була відремонтована за останнім європейським писком моди і обставлена шикарними італійськими меблями, зробленими із карпатського лісу. Зосталося ще й на іномарку, і на облаштування дачки, яку Микола отримав при розподілі між народними обранцями вже незалежної і суверенної вчорашнього компартійного майна.
ГРОШІ
Це був початок. Далі добро само попливло до нашого затишного кубелечка, радше тупало під сюртучками заможних представників української діаспори політичної хвилі, колись ображених совєцькою владою. У кожного з цих чистеньких, рожевощоких дідків були свої нездійсненні мрії і плани. Воїни ОУН–УПА вимагали реабілітації і визнання їх воюючою за Україну стороною у Другій світовій. Хтось бажав українського громадянства, хтось – придбати кватирку в центрі, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рідній землі, хтось – нарешті навести порядок на своїй стражденній батьківщині. Комусь бездітному не було на кого зоставити маєток десь в Саскатуні і він жадав української сироти…
Але цих благ вони не хотіли задарма. Вишколені світом, де все вирішують гроші, ці несхожі на українців українці готові були віддати всі свої прижиттєві заощадження тому, хто б запоміг здійсненню їхніх заповітних мрій. Найбільш підходящими для цієї оборудки, звісно, на їх думку, були народні обранці.
ПАТРІОТИ
Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже ж в ті далекі дев'яності ці переважно дуже чесні і порядні люди в благих своїх намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю розбещують сьогоднішнього «незалежника» – вчорашнього голодного «совка» який в очі ніколи не бачив «зелених», ніколи по-людськи не жив і не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі, вигодуваний люмпенською дворушністю.
Звісно, що нардепи щось-таки робили для патріотів України. Але в масі своїй переважно… видурювали доляри. Хто на що. Хто на Вселенські з'їзди пробуджених, хто на відродження забутих сто років тому громадських організацій, хто на розвій жіночого руху, хто на незалежну пресу, хто на видавничу справу, хто – на будівництво храмів… Насправді грубі грошики роздували капшуки новоявлених провідників нації, а дрібні центи йшли більше на галас довкола національної ідеї, розбудови держави, відродження культури та пробудження свідомості. Держава разом з наївним електоратом бідніла, а верхівка цієї прілої купи полови багатіла.
Що само собою, як то кажуть, ясно і зрозуміло, а, головне, цілком закономірно. Така діалектика… Виживає сильніший і… достойніший.
– Мамусько, з тебе будуть люди! — звереснув як оглашенний над самим моїм вухом Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самоті не дасть!
– Авжеж, не дам, – тішиться Гаспид мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш одвернись – не знатимеш, на якім світі шукати! В паралельному чи… пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарешті ти зрозуміла, що одвертий цинізм – благородніше, аніж хитродупе лукавство і всіляка словесна мімікрія. Віват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати на президента. Завтра ж таки, не відкладаючи, дзенькну Жлобі, аби у своїх жлобальних прогнозах на всіх телеканалах і у всіх газетах пустив чутку про майбутню жінку – президента. І гіпотетичний портрет накидав, ну, типу, середнього віку, брюнетка… Чи перефарбуємо тебе на платинову білявку? Ні, краще вже помірковану шатенку. Ще й русу косу причепимо до твоєї стриженої солдатської потилиці і викладемо на маківці царською короною. Не треба? – Не дає рота відкрити Гаспид. – Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригінальне. Ну, таку собі пазухату-ротату Одарку Карасиху… Або косату та цнотливу роботягу Наталку Полтавку… Абомеланхолійну таємничу чарівницю, від якої не знати що чекати: трути в борщ чи пісні в скарбницю духовності… Ні… Жоден образ не підходить… То що робити накажеш? На мудру Роксолану не тягнеш, хіба що хитрістю, але цього мало, сама розумієш… А на Марусю Богуславку мужності не стачає… Доведеться шукати копил для твого президентського іміджу десь за готарем, в чужих державах, коли тутешній народ за всю історію не спромігся бодай на одну королеву.
Н-да, мамусько, доведеться попотіти над твоїм іміджем добряче, щоб його народ прийняв і полюбив, і пішов за ним у вогонь і воду…
ЗРАДНИКИ
… Хай мені вже вибачать пани популісти, але що поробиш, коли, як довели численні спостереження та уроки історії, в переважній більшості своїй наш рідний народ – лінивий, злодійкуватий, нехарапутний, нездалий до генделя, а тому схильний до злобливої заздрості, стукацтва, запроданства і мародерства. Народ-люмпен, народ–чорнороб, віками не спроможний народити свою національну аристократію, свою еліту. Хоча, коли бути до кінця чесним, хоч ми не євреї, але теж мали того добра. Та було воно чомусь поспіль зрадливе, зденаціоналізоване і, вибившись «в люди» та капшук прихопивши, перебігало зразу ж у ворожий табір, забувало рідну маму, рідну мову, прізвище міняло. Проте замість похвали, чули здивовані вірнопіддані від панів своїх одне: зрадник, запроданець, мазепинець, бандерівець… А що було дивуватися, коли суть зрадництва проста, як правда: зраджують тільки себе… От і виходить, що всю свою історію чільні українці зраджували тільки себе, залишаючи народ без голови, без еліти, без ідеї.
ЕЛІТА
… Ото, як не крути носом, а в якійсь мірі саме незалежність дала шанс українцям нарешті сформувати свою національну еліту. Свою проукраїнську аристократію. Слава Богу, вчасно підоспіли грошики діаспори, хоч комусь та помогли вискочити нагору. А нам з Миколою – зорганізувати Ліґу «Народна ідея», обзавестись газетою, видавництвом з друкарнею, парою магазинів, акціями кількох підприємств.
І сьогодні мене дивують, ба навіть ображають оті плачі з-за океану: «Ми збирали свої криваві центи на розбудову України, а збудували хороми злодіям та словоблуда..»
Але, дорогі панове, що ж то за держава буде, коли її депутати чи там міністри перебиватимуться з хліба на воду по клопівниках та їздитимуть у метро на службу! Самі ж то ви, хоч не видно серед вас ні сенатора, ні міністра, з карів не вилазити і квартири собі на Хрещатику прикупили…
Та й чи не ви нас вчили жити? Чи не ви провокували захланність своєю житейською філософією: коли він мешкає в такій псячій халабуді, не має штанів про свято, то він того вартий. А чи самі ви спинили погляд на комусь не імущому безробітному правдоборцеві? Ай-я! Бажали справу мати лиш з відомими, чільними, посадовими. А всі ті колишні чільні та посадові виростали не лиш під зорею радянської влади, а ще й під полою шинелі Дзержинського… І ви теж про це знали. Але прощали, бо з чесними дурнями нічого не збудуєш. Ви хотіли руками таких, як Микола, збудувати прихильну до себе Україну і щоб той Микола нічого за те не мав!
Але – все то пусте. Важливе те, що під нас, себто національну еліту почали косити й інші політики. Особливо перед виборами. Той, дивись, заговорив українською. Той розказує небилиці про козацьке коріння своє, що веде від самого Хмельницького. А інший, приватизувавши всі енергосистеми, «приватизував» заодно і славного гетьмана Полуботка разом з його англійським золотом, третій «вдідовив» великого страдника Івана Сірка, змінивши йому … національність. Тож по всьому виходить на те, що на Січі одні греки, московіти та євреї тусувались. Було, правда, поміж них ще пару волохів…
