— За межами Сонячної системи.
Вона плавно підвелася з л$7
Іван тримав її, ніби найцінніший скарб світу, прислухався до стуку сердець, до плину крові. Що ж це за тайна — єднання двох? Всесвіт існує цим, на цьому тримається! Двоє! Двоє в одному! Основа і символ Буття.
Вічне протиріччя, вічне єднання. Єднання, що дає новий імпульс, нове народження, нові протиріччя, пошуки і так — до безмежжя!
Космос, а в ньому він і вона. Чи є ще хтось, крім них? Чи, може, вони лише уявляли себе окремо від Всесвіту, а насправді завжди була, є і буде Велика Єдність, роздрібнена на міріади іскор незнанням, ілюзією.
Вони ввійшли до каюти, сіли поруч біля оптичного отвору. Розмаїтими вогнями дивилася на них зоряна прірва, кидала райдужні промені на задумані обличчя.
— Попереду — роки, десятиліття, — тихо сказав Іван. — Тобі не буде сумно в нескінченному польоті?
— Хіба можна сумувати на безмежній дорозі? — просто сказала Марія. — Або треба зійти з не$7
— Як ти схожа на свою маму, — прошепотів Заграва. — На Таню. ', '
— Я дочка її, Іване милий. Я завжди пам’ятаю її.
— А пам’ятаєш останній вечір? Коли мене викликали в Москву. Я тоді не дослухав її. Пам’ятаєш? Вона мандрувала на тисячі і навіть мільйони років. Чи ти запам’ятала те, що вона розповідала?
Марія похитала головою, всміхнулася.
— Звичайно, ні… Куди маленькій Мані до таких абстракцій!
— Шкода, — сказав Іван. — Такого польоту думки як у неї, важко знайти.
— Ти не дослухав, — з жартівливим докором заперечила Марія. — Я не запам’ятала дитячих вражень, але зберегла мамині записи.
— Про що? — з подивом запитав Заграва.
— Про те, що тебе цікавить. Про її видіння в машині часу. І багато іншого. Хвилинку, зачекай…
Марія відчинила свою шухляду біля ліжка, дістала старий товстий зошит у шкіряній палітурці, подала Івану.
Він взяв зошит, розгорнув його. Знову оживає минуле, шумить дніпровська течія, тонко видзвонюють сосни на піщаних горбах і чути палкий, переконливий голос Тані Райдуги — худенької, гарячої жінки, серце якої проникло в таємницю мільйонноліть.
На жовтих сторінках — напівдитячі рядки. Але за ними — видіння космічного Безмежжя, грандіозних шляхів Еволюції. Іван, хвилюючись, читає такі прості і такі незвичайні слова, що народилися в сміливому серці жінки більше десяти років тому:
„Я не пам’ятаю постатей, облич. Не пам’ятаю будівель і творень тих неймовірно прекрасних істот. Це не під силу моєму обмеженому розуму. Але я зберегла в свідомості суть їхнього буття, мету і шляхи творчості…
Я жила серед них, я була ними. Там не було „я“. Там навіть не було „ми“. Там були „вони“. Все було в єдності, в гармонії, як У прекрасних симфоніях великих композиторів.
Ті істоти жили творчістю. Вічною, безупинною. Вони жили красою. Вони жили пошуками і вдосконаленням, а вдосконаленню нема кінця, отже, вони жили Безмежжям.
Вони пізнавали найглибші закони стихій, матерії. Вони наказували їй.
Вони творили сонця і планети, вони творили нове життя і давали імпульси новим еволюціям.
Не було в далекому світі нездійсненних завдань. Вони обов’язково здійснювалися в Безмежжі.
Знання того світу було просте і ясне. Воно висловлювалося без слів, бо Знання грядущого користувалося незрівнянно вищими символами, ніж мова. Але нашими словами його можна висловити так:
— Не треба містичних вигадок. Не треба пошуків особистого безсмертя. Воно неможливе. Особисте безсмертя — страшна химера. Хіба може бути вічною конечна форма? Хіба можна затиснути безмежне в обмежене? Ні.
Світ — це Велика Єдність. В Часі і Просторі, в будь-якій сфері, в будь-яких координатах. У всьому Безмежжі він — Єдина суть і ми — його частина.
Кожна частина відбиває цю єдність, йде до її розкриття. Тим шляхом йде людство, тварини, рослини, вся матерія. Буття — це всеохоплюючий процес прагнення до Єдності, до Синтезу. Це закон Буття, основа Еволюції, навіть смисл Часу, бо матерія не рухається в часі, а розвивається.
Розвиваючись, Всесвіт синтезується через самопізнання в особі розумних істот. Охопивши в Безмежжі повністю певний матеріальний ступінь, синтезувавши його, Всесвіт стає своєрідним зерном, яйцем, яке, засвоївши досвід попередньої Еволюції, розгортає нову Еволюційну спіраль. І так без кінця“.
Заграва закрив зошит, зітхнув. Деякий час сидів мовчазний, прикривши долонею очі.
— Важко сказати, що вона винесла звідти, з майбутнього, а що народилося в ній, — тихо сказав він. — І в мені вирують такі думки… І, звичайно, найголовніша з них$7
— Хіба минуле і майбутнє не взаємозв’язані? — заперечила Марія. — Хіба Всесвіт не є одна мить і вічність?
— Може, й так, — засміявся Іван. — Може, й так, моя дорога опонентко. Попереду ще багато років суперечок і праці. Попереду — підготовка до зустрічі з далекими істотами. Хто скаже, що нас чекає на цьому шляху?
— А навіщо думати про це? — з посмішкою заявила Марія. — Треба готуватися до найстрашнішого. Це єдино правильна тактика.
— Гаразд, — миролюбно згодився Заграва. — Приготуємось до найстрашнішого. А зараз — до роботи. Зв’язок із Землею, з Сонячним Островом. Будемо щодня передавати їм інформацію польоту, досліджень простору.
— Іване, — хитро всміхнулася Марія. — Ти забув дуже важливу річ.
— Яку? — здивувався Заграва.
— Я поки що не ефірна істота. Треба обідати. Ти не проти такої земної пропозиції?
— Ні, ні! — жартівливо підняв руки Іван. — Згоден. Закони матерії непохитні. Будемо готувати перший космічний обід…
СТРАШНА РОЗЛУКА
Минали роки.
Корабель невпинно мчав до своєї мети.
Життя на ньому йшло розмірене, сповнене радістю пізнання і очікування.
Періодично посилала свій привіт Земля. Могутні промені психічної енергії намацували корабель в просторі і зв’язували двох космонавтів, двох посланців людства з багатом$7
Регулярно передавав Іван Заграва матеріали досліджень. Записи апаратів по вивченню структури простору, полів тяжіння, складу міжзоряних газових чи пилових туманностей, ефектів зміни ритміки часу і простору. Разом з тим$7
Інколи Марія жартувала. Підслухавши думки Івана, який міркував про майбутню зустріч з прим$7
— Це заборонено міжнародними угодами, Маріє, втручатися в чужу хвилю радіостанції. Працюй на своїй!
— А все-таки цікаво! Це ж практика! — сміялася Марія.
— Не зовсім позитивна. Ти культивуєш в мені погані думки про далеких істот. Це негарно.
— Ти сам казав — треба готуватися до найгіршого.
— Тільки не такого. Ми летимо не для бою з ними$7
— Гаразд, не буду. Давай краще спогади.
— Давай.
І Марія сідала зручно в глибоке крісло, заплющувала очі, поринала в спогади дитинства, юнацтва.
