Альтов Генрих
Ослик i аксiома (на украинском языке)
Старий сiрий ослик Iа-Iа стояв одиноко в зарослiм чортополохом кутку Лiсу, широко розставивши переднi ноги, схиливши голову набiк, i мiркував про Серйознi Речi.
Те, про що я хочу розповiсти, почалося з невеличкої статтi, написаної для «Iнженерного журналу».
Я чимало помучився з цiєю статтею, надто вже невиграшною була тема. Ну що можна сказати — на трьох сторiнках! — про минуле, сучасне i майбутнє машин?..
Тижнiв зо два я зовсiм не знав, як пiдiйти до статтi, а потiм вiднайшов цiкавий засiб: перерахував потужнiсть усiх машин на людськi сили, на прислуговуючих нам умовних рабiв. Кiловат замiняє десяток дужих рабiв, взагалi ж проста арифметика.
Я взяв жалюгiднi цифри кiнця вiсiмнадцятого столiття — вони небагато вiдрiзнялися вiд нуля — i простежив їхню долю: нестерпно повiльне, майже невiдчутне зростання протягом столiття, потiм пiднесення, що ставало дедалi стрiмкiшим i стрiмкiшим, майже вертикальний злiт пiсля другої свiтової вiйни (десятки й сотнi умовних рабiв на людину) i нарештi теперiшнiй рiк, коли кожний з нас став багатший вiд римського сенатора.
«Роздуми рабовласника» (так я назвав статтю) було вiдiслано, але мене не полишало якесь невиразне незадоволення. Воно не проходило, i, розiзлившись, я переглянув заново всi цифри.
Нема почуття, гострiшого, нiж те, яке вiдчуваєш, наближаючись до вiдкриття. Цiлком можливо, що це передалось нам вiд дуже далеких предкiв, якi вмiли в хаосi первiсного лiсу вiдчути дивовижне i блискавично настроїти кожний нерв, кожну клiтинку ще не змiцнiлого мозку в такт його ледве вiдчутних крокiв.
Тепер я можу пояснити все в кiлькох словах, наче й не було тривалих пошукiв, якi часом здавалися безнадiйними.
Життя машини, кожної машини стає надто коротким: в середньому бiля трьох-чотирьох рокiв. Машина могла б жити разiв у вiсiм чи десять довше, але наука вiдкриває новi, досконалiшi принципи — доводиться замiняти всю нашу технiку.
Промiжки мiж вiдкриттями скорочуються — отже, прийде час, коли ми повиннi будемо замiняти машини щороку, потiм щогодини, щохвилини! А iнакше куди дiнеться бурхливо зростаюча лавина вiдкриттiв!..
Можливо, я не знайшов би вiдповiдi на це питання. Ймовiрнiше, не знайшов би. Є питання, що мають єхидну властивiсть поставати задовго до того часу, коли на них можна вiдповiсти. Але одного разу, гортаючи «Питання фiлософiї», я звернув увагу на замiтку, густо пересипану примiтками й застереженнями редакторiв. Йшлося про можливiсть уже сьогоднi розв'язувати на аналогових машинах задачi, подiбнi до тiєї, з якою я зiткнувся.
Першої митi мене вразила навiть не сама замiтка, а пiдпис. Статтю написав Антена: я не бачив його чотирнадцять рокiв, з шкiльного часу.
В нашому класi вiн був найвищий, та Антеною його прозвали не за рiст. Вiн завжди носив у кишенях купу радiомотлоху i кожної вiльної хвилини складав приймачi. Робив вiн це якось машинально. Вiн мiг дивитися кiнокартину чи їхати в трамваї, а руки його в цей час працювали самi собою, щось знаходили в кишенях, щось до чогось приєднували, намотували, припасовували — i раптом усi цi дрiбнички, що погойдувались на рiзнокольорових дротах, оживали, починали шипiти, свистiти, а потiм крiзь суцiльний шурхiт пробивався голос диктора. Антена щось замiняв, пригвинчував; шум танув, ущухав, i виникала прозоро-чиста музика.
Не пам'ятаю жодного випадку, щоб Антенi не вистачило матерiалу. Вiн умiв використати будь-яку рiч. Якось вiн зiбрав приймач з двох радiоламп, мотка дроту, моєї власної вiчної ручки i старого велосипедного насоса.
Антена приїхав з Уралу, ми тодi були у восьмому класi i спочатку все випрошували у нього приймачi. Вiн вiддавав їх, зовсiм не жалкуючи. Взагалi Антена був гарний хлопець — так вважали всi, i лише вiн сам, здається, iнколи засмучувався через те. що його вiчно тягне лiпити приймачi. Вiн саме так i казав — «лiпити», йому не можна було грати у футбол: в найрiшучiшу хвилину вiн раптом пiдбирав обривки якого- небудь дроту i заходжувався його розглядати. Навiть у воротах Антену неможливо було поставити, бо вiн зразу починав перебирати свiй радiомотлох, а це погано, коли у воротаря зайнятi руки. Ми грали на пустирi за будiвництвом, i Антена завжди вартував портфелi. Вiн сiдав на травi, поглядаючи на гру, i збирав черговий приймач.
Працювали приймачi краще вiд заводських, хоч вигляд у них був не дуже гарний. Антена чомусь не визнавав футлярiв i скриньок. Приймачi виходили у нього вiдкритi. Начинка висiла на дротах, як гiрлянда ялинкових iграшок. Але якщо Антенi давали футляр, вiн не заперечував i вiдразу ж брався за роботу. Спочатку за Антеною ходила цiла черга, а потiм ми звикли. I вiн робив, що хотiв: збере якусь хитромудру схему, розбере i починає майструвати знову.
Вiн навчався з нами лише рiк, потiм його сiм'я переїхала на Алтай. Увесь цей рiк ми з Антеною сидiли на однiй партi, менi подобалося стежити, як вiн працює. Саме тодi я серйозно замислився над своїм майбутнiм. Зараз, до того ж у лаконiчному переказi, це звучить наївно: замислився над своїм майбутнiм. Але так було. Я не хотiв вiдставати, на це було безлiч причин, i обрав хiмiю, до якої Антена був зовсiм байдужий. Для хiмiї вимагалась фiзика, для фiзики — математика, а в математицi я одного разу наштовхнувся на математичнi основи соцiологiї.
Я вiдшукав Антену без жодних труднощiв — по телефоннiй книзi. Ранiше менi якось не спало на думку, що вiн у Москвi i все так елементарно: взяти трубку, подзвонити, домовитись про зустрiч.
Ми сидимо в кафе-морозиво «Арктика», бiля величезного вiкна, за яким тихо кружляють фiалковi вiд рекламних вогнiв лапатi снiжинки. Зал майже порожнiй, у дальньому кутку офiцiантки не поспiшаючи п'ють чай.
— Цiкаво, — в'яло каже Антена. — Щодо машин дуже цiкаво. Так, ось що... Забув спитати: ти не бачив Аду Полозову? Як вона...
Що ж, усе природно. Ада мусить цiкавити Антену бiльше, нiж мої розмови про машини.
Одного разу я розбив свiй годинник. Розбив капiтально, в ремонт його не брали. Виручив Антена: вiн втис у годинниковий футляр безбатарейний приймач, настроєний на «Маяк». Я довiдувався про час по радiо; це не дуже зручно, зате оригiнально.
Ось тодi я припустився помилки. Я показав цей годинник Адi. Вона займалась фехтуванням, дуже пишалася цим, казала, що фехтування виробляє характер. Безумовно, виробляє. Навiть занадто. Вона зняла свiй годинник i стукнула ним об пiдвiконня — ефектно i точно. Не пам'ятаю, якої марки був годинник. Маленький, овальний. Здається, «Краплинка». «Можна не поспiшати, великодушно промовила Ада, — кiлька днiв я обiйдусь без годинника, але менi хотiлося б мати приймач з двома дiапазонами».
Зимових канiкул в Антени цього разу не було. Навiть Нового року вiн не зустрiчав. Коли вiн з'явився пiсля канiкул, Ада сказала, що вигляд у нього дикуватий i заклопотаний. Але «Краплинку» Антена принiс у повному порядку. З двома дiапазонами. Годинник також iшов.
— Ми з нею листувались, — розповiдає Антена. — Майже пiвроку. Вона писала, що хоче стати приборкувачкою. А що! За iдеєю, пiдiйшло б...
Взагалi Ада цiлком могла б стати приборкувачкою. Але вона стала стюардесою. Дальнi лiнiї: Москва— Делi, Москва—Рим, Москва—Токiо... Вона загинула в Гiмалаях.
Так, звичайно, у неї була «Краплинка» першого випуску. Дуже маленький годинничок, схожий на краплинку застиглого янтарю.
Антена водить пальцем по синьому пластику стола, креслячи розталим морозивом акуратну вiсiмку.
