Вона озирається. Заглядає в печеру.
Там горить вогник. Слабенький, ледь помітний вогник.
В його променях — обличчя. Юнацьке ніжне обличчя. Видно воскові запалі щоки, гострий ніс, заплющені повіки.
Вона — на сторожі. Вона знає, що грізна небезпека загрожує йому. Той вогник — єдина надія. Не треба дати йому згаснути.
Повзуть хмари. Клубочаться криваві тумани внизу.
І ось Зоря бачить небезпеку. Вона насторожується.
З прірви повзе страховище. Вона знає добре його. Це вічний ворог людей, старий, мільйошюлітній ворог.
Це — Чорне Серце. Скільки людей воно згубило, скільки принесло горя і сліз, зрад і розпусти, братовбивства і воєн.
А тепер Чорне Серце хоче знищити друга. Ні, не допустить цього Зоря!
Чорне Серце наближається. Безшумно пересувається воно, чіпляючись за виступи скель. Зоря ясно бачить його обриси.
Воно велике — не менше метра в діаметрі, схоже па павука. Навколо слизького чорно-сірого тулуба — безліч рухливих ніжок-щупалець.
Чорне Серце помітило воїна. Воно люто зашипіло, блиснули червоним вогнем його очі, наїжачились віялом щупальці-ноги.
Воно готується до битви! Що ж, Зоря не боїться битви!
Поглядом не допускає вона страховище до печери. Чорне Серце боїться ясного погляду Білого Серця. Промені, голубі промені сяють з очей$7
Зоря знеможено перепочиває. Вона відчуває, як багато енергії вийшло з не$7
Але треба стояти на чатах. Чорне Серце дуже хитре. Воно так не одступить!
Щось повзе з-за каменя. Темна тінь. Ну, звичайно, це знову воно! Чорне Серце розпласталося, припало до землі, хоче проповзти до печери непомітно, щоб погасити вогонь.
Зоря грізно поспішає назустріч, ллє на потвору весь пломінь дівочого серця. Оскаженіло відскакує страховище, падає в прірву. Перемога! Перемога!
Зоря підбігає до прірви, заглядає в зловісну глибину.
Вона бачить, що Чорне Серце розбилося об гостре каміння, розбризкалось отруйними краплями і плямами по багрових скелях. Але одне щупальце зачепилось недалеко від виступу, де стоїть Зоря. Та нога швидко росте, роздувається. Виростає новий тулуб, ворушаться страхітливі щупальця. Воно вміє розмножуватись з найменшо$7
Нове Чорне Серце поспішає вгору, знову люто пробивається до печери. І тоді Зоря, переборовши огиду, сильним ударом ноги спихає його в прірву. Знову зачепились уламки щупальця за виступ, але дівчина рішуче розтоптує їх і очищає скелю від найменших залишків Чорного Серця.
Ураган змовкає. Наступає тиша.
Блакитним полум’ям спалахують гори. Хмари розходяться. Загорається вогонь у печері. І Зоря знає, що життя друга врятовано. Вже ніщо не загрожує йому.
На обрії сходить Сонце. Його промені запалюють над горами урочисті факели, а простір звучить хвалою на честь великої перемоги Світла над Темрявою.
Зникають видіння. Нема гір. Знову кімната, ліжко і вона сама.
Ні, не сама.
Розкриваються двері, і в них вривається торжествуючий вихор сердець і очей — сяючих, радісних, дружніх.
Попереду — Суон. Переможно майорить золотиста борода, голубим полум’ям горять очі.
— Він врятований, Зоре! — гримить голос Суона. — Тепер можна кричати. Він врятований! Хай живе Серце!
Зоря не може говорити. Вона плаче сльозами щастя. її обнімають чиїсь руки, цілують чиїсь теплі вуста. Вона чує тремтячі від хвилювання голоси, бачить блиск очей — синіх, чорних, сірих.
Горлиця, Космослав, Мирослава, Пломінь… Друзі Ясноцвіта… І вона — їхній друг. Завжди разом, завжди з ними$7
— Ти справді Зоря, — ніжно шепоче Горлиця. — Ти розвіяла темряву смерті.
А потім до неї наблизилась висока струнка жіноча постать. Тонкі чутливі пальці охопили її личко, в ясні очі дівчини дивляться глибокі, материнські, всеосяжні, як безмежність, очі. Вони вливають в серце Зорі нову снагу, вони поять її невидимим нектаром.
— Велика Матір, — чує вона чийсь голос.
Велика Матір. Зірниця. Ось вона яка! Прекрасна, велична. Мати всіх, хто прагне в Космічну Безмежність. Покровителька всіх, хто йде на Подвиг.
Велика Матір пригортає Зорю до грудей, і дівчина чує стукіт ЇЇ великого серця, її милий голос:
— Ось вона — „половина“ Ясноцвіта. Чуєш, Сонцезоре? Для чого шукати її. Вона сама прилетіла з Космосу до нього, як вогняний птах життя. Підеш, дитя моє, з ним у життя? Будеш його подругою?
— Куди завгодно, — знеможено заплющивши очі, щасливо прошепотіла Зоря. — На край Всесвіту… У Вічність…
ОСТАННІЙ УРОК
Вже не самотній сидить юнак Ясноцвіт за столиком в аудиторії. Поряд — ніжне створіння, квітка, радість, чудо. Про неї можна сказати всі найкращі, найніжніші слова, які існують у словниках, у мовах Землі і далеких планет. Але й т$7
Тільки промені очей ллються, ллються без упину, пестячи золоту голівку дівчини, її тендітне личко, її чутливі руки.
Рожеві пальці Зорі ледь помітно ворушаться, здригаються. Вона, певно, відчуває його погляд, бо щока дівчини паленіє, вії тріпотять і опускаються вниз.
Ясноцвіт зітхає на повні груди. Йому ніби не вистачає повітря. Звідки це? Чому?
Що воно — сильне, непереможне, ураганне, раптове і прекрасне, ждане і неймовірне? З яких космічних глибин прилетів Птах Радості, чим Ясноцвіт заслужив цю зустріч?
Відповіді нема. Та її й не потрібно.
Вони завжди були разом. Тільки не бачили, не чули звичайними почуттями. А серцем — єдналися в найкращих мріях, устремліннях, бажаннях. А зустрілися тоді, коли грізна рука темряви замахнулася на рідне серце. Так було б і тоді, якби Зоря стояла над прірвою. І він, Ясноцвіт, ринувся б їй на поміч крізь бурі і грози, крізь космічну глибінь і перешкоди.
Юнак помічає погляд Учителя, звернений до нього.
Сонцезір жартівливо, ледь помітно хитає головою. І Ясноцвіт розуміє Учителя. Занадто захопився він власним щастям і забув, що іде урок. Останній урок.
Рік минув з того$7
Зусиллям волі Ясноцвіт виринає з хвилі щастя, прислухається до заключних слів любого Учителя. Сонцезір сумовито і зосереджено, задумливо і натхненно говорить:
— Майже нічого нового я не сказав вам. Лише повторив давно відоме, звичне. Але мені б не хотілося, щоб ви звикали до величного і таємничого. Бо це стане смертю духу і розуму, який росте, розвивається лише наявністю вічної таємниці.
Не міряйте навколишнє усталеними мірками. Не переносьте на Безмежність свої обмежені погляди.
Все в Космосі в невпинному плині, зміні, еволюції. Все — в неповторності.
Наші предки дуже полюбляли догму, інерцію думки. Саме тому Знання просувалося вперед з труднощами$7
Не треба далеко заглядати. Наш Сонячний Світ, наша рідна система являє собою ілюстрацію
