Міністри та депутати вже б'ються за право на славнозвісного предка… Всі «рідною» балакають. Коли треба, звісно… А партії? Що витворяють тільки їх лідери? Порозбирали собі в духовні поводирі письменників-класиків, поприкривалися ними, щасливі, що великі покійники не годні встати та до суду подати, або по писку надавати. А живі майстри слова, сіль землі, цвіт нації, совість епохи і т.д.?.. А взагалі- то, де ви їх бачили?.. Де ви їх стрічали, тих письменників? Хіба що на фуршетах з нагоди презентації якоїсь або в приймальній Ліги «Народна ідея» – в черзі за фінансовою підтримкою! Дайте! Видайте мій опус вєка! Авжеж! Розбіглася! Біжу, аж зашпортаюсь, розтицяти свою крівавицю по простягнутих липких долонях! Беріть, видавайте свої недолугі шедеври та обпльовуйте мене, безталанну! А дзуськи! От без книжок доведіть, що ви талановиті. Не вийде. Бо без книжок вас – нема. А я є! І скоро, дуже скоро можу залишитись єдиною драматургесою України, національною гордістю, як Микола – народним заступником.
А вам шкода ламаного центу для істинної еліти, для правдивих патріотів?!
ГРІХ
– От і вір жінці! Не встигнеш відійти, душу розважити, як вона вже з іншим грішить, іншого славить. Де б ти була зі своїм Миколою, якби не я?
Над жінкою загусає темна кошлата тінь, схожа на тінь від стіжка сіна на двох тоненьких жердинках.
Але жінка, що звільна розкинулась на прим'ятих, приємно прохолодних зозулиних слізках, не реагує. Вона спить на правому боку, тихо і солодко, підклавши під чорняву голову повну білу руку, і в цьому молодому безжурному сні здається теж молодою. Гола нога звабливо біліє з-під подолу барвистого сарафана, біліє, викотившись з пазухи, біла пишна грудь. Жінка спить і не чує, як чорна волохата рука гладить її шию, руки, груди, лоскоче під сарафаном стегно. Жінка не ворушиться, лиш солодко зітхає, заохочуючи до любовної гри.
– Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогодні, що мене аж чорти деруть… І де тільки очі в того йолопа? Ігнорувати таку жінку… Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам і молодість згадати? Га, мамусю?
– А чого це ти мене мамусею кличеш? – ліниво крізь сон питає жінка, солодко зітхаючи.
– Бо ти мене виносила під лівою рукою зовсім молоденькою.
– Тоді я тебе буду звати татуськом, – розніжено лепече жінка.
– Ах ти ж збоченка стара! Знову захотілось побавитись в Едіпів комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала до матері і бажала їй смерті. Аж доки не запримітила те баба Арехта. Отоді вона, щоб вилікувати тебе від пристрасті нездорової, і почала підсилати у твою дівоцьку постелю сільських хлопів, а відробляти за них мені доводилось… Аж доки ти не виїхала в місто і не покинула мене пасти бабиних курей…
– То це ти був, мармизо гаспидська?!
– А ніби ти не знала?
– А тобі не здається, – питає жінка, – що як на поганого дідька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш куди тобі не слід… Пора вже вбивати… – Солона хвиля не відплаченої дитячої образи накриває її по самі очі, затуманює світ… Що знає той Гаспид дурноверхий із своїм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едіпа?! Комплексом сироти страждало її неприголублене, забуте в горах єство. За всі ті десять років, коли вона вільготно дичавіла у своїх і бабиних горах, мама провідувала її зо два рази. Разом з батьком, звичайно. За першим разом вона привезла Людці голубу в білий горошок городську сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубі на ожині, довівши маму до істерики. За другим разом втопила в потічку новенькі, привезені мамою, босоніжки… Істерика знову повторилася… Спостерігаючи з колючого малинника, як гірко, ніби за покійником, побивається за нещасними босоніжками мама, дівчинка відчула, яка чужа їй ця капризна, розніжена, білява і світлоока, зовсім не схожа на них з бабою і татом, жінка. В душечці зародилась підозра, що її справжня рідна і добра мама вмерла, а тато привіз їй злу мачуху. Підозра зміцніла, коли мама, народивши братика, взагалі перестала приїздити. Але тато навідувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарунків. Людя тата обожнювала, чекала- виглядала, а дочекавшись, зависала на шиї, не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дівоча любов до тата переростала в її сирітському серці на палку жіночу пристрасть. Баба Арехта з тривогою спостерігала, як онука чепуриться і кокетує до тата, як загоряються не дитячою жагою її блискучі ясно- жовті, як цвіт курячої сліпоти, очиська, але по-справжньому злякалась, коли дівчисько, провівши батька до станції, впало їй в ноги і, палко стискаючи руки, зашепотіло:
– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.
Баба Арехта Фройда не читала, як і трагедію Софокла «Цар Едіп», але баба знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася, стара відьма, і на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п'ятнадцятки, та й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий…
Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватись. Даремно чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. «Поїхав на заробітки», – відказувала баба на її німі запитання. А в передвечір Івана Купала повела її баба високо в гори на дику полонину зілля збирати…
ШАБАШ
Жінка на прим'ятих зозулиних слізках зітхнула глибоко й солодко, провалюючись не то в сон, не то в транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою далеку першу відунську ніч. Знову перед її зором постали таємничо-суворі в тонкому серпанковому сяйві молодого місяця Карпати, а над ними низька темно-фіалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими діамантами зір, яких, здавалося, можна було дістати рукою. І запахуще веселкове сіяння розквітлого зілля у високій по груди темній траві, і збудливо- п'янкі шерехи, зітхання і ледь чутні пристрасно-хтиві стогони купальської ночі, від яких шаленіла уява і палахкотіла кров…
– Маргарито, – хтось покликав її глухим і низьким, ніби з підземелля, голосом. Маргарита здригнулась, лячно озираючись, і лиш тепер помітила, що вони на полонині не одні. У траві з легким шелестом снували, гасали і літали, переплітаючись, збиваючись в біло-молочні клубки, майже прозорі силуети нагих людських тіл. Але того, хто її кликав поблизу не було. Лиш очі баби Арехти світились до неї підбадьорливо двома жовтими світлячками.
– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш…
І вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві і стала перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще кращий, ще жаданіший. Не розуміючи сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що, що їй вогнем попалило вуста:
– Князю, бери мене, візьми мене, Князю…
І в цю мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і тисяча ножів уп'ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз біль і страх минули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа її в тому вогні згоріла на вугіль…
Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби світилось рожевим спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум. Але вона йшла лиш на поклик одного голосу.
