хтось важко упав. Нараз донеслися грубі голоси і лайка.
— Гей, ви там, банда тварюк! Чого стали? Працюйте далі!..
На скелястій дорозі, що вела понад урвищем від кам’янистого пляжу до похмурого білого будинку з ґратами на вікнах, працювали діти, одягнені в грубу синю форму. Щодня хлопчики з виправного будинку Пентьєвр у Морбігані гнулися під тягарем, переносячи каміння. Оддалік за роботою стежили похмурі наглядачі. І от трапилось так, що один хлопець, знеможений непосильною роботою, послизнувся і впав із стрімкого урвища. За наказом наглядача всі знову заходилися працювати. Але хлопці загомоніли впівголоса, передаючи один одному: “Номер 6279 зламав ногу”. Бо у виправній в’язниці Пентьєвра, як і в усіх інших подібних установах, діти мусили забути своє ім’я, їх звали лише за номерами.
— Це жахливо, — прошепотів один підліток своєму сусідові, двадцятирічному юнакові, що його прозвано Квасолею за бліде обличчя.
Квасоля, не обертаючись, процідив крізь зуби, щоб не почула сторожа:
— Одразу видно, що ти новачок. Навпаки, це милість божа — зламати собі ногу. Є нагода принаймні кілька тижнів спокійно відпочити в шпиталі. Багато хлопців хотіли б зламати собі ногу. Три місяці тому номер 2348 відрізав собі на руці палець, щоб потрапити до шпиталю.
— Просто він глибоко порізався, — прошепотів сусід Квасолі.
— Він відтяв собі пальця.
— Та ні, бо…
— Гей, 7240-й, заткни пельку! — загорлав охоронник і спустився східцями до хлопців.
Це був грубий чоловік із набряклим кров’ю обличчям, свинячими очицями і прокуреними вусами. В руці він тримав нагая. Наблизившись, охоронник оперіщив Квасолю та його друга. На відповідь юнак тільки зареготав.
— Ач, розумник! Це тобі на майбутнє, бо завтра ти станеш вільний, і я вже не посаджу тебе в холодну. А ти, христосику, — і негідник обернувся до сусіда Квасолі, — не забувай, що тобі сидіти тут сім років. Гадаю, ти познайомишся ще з холодною.
Хлопець тільки зціпив зуби і, зігнувшись під ношею, почав підніматися сходами. Поперек пекло від удару. “Ні, я не марю, — думав він. — Це жахлива дійсність… Сім років я перебуватиму отут! Я не витримаю”. Сльози бриніли на очах бідоласі.
Новачок був П’єро Ланкрі. Відтоді як він опинився в Монбіжу, йому довелося пройти страшні випробування. Коли Лотерові стався крововилив у мозок, Гране витяг П’єро з кімнати і кинув у вогкий підвал замка. Там він лишався упродовж усього дня й ночі; здавалось, про нього зовсім забули. П’єро не знав, чи живий ще його дядько. Вночі хлопець не спав, а на ранок відчув страшенний голод. Нарешті служник приніс йому миску супу. Він жадібно проковтнув несмачну, гидку юшку, що відгонила ліками. Мабуть, у їжу поклали якесь зілля, бо хлопця одразу зморив глибокий сон.
Прокинувся він лише через добу в автомобілі, що віз його у Вернон. Його нудило, в роті було гірко, рука боліла. П’єро спробував підвести голову, заговорити, але дивна річ! Хоч він і не спав, проте не міг ясно мислити, а тіло було як колода — за наказом Преміора хлопцеві впорснули скополамін.
П’єро супроводжували двоє жандармів. Преміор і Гране повідомили жандармерію, що вони схопили безпритульного хлопчака, коли той намагався пограбувати замок Монбіжу. А мер селища Адоліс Персен, догоджаючи Вандергольдові, виступив за свідка і підтвердив заяву пройдисвітів.
На короткому суді П’єро побачив неймовірні речі. Він чув, як прокурор питав його, чому він хотів пограбувати замок Монбіжу, чи мав спільників, чому став безпритульний. П’єро не мав снаги відповісти і навіть не міг підвести голову, щоб побачити суддів. За нього відповів адвокат, що його, безперечно, купив Вандергольд. Адвокат сказав, що П’єро вже кілька місяців, як осиротів і живе без притулку, що він відмовився супроводжувані до Вандергольда свого дядька Клемана Лотера, який тяжко захворів, зазнавши невдачі в наукових дослідах; що перед нападом на маєток Вандергольда хлопець украв сто франків у всіма шанованого пана Адоліса Персена і той присягається, що бачив у хлопця великі гроші, напевно, теж украдені. “Допоможіть бідоласі, — закінчив адвокат, — віддайте його у виправний будинок до повноліття. Врешті про це просить у листі сам дядько, Клеман Лотер”.
П’єро хотів крикнути судді, що лист підроблено, але йому наче заціпило. Він чув бубоніння секретаря суду, що оголошував безглуздий і нічим не виправданий вирок. П’єро засуджено на сім років каторжних робіт у в’язниці для неповнолітніх злочинців.
Лише в Пентьєврі хлопець прочумався. Він прокинувся на грубому й вузькому залізному ліжкові і спочатку нічого не міг зрозуміти. Бліде ранкове світло лилося в заґратовану кімнату. П’єро помітив, що, крім нього, тут було багато хлопців і підлітків, вони неспокійно спали, важко дихаючи і голосно марячи уві сні…
Він підвівся у ліжку і одчайдушно закричав:
— Я не винен, пустіть мене! Я не винен!
По тій хвилі в коридорі забряжчали ключі. Наглядач із палицею в руці відчинив двері, зайшов до камери і загорлав:
— Замовчи, голодранцю!
БУНТ
За два дні перебування у в’язниці П’єро заприятелював із Квасолею, своїм сусідою. Під час короткого перепочинку, коли дозволялося розмовляти (взагалі ж діти завжди мусили мовчати), П’єро спитав у Квасолі, як побачити директора.
— Тебе засудили? — спитав хлопця Квасоля.
— Засудили…
— Тоді марна річ розмовляти з начальством. Хоч ти і не винен, все одно лишишся тут, аж поки не вийде двадцять один рік. І нічого, любий, не вдієш. Ось я сам уже вісім років у цьому пеклі за те, що поцупив млинок до кави, а він не вартий і десятьох франків. На щастя, наступного тижня я виходжу звідси… У тебе є батьки?
— Нема нікого, один лише дядько. Але я не знаю, що з ним, — сумно докинув П’єро, згадавши ув’язненого і хворого Клемана Лотера.
Життя у виправній колонії було нудне і виснажливе. На світанку черговий наглядач йшов повз камери, де спали діти, підлітки та юнаки, щосили грюкаючи в двері. За цим сигналом кожен мусив вибігати в самій сорочці в коридор, хапати свою одежину, складену на цементній підлозі, і поспіхом одягатися. За сюрчком наглядача всі ставали на коліно і зашнуровували черевики. Ще сюрчок — і діти хапали відра та горщики і бігли у двір їх виливати. Потім із брудними рушниками вони йшли до умивальників. Тут також раз у раз чулися сюрчки. Все робилося в цілковитій тиші. Одне слово чи шепіт — і винуватий весь день одержував самий черствий хліб.
Потім під наглядом чергових дітей вели до їдальні. Треба було стати на своє місце, схрестивши руки, і чекати наказу сісти. За кілька хвилин вони мусили проковтнути огидну затірку, що її названо супом. Опісля розпочиналася тяжка виснажлива робота, і день здавався вічністю.
П’єро ніби молотила невблаганна й жорстока машина, — так має почувати себе миша у жорнах млина. Нагаї свистіли щохвилини, і хлопець часто чув жахливі історії, які пошепки розповідали колоністи. Найменший непослух карався вогким карцером у підвалі, куди зв’язану жертву кидали на тиждень або й більше. Там нещасні змушені були їсти хліб, лежачи на долівці, наче тварини в хліву, і сьорбати суп просто з тарілки. Найбільше уславився своєю жорстокістю однорукий наглядач на прізвисько Марокканець. Кілька місяців тому він нагаєм забив на смерть колоніста.
Одного разу, під час перепочинку, Квасоля стиха сказав П’єро:
— Завтра я вийду на волю. Може, хочеш написати кілька слів друзям? Я кину листа в скриньку.
І він обережно вклав у руку хлопця згорнений папірець з недогризком олівця всередині.
