шпиталь, де лікувались діти-чорнобильці, хворі лейкемією. До речі, до мене тоді вперше дійшов весь кошмар сподіяного Миколою под моїм чуткім руководством. Але – чи ж ми з Миколою одні такі?.. Та й не знала, не відала я про справжні масштаби цієї операції з похованням відходів. Думала, пара оцинкованих, безпечних контейнерів – Європа ж браку не робить. Там все надійно, добротно, на віки… Навряд чи, упаковані за останнім передовим слово екобезпеки, вони додадуть рентгенів у пересичену радіонуклідами стражденну землю Чорнобиля. Я виправдовувалась перед Богом і людьми, як на Страшнім суді. Я просила помилування, порятунку для моєї дитини…
О, що я тільки не пережила в той жахливий судний день! Але, слава Богу, все обійшлось. Просто в той день моя дівчинка стала дорослою. Отож виходить, що наша провина з Миколою не така вже й велика… Виходить, що то страх має великі очі. Або ж Бог просто налякав мене, чи попередив… Ой Боже-Боже, помилуй мя грішну… Ти ж сам бачиш, що не з добра-жиру я підбила Миколу на ту… досить таки ризиковану справу… Бо ж, як згодом виявили світила вітчизняної імунології, у Даруні знижений, як у всіх її київських ровесників, імунітет, і гемоглобін низький, і щитовидка збільшена. Ясно, що дитину треба лікувати, і то – вже! І то не тут, не в цій державі, розкраденій, пограбованій, де медицина знищена, а лікарі від безхліб'я або озвіріли, або перекваліфікувалися на базарних лоточників… Господи, та й Ти… Чи не з Твоєї ласки пішов димами гіркими Чорнобиль? А коли ні, то чому ж Ти не зупинив, не відвернув цю трагедію, якщо такий всеможний?! А міг. Але, видно, не бажав, або карав… То ж, вибачай, чи така вже й велика моя провина перед цими людьми, вартими ще й не таких чорнобилів?!
Боже милий, що це я варнякаю! З ким дискусію розвожу! Свят, свят, свят! Господи, не карай безумну!.. А поможи, поможи моїй дитині покинути цю державу, вона хвора… І дитина, і держава хвора… Ми так довго шукали клініку, так довго вибирали тихе містечко у Каліфорнії, де можна було б прикупити будиночок… Господи, не карай, грішну…
Зіщулившись, вклякаю на місці, чекаю кари Того, про Кого згадує у хвилини тривоги запропаща моя душа. Але замість того, щоб спопелити мене гнівом своїм, Він… прощає, певно, співчуває болісній роздвоєності, що ріже навпіл мою душу, ділить на чорну й білу половинки, на цих лютих ворогів, що не вміщаються в одному тілі, виштурхують одна одну з моєї шкіри, спливаючи чорною кров'ю непримиренності…
От і цього разу не розкололось блискавкою небо, не провалилась піді мною, грішною, земля…
Земля-то не провалилася. Але дачна вуличка враз стала диба і лупонула мене межи очі…
СПОКУСА
– Я ж просив, мамусько, не спокушай! Скільки тобі втовкмачувати у твою серомудру головешку, що, коли прощає той, що десь там в оболонках витає, то не прощає той, що з пекла за ноги тримає! Га? Ну що ти за стерво таке: вранці – Чортові кочергу, а ввечері – Богові свічку? Може, хочеш, щоб з тебе Сам зробив дві одноногих шолудивих старих циганки, і щоб вони билися костурами перед Володимирським чи Михайлівським соборами? І верещали твоїм противним голосом: – «Уже вкотре я переконалась, що Бог – добрий, всепрощаючий! Але люди… Ці заздрісні, злі, вічно неситі істоти не прощають ближньому ані слави, ані багатства, ані… торби жебрацької. Чує моя душечка: це бидло, інфіковане бацилою рівності, і скоро, ой скоро, візметься за експропріацію. Забере в мене парапет, і торбу!»– Ні, не бажаєш такого світлого майбутнього? По квасному писку видно, що не до шмиґи перспектива. Тож вставай, обтрушуйся, а то розляглася, як корова!
– Ну, бісове поріддя, клянусь Пеклом, що здам тебе Самому… — Сичу, зводячись, як змія, на гримучий хвіст, обтрушуюсь та обзираюсь крадьки чи, бува, не зорять крізь жалюзі цікаві очі сусідів по Лабіринту.
Ніби – ні. Тиша, як на безлюдному острові. Сплять! «Коли грішники сплять сном праведників, знай, Претемного і Лукавого царство настало», — казала баба Арехта.
МАЙСТЕР
… До траси метрів п'ятсот рівненькою заасфальтованою вуличкою, обабіч якої за високими глухими огорожами ховаються розкішні дачі сильних світу цього. Ці відзіґорні, збудовані за індивідуальними проектами вілли, скоріше символи, аніж помешкання. Символи влади і розкоші. Як матеріалізовані рахунки в закордонних банках, якими не заведено поки що хвалитись на нашім «дикім Заході» у благословенний час первісного накопичення капіталів.
«Символи недосяжної для простого смертного висоти»… Так вона думала раніше, коли ще була бідною, як церковна миша, коли їхала цими дорогами попри чужі дачі у чужій «Волзі» з чужим чоловіком на його віллу. Молоденька актрисочка, солоденька красунечка, яка, на диво всім, замість того, щоб читати чужі тексти, почала шкрябати власні. О, ті її невправні, багатослівні драми про кохання в радянському суспільстві, пісне і прісне, аж гливке. Бо – нормальні, чи то пак реальні, стосунки між людьми в усій їхній многогранності розказувати, а тим більше показувати на сцені було просто не пристойно. Та й чи мали будівники комунізму моральне право гаяти час на якусь там дурню, «вздохи на скамейке», якщо чекали виконання і перевиконання п'ятирічні плани?! Коли ж вона все-таки спробувала щось там нашкрябати, як на неї, правдиве і зворушливе на тему кохання, Майстер, пробігши очима наївну нєтлєнку, сказав ніжно:
– Ти, моя ягідко, моя небесна оленичко, не Шекспір – тож не драматизуй. А пиши, як пишуть усі радянські письменники: от вам чорне, а ось – біле. Цей – цяця, а цей – кака, а любити палко радянська людина, тим паче наш сучасник може тільки партію і Батьківщину.
«Але ж – чому?« – в душі вона противилась і заперечувала. Душа її клекотіла циганськими пристрастями, сподіванням великого, спопеляючого кохання, можливо, і до нього, такого… недосяжного. Його повчання здавалися їй блюзнірством, навіть цинізмом, адже, якщо він не визнає кохання, то чого везе її на ту розкішну чужу дачу, де з-під кожного куща, з кожного кутка віє на неї ворожістю і … присутністю іншої, законної, жінки? Але молоденька актрисочка вдавала із себе слухняну ученицю: за місяць закінчувалась її дипломна практика в столичному театрі, за півроку, навчання в театральному інституті. І дівчинка з жахом думала про провінційні театри, в одному з яких їй доведеться вікувати, граючи передових доярок та ланкових у вбогих спектаклях за п'єсами місцевих класиків. І дівчинці страшно хотілося зачепитися бодай нігтиком у золотоверхій столиці. І дівчинка хапалася за кожну соломинку, за будь-який шанс і з цього відчаю вчепилась за Майстра. Однак поки що не відала, як йому признатись, як розповісти про свої проблеми. Від розпачу дівчинка ставала меланхолійною, а її іконні, із золотавинкою очиці – такими трагічно-знадливими, що Майстер шаленів від нежданої юної пристрасті, розпалюючи цей чортів вогонь цинічним моралізаторством і лукавим святенництвом.
Дівчинка сиділа скулившись (аби менше хто бачив її) на заднім сидінні білої «Волги», що мчала вечірнім шосе попри високочиновні дачі, дивилася в широку спину Майстра з тупою нудьгою, адже знала все наперед. І чим закінчиться ця подорож – теж знала: порожнечею, глухою відразою до себе, цього підлого життя і немолодого вже, чужого, розбещеного чоловіка.
Але дівчинка не знала тоді, причаївшись на задку «Волги», що навіть найогидніша і наймерзенніша сука-доля іноді робить людині маленькі дарунки.
Майстер не заливав її дешевим коньяком, не ліз до неї з ніжностями і не ґвалтував, замкнувши двері. Вони мирно сиділи в затишній вітальні розкішної, але запущеної дачі, на шкіряному дивані і розмовляли про життя-буття. Було тихо і гарно від зеленкуватого абажура, темно-лілового присмерку за відчиненим вікном і шемроту старого саду. Темним бордо переливалося в келихах чудове густе вино, і легкий хміль блудив кров'ю, віддаляючи їх одне від одного передчуттям чогось зовсім неочікуваного. Непередбаченого… І дівчинку не покидало відчуття, ніби вони тихо перемовляються з протилежних берегів тихої лісової річечки.
Але це ще більше гнітило. Вона ще тоді не розуміла, що Майстрові, розбещеному увагою жінок, непотрібне було її тіло, тим паче душа, перепуджена, принижена, як спіймана пташина. Майстер спраглий був натхнення, цього давно забутого шалу крові, цього божевілля давно зужитої уяви, несамовитої
