Син Cутiнкiв i Cвiтла

Дейдра пiдiйшла до мене i простягла руку. Я боязко доторкнувся до неї — на дотик вона була теплою та м’якою, цiлком людською. Я мiг заприсягтися, що це Дейдрина рука; я безлiч разiв цiлував її, я пам’ятав кожну її лiнiю, i цю мушку на зап’ястку, i цей аромат її шкiри...

— Джерело достоту скопiювало моє колишнє тiло, — пояснила Дейдра. — Зовнi я мов двi краплi води схожа... на себе. Але тепер я плоть вiд плотi Джерела — як i належить справжнiй Хазяйцi.

— Але ти... е-е... твоє нове тiло... воно людське?

— Думаю, так. Я почуваюся людиною, почуваюся жiнкою. Єдине, чого я не можу, це мати дiтей.

— О! — мовила Дана, спiвчутливо дивлячись на неї. — Менi так шкода, сестричко.

Дейдра пiдбадьорливо всмiхнулася їй:

— Не жалiй мене, люба. Я маю свою дитину — Джерело. Йому належить уся моя материнська любов, уся турбота, вся ласка. Саме з цiєї причини Дiана не змогла отримати плоть вiд Джерела, не змогла присвятити йому себе цiлком.

— Через Пенелопу? — запитала Бронвен.

Дейдра ствердно кивнула:

— По-людськи це можна висловити так: Джерело надто ревниве й егоїстичне, воно не бажає бути одним з дiтей, воно хоче бути єдиним.

— Нарештi воно домоглося свого, — сказав Колiн. — Його можна привiтати. Воно має чудову матiр.

Вони обмiнялися розумiючими поглядами.

— Дякую, брате. Ти завжди думав про мене краще, нiж я заслуговувала.

— Але ж ти жорстока, тiтонько, — озвалася моя донька. — Навiщо так лякати нас? Могла б залишити своє колишнє тiло в Джерелi.

Дейдра зiтхнула, пiдiйшла до канапи i присiла... бiля себе.

— Це було понад мої сили, — сказала вона. — Менi стiльки казали, що я сама досконалiсть, усi так захоплювалися моєю красою... Знаєте, у глибинi душi я й досi переконана, що на свiтi немає гарнiшої за мене. Дурницi, звичайно... — Дейдра пiднялася, взяла з найближчого крiсла плед i накрила ним своє колишнє тiло по груди. Потiм повернулася до нас. — Менi треба йти. Не можна надовго залишати Джерело без догляду. Приходьте в Безчасiв’я, буду рада кожному з вас. Приводьте тих, хто, на вашу думку, гiдний Сили; та останнє слово я залишаю за собою.

— А як щодо обряду з каменями? — жваво запитав Морган.

— Контакт бажаний, вiн полегшує проходження Шляху Посвяти. Я наполягатиму на його присутностi, але без колишнiх обмежень. Ви можете бути Провiдником Монгфiнд.

— Дякую, мiледi. — Морган аж розплився в задоволенiй усмiшцi. А я подумав: бiдолашна Бренда. Хоча сестра, здається, не дуже цим переймалася.

— Дейдро, — запитав я. — Ти не знаєш...

— Знаю.

— Та чому Дiана не сказала, що ти маєш стати Хазяйкою?

Дейдра кiлька секунд пильно дивилася на мене, перш нiж вiдповiсти.

— Розумiєш, Артуре, кожнiй формi сущого властиве прагнення до самозбереження. Амеба хоче бути амебою, людина — людиною, а суть — суттю. Ти розмовляв з матрицею особистостi Дiани, з її суттю, а сутi здатнi провидiти майбутнє — вiрнiше, його можливi варiанти. Схоже, жоден з варiантiв майбутнього не влаштовував суть Дiани.

— Я не зовсiм розумiю тебе.

— Незабаром зрозумiєш. Дуже скоро... До зустрiчi.

Сказавши це, Дейдра пiшла в Безчасiв’я.

А iнша Дейдра, моя дочка, смикнула мене за рукав.

— Тату, що робити з тiткою... з її колишнiм тiлом?

Я зiтхнув:

— Спитай щось простiше...

— Артуре! — покликала мене Бренда. — Ти тiльки глянь.

— Що там? — Я швидко пiдiйшов до канапи. — Що дiється?

— Щось дивне. Дуже дивне. — Бренда тримала Дейдру за руку й розгублено дивилася на мене. — Пульс почастiшав, став сильнiший... Вона оживає!

На досi блiдих щоках почав проступати рум’янець. Укритi пледом груди розмiрено здiймалися в такт диханню.

— Вона передумала, — прокоментував Колiн. — Повертається.

Дейдринi повiки затремтiли й повiльно пiднялися. Якийсь час вона блукала затуманеним зором по стелi, потiм її погляд прояснився, надбав осмисленого виразу... Але це не був Дейдрин погляд! У глибинi її смарагдових очей менi привидiлись iншi очi — ясно-синi, такi знайомi й рiднi...

МIТРО! ЗЕВСЕ! IСУСЕ!..

— Артуре, любий... Я знайшла тебе...

Менi вiдчайдушно захотiлося вщипнути себе за руку. I я вщипнув. I вiдчув бiль. Але це ще не значило, що я при здоровому глуздi. Бiль залишається болем навiть для божевiльних.

— Дiано... ти?..

— Хто ж iще... Хiба не впiзнав?

Я закашлявся:

— Що ти, рiдна... Звiсно, впiзнав.

Дiана (о боги, моя Дiана!) спробувала встати, але тiло погано слухалося її.

— Лежи, — сказала їй Бренда тремтливим вiд хвилювання голосом. Вигляд вона мала причмелений. — Ти дуже слабка. Тобi треба вiдпочити.

Дiана уважно придивилася до неї.

— Ти на когось схожа. Ти... мала Бренда?

Сестра нервово всмiхнулася:

— Як бачиш, уже не мала. Вiдтодi минуло багато рокiв.

— Скiльки?

— Двадцять сiм Основного потоку.

— Двадцять сiм рокiв, — повторила Дiана. — Так довго... У нас є дочка, Артуре...

— Знаю, рiдна.

— Як вона?

— Нормально. Вона вже доросла. Незабаром побачиш її.

— Вона... не ображається, що я кинула її?

— Нiтрохи. Пенелопа все розумiє.

Дiана втомлено заплющила очi.

— Що тут коїться? — почувся здивований шепiт Моргана.

— Чергове чудо перевтiлення, — так само пошепки вiдповiв Колiн. — Та ще й крутiше за попереднє.

— Я бачила дивний сон, — озвалася Дiана, не розплющуючи очей. — Дивний i страшний. Про те, що втратила тiло... його спалили Формотворчi.

— А потiм?

— Не пам’ятаю... Все як у туманi... Це був жахливий кошмар!..

— Добре, що не пам’ятаєш його, — мимоволi вихопилося в мене.

— Так... це дуже добре. У моєму снi дiвчина... її звали Дейдра... вона сказала... коли я пам’ятатиму про вiчнiсть, яку провела в царствi тiней, то збожеволiю... — Дiана розплющила очi й усмiхнулася. — А насамкiнець Дейдра подарувала менi своє тiло. Смiшно, правда?

Я спробував розсмiятися, але не змiг, лише дико вишкiрився. В Дiанинiм поглядi промайнула тривога.

— То це... був не сон? Я...