баєчку Дiана склала для Емрiса й Аларiка Готiйського, щоб змусити їх виконати її волю.
— По-твоєму, Дiана призначила Дейдру своєю наступницею?
— Скидається на те. Не стану стверджувати напевно, але це багато пояснює. Першi неусвiдомленi пiдозри виникли в мене, коли я виявила, що Дейдра може безпосередньо керувати роботою процесора. Потiм була реплiка Дiонiса в той пам’ятний день, що розтягся для тебе на десять рокiв.
— Яка реплiка?
— Коли Бронвен припустила, що новою Хазяйкою має стати Дейдра, Дiонiс, який не знав, що в тебе є дочка з таким iм’ям, запитав: „Артурова жiнка?”. От вiдтодi моя пiдсвiдомiсть запрацювала на повну силу. Але на свiдомому рiвнi здогад сформувався лише пiсля того, як Дейдра-менша з’ясувала, що вона несправжня Хазяйка Джерела.
— I ти поставила своє запитання,
— Атож. I тепер я хочу розпитати Бронвен.
— Думаєш, вона знає бiльше, нiж каже? — озвався Колiн.
— Думаю, вона знає бiльше, нiж думає, що знає.
Дейдра-менша пирснула смiхом:
— От що, тiтонько. Часом твої намагання якнайточнiше висловити свою думку призводять до того, що тебе майже неможливо зрозумiти... До речi, про тiтку Бронвен. Зараз вона явиться. — Дочка повернула голову саме в належний час i в належному напрямку, щоб зустрiти Бронвен теплою усмiшкою. — Привiт. Ми тебе заждалися.
Рудоволоса й зеленоока Бронвен, у минулому моя Снiгова Королева, а нинi королева Свiтла, весело вимовила:
— Бачу, у вас тут маленький пiкнiчок. Дуже мило! Можна приєднатися до вашої чудової компанiї? — Оскiльки ми не заперечували, вона сiла на вiльний стiлець мiж Колiном та Брендою й дiстала сигарету. — Отже, що святкуємо?
— Точно не знаємо, — сказав я. — Можливо, чергову змiну влади.
— Отакої! Мiй братик хоче скинути тебе з престолу?
Колiн нервово посмiхнувся:
— Боронь боже! Краще вдавлюся.
Бронвен миттю стала серйозною:
— Стривай-но! Цi похмурi жарти менi знайомi. Що сталося? Брендо, про що ти хотiла побалакати?
— Про викрадення Дейдри i вбивство короля Брiана, — вiдповiла сестра. — Органiзатори цих злочинiв ще живi?
— Емрiс живий-здоровий. Але не чекайте, що я влаштую вам зустрiч... навiть для тебе, Колiне.
— А що з Браном Ерiксоном?
Бронвен недбало знизала плечима:
— Далебi, не знаю. Якось забула про нього. Залишила його в помiрно-швидкому потоцi часу, i якщо вiн досi живий, то йому вже за дев’яносто.
— Навряд вiн живий, — сказав Колiн.
— А власне? — поцiкавилася Бронвен. — На бiса вiн вам?
— Хотiли поставити кiлька питань стосовно Дейдри. Навiщо вiн переслiдував її, навiщо влаштував викрадення...
— Ха! У вiдповiдь ви почули б казки братiв Грiмм. Уявляєте, цей негiдник намагався виправдати свої злочини „жорстокою необхiднiстю”. Хотiв переконати мене, що єдиною його метою було зробити Дейдру Хазяйкою Джерела. — Бронвен збиралася розсмiятися, але нашi погляди змусили її похлинутися власним смiхом. — ТО ЦЕ СЕРЙОЗНО?!!
Небо було суцiльно затягнуте хмарами, iшов дрiбний дощ, грунт пiд нашими ногами був кам’янистий i слизький вiд постiйної вологи. За словами Бронвен, дощ тут не припинявся нi на хвилину, а сонце нiколи не визирало з-за хмар. Краєвид був такий тоскно-одноманiтний, що я мимоволi пощулилася. Хоча повiтря було тепле й навiть задушливе, менi стало аж зимно. Так само почувалися й мої супутники — Дейдра, Колiн та Артур.
— Паскудство, — висловив своє враження брат. — Гiршого мiсця для життя не вигадаєш.
— Тут неможливо жити, — зауважив Колiн. — Тут можна хiба животiти.
— Гляньте! — вказала Дейдра на хатину перед нами. — У вiкнi свiтло. Я вiдчуваю живу людину.
Обережно, намагаючись не послизнутися, рушили до хатини. Бiля дверей зупинились, i я постукала. Усерединi почуло гарчання, потiм пролунав скрипучий голос:
— Заходь, мучителько. Ти домоглася свого. Я радий твоїй появi.
Ми ввiйшли в невелике примiщення з прогнилою дощатою пiдлогою, покритими цвiллю стiнами й мокрою стелею, з якої в кiлькох мiсцях падали краплi води. Посеред кiмнати за грубо збитим столом сидiв сивий згорблений дiдуган у брудних лахах. Вiн нiтрохи не був схожий на рожевощокого товстуна з дiвочою зовнiшнiстю, що про нього менi розповiдав Артур.
На столi горiла свiчка, вiдкидаючи тьмяне свiтло на розкриту книгу. У кутку кiмнати на пiдстилцi розташовувався величезний сiрий вовчисько, чиє гарчання ми чули у вiдповiдь на стукiт у дверi. Пiднявшись на переднi лапи, вiн сторожко дивився на нас i загрозливо ошкiрювався.
З нашою появою Бран Ерiксон короткозоро примружився. На його старечому обличчi вiдбився подив — але нi слiду переляку.
— Ба! — сказав вiн. — До мене завiтав його величнiсть власною персоною. I вас, Кевiне МакШон, я пам’ятаю. А ця юна ледi нагадує менi принцесу Дану.
— Я її дочка, — вiдповiла Дейдра.
— Он як! — Ерiксон знову перевiв погляд на Артура й Колiна. — А ви нiскiлечки не змiнилися. Вочевидь, ви здобули те, що було
— От про це ми й хочемо поговорити, — озвалася я. — Про те, що було вам обiцяне. Про ваш зв’язок з колишньою Хазяйкою Джерела.
Ерiксон змiряв мене допитливим поглядом:
— Перепрошую, панi. Боюсь, я не знаю вас. Або не пам’ятаю.
— Ранiше ми не були знайомi. Мене звуть Бренда.
— Дуже мило. Ми з вами майже тезки... Гм. Ви вже звиняйте, що не встаю. Вiзьмiть до уваги мiй похилий вiк.
— Скiльки вам рокiв, бароне? — запитав Колiн.
— Не маю уявлення, ваша величносте. Я давно втратив вiдчуття часу. А зарубок на деревi, за прикладом героя цього роману, я не робив. — Вiн указав на книгу, що лежала перед ним. — „Робiнзон Крузо” в грецькому перекладi. Єдине моє чтиво. Ваша сестра, государю, дуже винахiдлива у своїй жорстокостi. До речi, у вас не знайдеться закурити? На вiдмiну вiд консервованої їжi, всi мої запаси тютюну давно зiпсувалися вiд вологи.
Колiн дiстав з кишенi пачку сигарет, пiдiйшов до стола й поклав її перед бароном. Тiєї ж митi вовк пiдхопився на ноги i грiзно загарчав.
— Спокiйно, Емрiсе, — сказав йому Бран Ерiксон. — Лежати.
Вовк перестав шкiритися i спокiйно розлiгся на пiдстилцi.
— Емрiс? — перепитав Колiн.
Ерiксон кволо всмiхнувся:
— Я приручив його ще вовченям i назвав на згадку про вашого брата. Вiн такий самий дурний i слухняний. — Барон розкурив сигарету i з насолодою затягся. — Дрiбниця, але приємно... То ви прийшли
