й Колiна: — Де Дана залишила дочку?

— У дитячiй, — вiдповiв Колiн. — Там поруч „нiша”, i я...

— А я не потребую нiяких „нiш”, — утрутилася Бронвен. — Коли вiднайдеш потрiбний свiт, я принесу Дейдру за кiлька секунд. А ви тим часом заберете Артура з Даною.

— Я, мабуть, складу їм товариство, — сказав Колiн. — Допоможу дбати про дiвчинку.

Далi ми мовчки чекали результатiв пошуку. Морган довго вагався, та врештi присiв поруч зi мною i знов обiйняв мене.

— Я б теж допомiг Артуровi й Данi, — тихо сказав вiн. — Але довелося б на кiлька рокiв розлучитися з тобою. Менi нестерпна сама думка про це.

*

Щойно ми з Дiонiсом повернулися в „нiшу”, я подумки вiддала команду:

„АРТУРЕ, ДАНО! МЕРЩIЙ ДО ДЖЕРЕЛА!”

Вони негайно щезли. А вже наступної митi на їхньому мiсцi з’явився Морган. Вiн трiумфально всмiхався.

— Що це ви стрибаєте туди-сюди?! — роздратовано гарикнув Джона. — I де подiвся цей негiдник?

— Питаєш про Артура? — уточнила я.

— А про кого ж iще!

— Вiн незабаром повернеться. Щонайбiльше за п’ять хвилин. Подався за каменями. Тобi ж вони потрiбнi, хiба нi?

— Потрiбнi, — пiдтвердив Джона. — Але я вчуваю тут якийсь пiдступ. Ви готуєте менi пастку.

— А яка тобi рiзниця? Ти ж упевнений у своїй невразливостi.

— Проте не впевнений у вашiй розважливостi. З дурного розуму ви можете погубити i мене, i себе, i весь Всесвiт.

— Запевняю тебе, небоже, до цього не дiйде. Ми не дурнiшi за тебе... До речi, щодо небожа. Менi кортить почути до кiнця твою iсторiю. Як ти ухистився стати сином Iсаї бен Гура?

Джона пiдозрiло подивився на мене:

— Щось ти хитриш, тiтонько.

— Чому так вирiшив?

— Бо вiдчуваю фальш у твоїх словах.

— Тобi так здається.

— Аж нiяк. А ще я вiдчуваю, що ти тягнеш час. Тому ось моя умова. Якщо за п’ять хвилин Артур не повернеться, я вколошкаю Амадiса. Потiм убиватиму вас по черзi з iнтервалом у хвилину — всiх, окрiм Пенелопи, що потрiбна менi для iнших цiлей. Так i передай Артуровi.

Пенелопа затулила обличчя руками й тихо заплакала. Амадiс дивився на Джону з якимсь забобонним жахом.

— Добре, передам, — сказала я, а натомiсть подумки запитала в Моргана: „Як справи?”

„Нормально. Артур i Дана iнтенсивно вирощують Дейдру”.

„Маєш з ними зв’язок?”

„Лише одностороннiй. Коли стане геть кепсько, дам їм умовний сигнал до повернення. А на крайнiй випадок маю при собi камiнцi”.

„Гаразд”. — I я знову звернулася до Джони: — Артур попереджений. А тепер прошу, продовжуй свою цiкаву розповiдь. На чому ти зупинився?

Якийсь час Джона мовчав, покусуючи губи.

— Нi, ви точно щось замишляєте. Але що? — Вiн зiтхнув. — Ай, дiдько з вами. Продовжу. Коли Александр довiдався, що я син Артура, вiн, мабуть, хотiв порiшити мене. Але потiм побачив, як я ненавиджу батька, i змiнив своє рiшення. На думку йому спала веселiша iдея — пiдсунути сина свого ненависного брата iзраїльтянам як члена їхньої королiвської родини.

— I як вiн це влаштував? — запитала я, вирiшивши втручатися в розповiдь Джони при першiй же лiпшiй нагодi, щоб виграти час. — Як йому вдалося видати тебе за сина Iсаї?

— Завдяки збiгу обставин. Рiч у тiм, що Iсая справдi мав сина, народженого вiд простої смертної на Землi Аврелiя.

— Вiн знав про нього?

— Певно, що нi. Iнакше привiв би його у свiй Дiм. Зважаючи на все, дитина народилася вже пiсля його смертi.

— А що з ними сталося? Маю на увазi справжнього сина Iсаї та його матiр.

— Вони загинули. Їх убили Александровi хрестоносцi пiсля взяття тамтешнього Єрусалима.

— А як Александр дiзнався, що вбита дитина була сином Iсаї?

— За коштовностями, якими Iсая щедро обдаровував свою коханку. Вони були зробленi на його особисте замовлення в Домi Iзраїлевiм, за допомогою магiчних технологiй i мали клеймо королiвської ювелiрної майстернi.

— Отже, Александр використав цi речi, щоб ти вдав iз себе сина Iсаї?

— Саме так. Вiн радiв, як диявол, коли переконався, що я пiдходжу за групою кровi. Зрозумiло, аналiз ДНК видав би мене з головою, проте ми вирiшили ризикнути, поклавшись на неприязне ставлення в Домах до будь-яких генетичних дослiджень. Александр оселив мене на Землi Без Арафата, яку частенько вiдвiдували дiти Iзраїлю, забезпечив легендою i навчив деяким нехитрим фокусам. Вiдповiдно до нашого плану я трохи виждав, пристосувався до нових умов, потiм улаштувався працювати в цирку iлюзiонiстом. Ясна рiч, на мене врештi звернули увагу i виявили, що я маю непробуджений Дар.

— I тодi ти розповiв вигадану iсторiю про своїх батькiв?

— Нiякої iсторiї. Александровi розуму не бракує. Вiн казав: що бiльше буде брехнi, то швидше я заплутаюся в подробицях i викличу пiдозри. Тому я прикинувся круглим сиротою, що не пам’ятає нi батька, нi матерi. Мовляв, мене виховала одна добра жiнка, а пiсля її смертi я мандрував по свiту, перебивався випадковими заробiтками, а коли ставало геть скрутно, продавав коштовностi, можливо родиннi... Отут усе й почалося. Власне кажучи, я не вдавав iз себе сина Iсаї, мене визнали таким. Притому беззастережно. — Джона посмiхнувся. — Цар Давид прийняв мене з розкритими обiймами i навiть заявив, що я дуже нагадую йому Iсаю. До чого люди слiпi!

— Помиляєшся, — промовив Амадiс, чиє обличчя стало неприродно блiдим. — Ти дiйсно схожий на Iсаю — тiєю ж мiрою, якою схожий на всiх нас.

Джона запитливо глипнув на нього:

— Про що ти?

Амадiс зiтхнув:

— Тебе нiколи не цiкавило, чому я так вирiзняв тебе з-помiж iнших наближених Рахiлi? Я ж бо вважав тебе своїм онуком... а насправдi ти виявився моїм небожем.

Слiдом за цiєю приголомшливою заявою запанувала мовчанка. Пенелопа забрала вiд обличчя руки й розгублено заклiпала вологими вiд слiз очима. Морган здивовано зиркав то на Амадiса, то на Джону. Дiонiс чомусь штовхнув мене лiктем у бiк.

„Брате, — озвалась я подумки. — Це правда?”

— Чиста правда, — вiдповiв Амадiс; в його голосi бринiли бiль i гнiв. — Iсая був моїм сином, а та дитина, яку вбили скаженi пси Александра, була моїм онуком. Шкода, що я так пiзно довiдався про це.

Цiєї митi я зрозумiла, що Александровi пiдписаний смертний вирок. Амадiс, попри весь свiй пацифiзм i небажання мати справу зi зброєю, не заспокоїться доти, доки не знайде Александра i не покарає його за внукову смерть.

Джона спробував глузливо розсмiятися, але смiх застряг йому горлi, i вiн закашлявся. Ще десяток секунд — ще два мiсяцi для стрiмкого зростання малої Дейдри...

— Ну й сiмейка! — повернувши собi мову, заговорив Джона. — Сонмище кровозмiсникiв, розпусникiв i перелюбникiв. Виявляється, при всьому своєму антисемiтизмi сини Свiтла дуже ласi на дочок Iзраїлю. Смiх i грiх!

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату