*
Коли ми повернулися в Безчасiв’я, Бронвен у гордiй самотностi сидiла за столом i ласувала шоколадним тортом. Вкотре зрадiвши, що вже не переймаюся такими дурницями, як дiєта, я негайно приєдналася до неї, щоб вона, бува, не зжерла всю цю смакоту сама.
Артур та Колiн всiлися на свої стiльцi й закурили, не виявивши анi найменшого iнтересу до торта.
— Де Дейдра? — запитав мiй брат.
— Незабаром повернеться, — вiдповiла Бронвен. — Гайда їй назустрiч. — I ми почали перемiщатися вперед за часом матерiального свiту. — Бiдолашний Ерiксон! Його мало грець не побив, коли вiн побачив мене.
— Але все обiйшлося?
— Вiн уже в нормi. Курс омолодження був успiшний. Проте йому ще довго доведеться прочищати свої мiзки вiд старечого маразму. Дейдра вiдвела його в мiй маєток, там вiн буде як сир у маслi. — Бронвен на секунду замовкла й похитала головою. — Це просто неймовiрно, Артуре! Ерiксон — великий негiдник, це правда. Але правда й те, що вiн урятував тобi життя. Дядько Брiан майже напевно порiшив би тебе, раз мав такий зуб на колишню Хазяйку. Передi мною ж вона постала в образi фурiї — тому я нiчого не запiдозрила... Дiана була така схожа на тебе?
— Десь як Пенелопа, — неохоче вiдповiв Артур.
— Значить, дуже. Ймовiрнiсть того, що дядько визнав би вашу схожiсть за випадкову, була нульова... Брендо, любонько! Не квапся як на пожежу. Нiхто не з’їсть твiй торт, не бiйся. А буде мало, створю ще один... — Бронвен знову повернулася до Артура. — Вибач, що я називала Дiану стервом. Тодi я не знала, хто вона така.
Артур промовчав. Вiн вдав, що не розчув її слiв.
— От цiкаво, — озвався Колiн. — Якщо дядько Брiан вважав Хазяйку ворогом нашої родини, чому не попередив мене? Чому не сказав, що вона зазiхає на Дейдру?
— Вiн попередив, що Хазяйка небезпечна, — заперечила Бронвен. — А бiльше сказати не мiг, оскiльки боявся за твоє життя. Вiн знав тебе i розумiв, що тодi ти спробуєш помститися. Це ж очевидно.
— Авжеж очевидно, — пролунав голос Дейдри-меншої.
Вона виникла на своєму стiльцi поруч з Артуром, а в руцi тримала надкушене тiстечко i поводилася так, наче зовсiм не вiдходила вiд столу. Нiхто з нас не помiтив, коли саме вона з’явилася.
— Тiтонько, — цiлком буденним тоном звернулася Дейдра до мене. — У тебе все личко замазюкане. Їж акуратнiше, не квапся. До речi, не хочеш закусити солоним огiрочком?
— Нi, — вiдповiла я, взявши серветку. — Не хочу. По-моєму, це збочення — шоколадний торт з огiрком.
— Воля твоя. — Вона поглянула на Артура: — З Браном Ерiксоном ми розiбралися. Що далi?
— А далi поговоримо Дейдрою... Не з тобою, а...
— Розумiю, що не зi мною. Часом аж зло бере, що мене так назвали. Iм’я дуже гарне, ще б пак; але мене бiсить, коли починають з’ясовувати, про яку Дейдру йдеться. Я вимагаю, щоб ти заборонив називати дiтей iменами живих родичiв.
— В будь-якому разi, моя заборона не матиме зворотної сили.
— Зате дозволить уникнути подальшої плутанини. Якщо в нашiй сiм’ї з’явиться ще й третiй Артур...
— Гаразд, донечко, я врахую твоє побажання. Але наразi маємо серйознiший клопiт. Я вважаю, що треба розповiсти про все Дейдрi-старшiй, i якщо вона погодиться, привести її в Безчасiв’я.
— Без Провiдникiв? — запитав Колiн.
— За твердженням Джерела, це неодмiнна умова.
— Але це дуже небезпечно.
— Я розумiю. Тому ми маємо розповiсти їй
— Артуре! Ти ж чудово знаєш, що вона погодиться. У Дейдри вроджена пристрасть до самопожертви. Якби Ерiксон не був такий дурний, то просто б звернувся до неї й переказав їй Дiанину пропозицiю. Тодi б Дейдра давно стала Хазяйкою Джерела... або його черговою жертвою. — Колiн повернувся до Дейдри- меншої: — Сонечко, придумай що-небудь. Повинна ж iснувати причина, чому Дiана з-помiж багатьох жiнок- напiвкровок обрала саме Дейдру.
— Я не знаю, дядьку. Дiана хоч i не була
— А як щодо її походження? — запитав Артур. — Те, що вона дочка чаклуна, що був, хай i частково, прилучений до Сили?
— Ми про це питали. Як i про математичнi здiбностi. Джерелу однаково.
— Гаразд. Тодi поставте таке питання. Джерело має знати Дейдру-старшу як Провiдника Брендона...
— Тату! — обурилася менша Дейдра. — Чи ти маєш мене за дурну? Я намагалася пояснити це Джерелу, але воно не зрозумiло.
— Певнiше, — уточнила я, — на пiдставi наявної iнформацiї Джерело не може визначити, чи годиться Дейдра на роль Хазяйки.
— Стривайте, дiвчата. Не про це йдеться. Запитайте просто, без викрутасiв: чи уб’є Джерело Дейдру, якщо вона зануриться в нього без Провiдника.
Дейдра-менша заплющила очi, а за кiлька секунд широко розплющила їх.
— Вiдповiдь — нi! Джерело не вб’є тiтку Дейдру. Воно дочасно пробудить її Дар i дасть їй Силу... Але ж дивина! Якщо Джерело не може визначити, чи здатна тiтка стати його Хазяйкою, чому робить для неї виняток?
— Виняток робить не саме Джерело, — зауважив Артур, — а встановлений Дiаною захист. Я добре знаю... знав її. Вона мала звичку прораховувати все до кiнця з огляду на всi можливi варiанти. Тому природно було припустити, що, встановивши програму захисту Джерела, вона передбачила виняток — для Дейдри... А тепер, доню, запитай, що станеться з самою програмою, коли Дейдра зануриться в Джерело.
Секундне мовчання. I вiдповiдь:
— Все правильно, тату. Програма перестане функцiонувати.
Який час ми мовчали, вiдчуваючи невимовну полегкiсть. Незабаром цей кошмар вiдiйде в минуле, i нашi життя вже не залежатимуть вiд наших Провiдникiв. Хоч я й не уявляла себе без Брендона, але думка про додатковий зв’язок з ним не була для мене втiшною. Ще менше тiшився Брендон вiд усвiдомлення того факту, що в разi своєї смертi вiн потягне за собою в могилу й мене...
— Отже, — озвалася я, — Дiана була на всi сто впевнена, що Дейдра стане Хазяйкою... Але чому вона про це не сказала? Тодi — в надрах Джерела.
Артур спохмурнiв.
— То була не Дiана, а її суть, — сухо вiдповiв вiн i встав. — Ходiмо, Бронвен. Гадаю, саме ми маємо поговорити з Дейдрою.
— Твоя правда, — погодилася вона.
Обоє залишили Безчасiв’я так поглиненi думками про майбутню розмову, що навiть забули попрощатися з нами.
— Бiдолашна тiтка, — прокоментувала Дейдра, коли ми залишилися втрьох. — Вони замучать її поясненнями. Я б на їхньому мiсцi просто сказала, що так треба, i квит.
Колiн пильно подивився на неї:
— Знаєш, Дейдро, нiяк не збагну — чи ти дуже чуйна дiвчинка, чи геть безсердечна.
— Мабуть, i те й iнше, — серйозно вiдповiла вона. — Як каже тато, у мене перехiдний вiк... Важко бути пiдлiтком. — Дейдра зiскочила зi стiльця. — Пiду ще трохи виросту.
— Куди?
— В один свiт, що його я вiдкрила цiєї ночi за часом Авалона. Маю там цiкавих друзiв. Ми
