— Та кинь к бісу свої приповідки! — розсердився В’юн.. — Ти забув, що у нас зовсім немає часу. За десять хвилин сюди приїдуть жандарми. Кудою вони їхатимуть: з Плугарнеля чи з Ла-Трініте? — запитав В’юн, обернувшись до Гране.
— Через Плугарнель. Це найкоротший шлях… Розв’яжіть мене, і я вас врятую.
— Зараз же розв’яжи його, Бурлаче, — наказав В’юн.
Стиха лаючись, здоровань неохоче послухався товариша.
МІСТ КЕРІСПЕР
Бригадир ле Мулек, що охороняв міст Керіспер, був життєрадісною людиною. Він любив добре випити і міг видудлити неймовірну кількість сидру. Його напарник, жандарм Мартіні, родом із Корсіки, худий і сухий, наче жердина, не пив нічого, крім зельтерської води, бо хворів на печінку. Не лише це відрізняло корсіканця від бретонця. Ле Мулек бачив усе в рожевому світлі, Мартіні — в чорному; перший палко кохав Бретань, другий терпіти її не міг. Єдине, що їх зближувало, це що і той, і той були невиправні балакуни. Вони сперечалися між собою весь час, не слухаючи одне одного і не звертаючи уваги на слова співрозмовника.
Бригадир сидів на стільцях край дороги. Стільці довелося позичити в сусідній кав’ярні, а заодно прихопити півдюжини пляшок із сидром, який бригадир попивав, сперечаючись із Мартіні про вартості Бретані та Корсіки. Хоч ле Мулек і в вічі ніколи не бачив Корсіки, це не завадило йому гудити той край.
Нічна темрява давно вже сховала поля й села. Ось уже кілька годин жодна машина не проїздила через міст. Комісар жандармерії Орея подзвонив бригадирові і наказав добре пильнувати міст.
Зненацька почувся схвильований голос бретонця.
— Гей, Мартіні! Ліворуч світло!
Справді, дорогою з Карнака повільно рухалися дві машини: великий чорний лімузин з жовтою спортивною машиною на буксирі.
— Ого! Це ж те саме авто, що проїхало годину тому. Ще питали нас, чи не бачили ми жовтого авто з цими бідолахами, — вигукнув бригадир.
— З бандитами, хочете сказати, — ущипливо мовив Мартіні. — В кожному разі їх злапано.
Машини повільно подолали узвіз і зупинилися перед купою стільців, що перетнули в’їзд на місток. Світло фар сліпило жандармів, всередині ж чорної машини було темно. За кермом сидів Гране, а поруч — міцний, огрядний чоловік із розкішною чорною бородою.
— Чудово! Ви схопили цих злочинців! — радісно вигукнув Мартіні.
Гране сидів блідий і здавався дуже схвильований. На відповідь він якось нерішуче промовив:
— Так, їх було троє…
— Ми вже все знаємо, нам зателефоновано з Орея: хлопець-утікач із Пентьєвра — якийсь П’єро Ланкрі, далі здоровань на прізвисько Бурлака та ще В’юн.
— Що ж, катюзі по заслузі, — промовив Мартіні. — Вам пощастило взяти їх живцем?
— Ні, — відповів Гране. — В’юна вбито. Нам було б скрутно, коли б не оцей пан. Він живе на дачі в Карнаці і допоміг нам. Завдяки йому ми схопили всіх. Не обійшлося, правда, без жертв…
— Ваш друг лишився в долині?
— М-м-м… так, пан Преміор лишився в Карнаці з двома в’язнями, — охоче відповів бородатий турист. Він був не такий стурбований, як Гране, і залюбки розповів про події в долині. — За чверть години прибули жандарми з Орея і схопили всіх розбишак. Ми супроводжуємо оце в Орей машину злочинців, а також тіло вбитого, — додав турист, трохи хвилюючись.
— Як! Тут у вас труп? — вигукнув бригадир.
— Його застрелив із револьвера пан Преміор, — пояснив турист. — Він змушений був захищатися. Тіло ми поклали позаду.
Жандарми відчинили дверцята лімузина. На задньому сидінні, загорнутий в ковдру, лежав В’юн. Мартіні відгорнув ковдру і побачив бліде обличчя покійника з кривавою раною на скроні.
— Закрий його, Мартіні! — попросив бригадир. — Я не люблю покійників. Іди звільни проїзд, хай ці пани швидше їдуть на Орей.
— А огляд машини? — заперечив уперто Мартіні.
— Я її сам огляну, — кинув бригадир.
В той час як корсіканець відсував стільці, ле Мулек зазирнув всередину у перегонову машину і відімкнув багажник, де в безладді лежали якісь пакунки та всякий мотлох.
— Не ображайтесь, панове, я тільки виконую наказ, — промовив зніяковіло бригадир, повертаючись до пасажирів. — Нарешті вже піймано останнього втікача з Пентьєвра. Дорога вільна, ви можете їхати, панове.
Гране сидів пополотнілий, і його чорні бурці та вуса ще більше підкреслювали неприродну блідість обличчя. Незважаючи на слова ле Мулека, Гране непорушно сидів, поклавши руки на кермо.
— Ну, пане-брате Гране, поспішімо, — люб’язно, але твердо сказав бородатий мандрівник. — На мене чекають жінка й діти. Я хочу вчасно повернутися в Карнак.
Гране здригнувся, наче людина, що раптово прокинулась. Здавалось, одну мить він хотів щось сказати бригадирові, але потім роздумав, і машина рушила.
— Ви можете їхати швидше, нехай лишень пан пересяде в спортивну, — запропонував ле Мулек.
— Я, на жаль, не вмію керувати, — промовив мандрівник.
Машини проїхали міст і зникли в нічній темряві. Жандарм-корсіканець знову зробив барикаду з стільців.
— Щось Гране сьогодні в злому гуморі, — зауважив Мартіні.
— Ще б пак! Не дуже весело возити трупи.
— А от у мене двоюрідний брат працює в поховальному бюро, і, скажу по щирості, я ніде ще не бачив веселішої людини, — докинув корсіканець.
— Не може такого бути, це просто неможливо! — уперто заперечив бретонець.
Між ними знову розпочалася довга суперечка про принади життя, смерть та поховальні бюро. Вона так розхвилювала ле Мулека, що він розбудив кав’ярника і замовив ще кілька пляшок вина. Скоро служник задрімав, як його знову розбудили шум і голоси. До моста прийшли капітан орейської жандармерії та Преміор.
ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ
Преміор був блідий, руки у нього тремтіли. Вірного лакея нафтового короля душила лють. Жандармський капітан пояснив, що вони прийшли з Плугарнеля. Місцева охорона не помітила нічого підозрілого. Троє бандитів мусили проїхати тільки через цей міст. Втікачі мали машину і, можливо, захопили й другу.
— Та, кажу вам, у них тепер дві машини! — мало не простогнав Преміор.
…Лежачи зв’язаний серед скель, Преміор відчув, як в серце закрадається тривожна підозра. Минав час. Йому здалося, ніби неподалік пролунали приглушені постріли. “Вони вбили Гране”, — подумав
