Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я взяв її та Бренду за руки i дав Образу команду перенести нас трьох у Безчасiв’я.

Ми з’явилися не бiля пiднiжжя пагорба, як це було ранiше, а на самому його вершечку. Небо над нами мерехтiло iнтенсивнiше, нiж звичайно, сяяло значно яскравiше, а в напрямку Джерела дув легенький вiтерець.

— В Безчасiв’ї ще нiколи не було вiтру, — здивовано зауважила Бренда. — Як ти почуваєшся, Дейдро?

— Чудово, — вiдповiла вона, роззираючись довкола. — Справдi чудово.

— I тобi не страшно?

— Нiскiлечки. Тут так мило, так затишно... навiть попри цей вiтер. По-моєму, вiн посилюється.

— Менi теж так здається, — сказав я. — Джерело нiби кличе нас до себе. Ходiмо.

Ми спустилися з пагорба i ввiйшли в гай величезних зелених дубiв. Цього разу їхнє фiолетове листя шумiло на вiтрi, а гiлля скрипiло. Вiтер дедалi дужчав.

— Знаєте, — озвалася Дейдра. — У мене таке дивовижне вiдчуття, наче все довкола — продовження моєї iстоти. Менi так хочеться злитися з цим небом, з цiєю землею, з травою, з деревами...

Я подивився на натхненне лице Дейдри i не помiтив жодних ознак страху, сум’яття, розгубленостi. Вона впевнено йшла назустрiч своїй долi. Вона вже знала, що це — її доля, її справжнє призначення; це те, задля чого вона з’явилася на свiт.

Я подумки сказав Брендi:

„Дiана не помилилася”.

„Так, — погодилася сестра. — В цьому немає сумнiвiв”.

— Даруйте, — винувато мовила Дейдра. — Але я чую вас. Я нiчого не можу вдiяти. Намагайтеся думати не так голосно.

По моїй спинi пробiгли мурашки. Як завжди в таких випадках, я згадав Ребеку i менi стало боляче... Якщо вже зараз Дейдра чує чужi думки, то що буде далi? Щойно зустрiвши людину, вона зненавидить її...

— Ти ж знаєш, Артуре, я не вмiю ненавидiти, — спокiйно вiдповiла Дейдра. — Може, тому Дiана обрала мене.

Ми вийшли на прогалину й побачили розбурхане Джерело. Воно вивергало в усi боки мiрiади синiх жарин, його зазвичай спокiйнi води неслися по колу, а в центрi утворилася глибокий вир, що втягував у себе повiтря, породжуючи вiтер у Безчасiв’ї. З кожною секундою круговерть води ставала стрiмкiшою, а вир глибшав i ширшав...

Дейдра захоплено завмерла.

— Як це прекрасно!

— I трохи моторошно, правда? — додав я.

— Аж нiяк, — вiдповiла Дейдра i смiливо попрямувала до Джерела.

Ми з Брендою пiшли за нею. Вiтер зi свiжого бризу перетворювався в ураган, синi жарини злiтали аж до самого неба й падали на нас вогненним дощем, навiть крiзь одяг обпалюючи шкiру. А втiм, це було приємно.

Дейдра зупинилася бiля мармурового парапету й повернулася до нас.

— Ну ось ми прийшли. — Вона поклала руки менi на плечi i зазирнула в мої очi. — Серцю не накажеш, Артуре. Я кохаю тебе.

Що я мiг вiдповiсти?

— Менi дуже шкода, люба. Шкода, що так вийшло.

— Не шкодуй, Артуре, минулого не повернеш. Може, так i мало бути. Може, так було визначено. Тепер мене нiщо не тримає — нi любов чоловiка, нi прив’язанiсть до дiтей.

— Ах, Дейдро...

Вона вiдсторонилася вiд мене й обняла Бренду.

— Ми лише недавно познайомилися, але ти для мене як рiдна сестра. Я люблю тебе.

— Я теж, — вiдповiла Бренда i схлипнула.

Вони поцiлувалися. Потiм Дейдра недбало скинула капцi i без нашої допомоги скочила на парапет. Вона зняла халат, пiд яким бiльше нiчого не було, i простягла його Брендi, але вiтер вирвав з її рук одяг, пiдхопив i жбурнув у вир. Щойно торкнувшись до розбурханої води, халат спалахнув синiм полум’ям i зник.

Дейдра стояла перед нами цiлком гола, а її золотаво-руде волосся розвiвалося на вiтрi. Дивлячись на неї, я просто не мiг не згадати нашу першу зустрiч на галявинi бiля лiсового озера... Моє серце защемiло.

— Дейдро! — гукнув я. — Ми були щасливi, коли кохали один одного. Це тривало недовго, але ми були справдi щасливi.

— Так, Артуре. Ми були щасливi, — вiдповiла Дейдра i ступила в безодню.

Джерело миттю заспокоїлося. Вiтер негайно ущух, i тиша задзвенiла в наших вухах.

— От i все... — тiльки й встигла сказати Бренда, перш нiж Джерело вибухнуло.

*

Я отямився на канапi у вiтальнi замку Каер-Сейлген. Поруч зi мною сидiла Бренда й енергiйно протирала очi — мабуть, щойно прочумалася. Колiн, Морган, Дана, моя донька i Бронвен не звертали на нас уваги. Вони з’юрмилися навколо сусiдньої канапи i про щось перешiптувалися. На тiй канапi... Боже! Там лежала Дейдра — гола, нерухома. Її розкiшне волосся було розкидане по подушцi, обрамляючи неприродно блiде, безживне обличчя...

Мов пiдкинутий пружиною, я скочив на ноги й кинувся до неї.

— Дейдра!.. Як вона?

Колiн похмуро глянув на мене:

— Кепськi справи.

— Вона жива? — запитала Бренда.

— Не зовсiм, — вiдповiла Дана. — Але й не мертва. Пульс слабкий, але є, всi життєво важливi органи функцiонують нормально, хоч i сповiльнено.

— Кома?

— Певно, так. I то дуже глибока. Нам нiяк не вдається привести її до тями. Що сталося?

— Дейдра занурилася в Джерело, — сказав я. — А потiм... Потiм наче вибухла термоядерна бомба. Це все, що я пам’ятаю.

— А ти, Брендо? — запитав Колiн.

— Те ж саме. Джерело поводилося незвичайно...

— Воно й зараз поводиться незвичайно! — вигукнула моя донька. — Мовчить, не вiдповiдає менi. Не пускає в Безчасiв’я. Не дозволяє керувати Образом... Я геть безпомiчна, тату!

— Вже нi, — почувся знайомий голос. — Джерело потребувало часу, щоб здобути Хазяйку. Тепер воно знову до ваших послуг.

Цей голос пролунав для мене дисонансом з реальнiстю. Я дивився на Дейдру, що лежала нерухомо, не виказуючи нi найменших ознак активностi... а проте вона говорила!

Врештi я зорiєнтувався, повернув голову... i знову побачив Дейдру. Вона стояла посеред кiмнати, одягнена в усе бiле, як наречена. На її коралових устах грала усмiшка — не сумна i не весела, а просто усмiшка, тепла i приязна.

Я знову перевiв погляд на канапу — там лежала Дейдра. I водночас вона стояла перед нами, сповнена життя, i всмiхалася.

— У мене галюцинацiї? — не дуже впевнено промовив Морган.

— Не думаю, — вiдповiв я, втiм, також без особливої впевненостi.

— Нiяких галюцинацiй, — сказала Дейдра в бiлому. — Я реальна. Я — Хазяйка Джерела.

— А це... — Бренда затнулася i просто вказала на iншу Дейдру, що лежала на диванi.

— Це моє колишнє тiло. Довелося розстатися з ним у Джерелi.

— О Мiтро! — вигукнув я, вражений жахливим здогадом. — Ти стала безтiлесною?! Як Дiана...

— Нi.