелі, на якій лежав Джузеппе. Він був ще дуже слабий, але говорити міг. Біля нього день і ніч сиділи Петро і Йован. Коли поранений побачив біля себе Олександра і Недайборща, він аж заусміхався.
— Сеньйоре отамане! — прохрипів Джузеппе. — Я прошу в товариства горілки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морі пити — гріх…
— Бо таки гріх, — сказав Карпо Недайборщ. — Хто п'є в морі, той не православний чоловік, а гірший за католика…
— От—от, — зрадів Джузеппе, — я ж якраз і є католик… Дай горілочки, а то ж уся душа зсохлася… Всі лікарі Європи радять. У нас у Трієсті так був випадок. Герцогу Вітторіо ді Граціані якийсь йолоп проткнув живіт. Лікар сказав: кличте падре, мені тут робити нічого… А тут якраз я нагодився… Збрехав, що я лікар. Почав лікувати герцога горілкою…
— Ясно, — сказав Олександр, — герцог ожив і живе й досі.
— От бачиш, сам отаман Чорногорець підтверджує мої слова… Дай горілки, а то умру, а у вас тут і пастора немає.
— Дам, дам, — пообіцяв Недайборщ…
— Я ще з сеньйора отамана дертиму горілку барилами… А як стане султаном, то…
— Ну, досить, — спохмурнів Олександр. — Не треба про це говорити…
— І справді, де ще те телятко, а він уже з довбнею…
— Не з довбнею, а з пляшкою, — поправив Недайборща Джузеппе і втомлено заплющив очі.
Саме в той час, коли Яремко стояв на березі моря й марно сподівався побачити на обрії вітрило козацької чайки, курним шляхом, що вів на Стамбул, мчав вершник.
Він був в одязі простого сипаха, його обличчя почорніло від сонця й пилюки, на щоках відросла густа щетина…
Вершник поспішав, хоч знав: Стамбул жорстоко карає тих, що приносять лихі вісті. Та все одно поспішав, сподіваючись: його мусять помилувати…
Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвідченіших шпигунів Туреччини. Він здійснив чимало хитромудрих інтриг, завдяки йому було вбито чимало високоповажних ворогів Туреччини, але на цей раз усе зірвалося.
«Ні, ні, ні, Кемалю, — говорив сам до себе, підганяючи коня. — Ти зазнався, ти налякався, тому в тебе нічого не вийшло з Ях'єю. Ти мусив врахувати, що Олександра неможливо вбити серед козаків — вони бережуть його. Тобі могло пощастити, але за це ти заплатив би життям. Ти не зробив цього — зрозуміло чому… Отже, треба було шукати ще якогось шляху. Ти його не знайшов… Ти постарів, Кемалю, ти став базікою й товстуном…»
Він люто поганяв коня, якого ще вранці добув, роззброївши й пограбувавши одного сипаха. Хай дякує долі, що лишився живий… А кінь і його одяг потрібні людині, що виконує завдання державної ваги.
«Що я скажу великому візирові? — мучився Кемаль. — Що ні в якому разі не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слід тримати його при Стамбулі? Великий візир, напевне, знає це не згірш за мене. Я маю сказати інше — як знищити Олександра. А я цього не знаю… Правда, є один план. Ризикований, але… Але якщо цей план удасться — Олександра не буде…»
Недавній сеньйор Гаспероні підганяв коня. Він знав, Стамбул буде незадоволений, але навіть оті дані про Ях'ю, які подасть Кемаль, стануть у пригоді в боротьбі проти запеклого ворога імперії. Думки його нараз перескочили на Яремка.
«Чортове щеня! Весь час не давав мені й дихнути… Якби не він, Олександр був би за другим пострілом мертвий… Жаль, що ти втопився, а то б я тебе й під землею знайшов… Я б тобі вигадав таку кару!..»
Ода—баші Селім наказав вивести свою яничарську орту в двір батури.
Коли всі вишикувалися. Селім сказав:
— Яничари! Ви славно робите свою справу. Я нагороджу вас цілою чашею золотих дукатів… Розділіть порівну… Тепер ще одне. Зараз я і десять найкращих воїнів, яких я сам виберу, мусимо негайно виїхати до Стамбула — для важливої справи. Замість мене буде вам ода—башею Урхан Сирик. Слухайтеся його, як мене самого. Я думаю, що через місяць—два ми всі повернемося назад…
Яничари мовчки слухали промову свого ода—баші. Вони заздрили йому. Щасливий — незабаром побачить Стамбул!
Вони не знали, що шлях ода—баші лежить не до Стамбула, а в далеку Чорногорію. Сам ода—баші не міг би пояснити, яка сила тягне його шукати невідому жінку, що колись народила його. Але та сила була могутня… Він знав про ту жінку тільки, що звуть її Устя і що живе вона десь у Цетинському монастирі. Навіщо він їхав до неї? Що він мав їй сказати?
Ода—баші наказав яничарам розійтися. Вибрані ним супутники вже чекали. Селімові підвели коня. Він скочив у сідло й помчав до брами…
Загуркотіли ворота… Потім копита протупотіли по дошках мосту…
Бездомні пси бігали ночами біля Піщаних воріт. Вартові їх не відганяли — все ж із ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з ніччю, місяцем, білим, як примара, і слухати стогін почепленого на гак Спиридона…
Софію було втоплено, а Спиридон конав на гаку й не міг померти.
Він висів і хрипів:
— Убийте!.. Убийте!..
І кров капала з рани на поміст, і собаки з наїжаченою шерстю злизували її.
— Убийте!.. Убийте!..
Місяць котився по небу, чорні тіні різали землю. Походжали мовчки вартові, вили собаки, хрипів Спиридон.
З—за дерева висунулась якась тінь. Спиридон розплющив очі й побачив її. Прохрипів з благанням і надією:
— Убийте!..
Широко відкритими очима він бачив, як тінь навела на нього пістоль. Нарешті, нарешті кінець його мукам…
Він хотів шепотіти якусь молитву, але тільки прохрипів:
— Спасибі…
І в цю мить гримнув постріл…
Вартові довго гналися за тим, хто прострелив голову почепленому на гак злочинцеві й тим самим урятував його від заслужених мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося.
…Мімар Муса витер піт з чола. Руки його тремтіли. Не було чим дихати. Він сів за стіл і обхопив голову руками. Потім забрав руки й при світлі свічки подивився на них. Йому здавалося, що на них — Спиридонова кров…
Погляд упав на креслення. Нова мечеть виділася йому крізь тонкі лінії, рвалася в небеса.
— А х—х–хто м—ме—н–н—не п—п–позб—бав—вить од мук? — запитав сам себе.
Десь далеко вили собаки. Погасив свічку й довго дивився в небо, по якому котився місяць.
Було моторошно. Розпачливо стукотіло серце.
І чувся Спиридонів хрип:
— Убийте… Убийте…
Галя стояла на колінах біля матері, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та після цієї зими стала схожа на бабу. Зовсім побілів і батько.
— Мамочко! — бліда й розгублена благала Галя. — Мамочко, я піду до монастиря! Я велика грішниця! Я мушу замолити свій гріх!
— Господи! — ридала мати. — Навіщо ж ти так караєш нашу родину? За що?
— Я без хреста прийшла додому, мамо!
— Тебе силою, донько, силою змусили!
