почуттiв до мене i цiлком задовольняюся тим, що обожнюю її на вiдстанi. Її приваблюють винятково красунчики, як от ти. — Вiн нервово затягся i, закинувши голову, випустив хмару диму в стелю. — Торiк король хотiв силомiць видати її за мене, проте я вiдмовився.
— Он як, — сказав Кевiн. — Але чому?
Колiн здивовано глянув на нього:
— Хiба не зрозумiло? Якби я пристав на дядькову пропозицiю, то втратив би Дейдрину дружбу й повагу. Присилувана дружина замiсть щирої подруги — нерiвноцiнний обмiн. — Колiн трохи помовчав, потiм сказав: — Тож тобi нiчого мене боятися. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Скаженого барона.
— Брана Ерiксона?
— Ага. Отже, ти знаєш про нього?
— Лише iм’я. Дейдра попередила, що вiн дуже небезпечний. А конкретно нiчого не сказала.
— Це й зрозумiло. Її жахає сама згадка про Ерiксона. I тим бiльше їй було б важко розповiдати про нього тобi. А рiч у тому, що Скажений барон узяв за правило вбивати тих, хто подобається Дейдрi.
Вiд несподiванки Кевiн закашлявся i необачним рухом перекинув свiй келих, розливши на столi вiскi.
— Жартуєш?!
— На жаль, нi. До твого вiдома, всiх сiмох хлопцiв, що були в Дейдри впродовж останнього року, Ерiксон убив на дуелi.
— О боже! — промимрив приголомшений Кевiн. — Ось чому вона так розiзлилася, коли я... — Тут вiн осiкся. — Але навiщо?
— Йому клепки бракує, от i весь його мотив. Узагалi ж Ерiксон мужоложець i зазвичай цурається жiнок — та, видно, перед Дейдрою нiхто не може встояти. Торiк вiн спробував залицятися до неї, вона дала йому одкоша, i вiдтодi вiн мстить їй — на свiй божевiльний манер.
— А як ти думаєш, — обережно запитав Кевiн, вiдчуваючи зрадливий холод у грудях, — мене вiн теж спробує вбити?
Колiн проникливо подивився йому в очi:
— То ти вже шкодуєш, що зв’язався з Дейдрою?
Кевiн потупився. Невже це правда? Невже, якби вiн знав про це ранiше, то вiдмовився б вiд свого кохання, вiд Дейдриних обiймiв та поцiлункiв, вiд її нiжностi й теплоти, вiд тiєї болiсної насолоди, вiд тiєї радiсної муки, що вiдчував з нею?..
— Нi! — з величезним полегшенням мовив Кевiн. — Я нi про що не шкодую. Якби я мiг прожити цi три тижнi знову, я прожив би їх так само.
У Колiновiм поглядi з’явилася повага.
— Я вже казав, що ти хоробра людина, i знову кажу це. — Вiн долив у келихи решту вiскi з пляшки. — Ти менi подобаєшся. Вип’ємо за тебе й Дейдру.
Вони випили.
— А що ж король? — запитав Кевiн. — Невже вiн терпить це неподобство?
— Ще й як терпить. Такий стан речей його цiлком влаштовує. Скажений барон вiдлякує вiд Дейдри чоловiкiв, i королю це на руку. Тому вiн i заплющує очi на витiвки Ерiксона. Тiльки не подумай, що дядько Брiан жорстокий i несправедливий. Просто Дейдринi гульки вже дiстали його до живого... як, власне, й мене. Розумiєш, до шiстнадцяти рокiв вона була досить стримана, навiть iнфантильна дiвчина, бiльше книжками розумними цiкавилася — але пiсля материної смертi її наче пiдмiнили. Так загуляла, що й чортам, мабуть, гидко стало. I король нiчого вдiяти не мiг. Що б вiн не робив, усе було марно. Лише Ерiксон зi своєю божевiльною манiєю спромiгся вгамувати Дейдру. Завдяки йому вона взялася за розум i останнiм часом поводиться як личить принцесi.
— То ти схвалюєш його?! — вражено вигукнув Кевiн.
— Аж нiяк. Я вважаю, що за Ерiксоном вже давно шибениця плаче. Дядько Брiан такої самої думки. Вiн не покриває барона, просто ставиться до справи суто формально. Всi дуелi були чеснi — це засвiдчили й секунданти, й офiцiйнi спостерiгачi; отож iз юридичного погляду Ерiксон не вчинив злочину. Але з тобою цей номер не вигорить. Як не як, а король твiй боржник. Та й я вдячний тобi за Дейдрин порятунок — а моя вдячнiсть дечого варта. Ми не дозволимо бароновi вбити тебе.
Кевiн зашарiвся:
— Ну, власне... Власне, я й сам не дозволю йому вбити мене. Хай Ерiксон вправний дуелянт, але я теж гарно фехтую. Особливо своєю шпагою.
Колiн знову взяв до рук шпагу й на кiлька сантиметрiв видобув її з пiхв.
— Авжеж, — погодився вiн. — З таким клинком грiх не перемогти. Навiть самого Скаженого барона.
...Кромiшню пiтьму в глибинах свiдомостi розiрвав спалах свiтла. Колiна закрутило у вирi чужих емоцiй. Його воля зустрiлася з чужою волею — твердою, незламною. Ще один спалах, удар!..
„ХТО ТИ? — пролунали грiзнi думки. — ЩО ТОБI ТРЕБА?”
„Все гаразд, Кевiне, не панiкуй. Це я, Колiн”.
„Який ще Колiн? Серед моїх знайомих немає жодного Колiна... I я не бачу тебе”.
„Ти пiд гiпнозом. Ми розмовляємо подумки”.
„Зрозумiло... А чому ти назвав мене Кевiном?”
„Хiба це не твоє iм’я?”
„Не думаю. Здається, мене звуть Артур... Точно! Я Артур Пендрагон. Син короля Утера”.
„Милостивий боже! Ти — король Артур?!”
„Не король. I навiть не наступник трону. У мене є старшi брати... Ага, розумiю. Ти вирiшив, що я iнший Артур. Але той Артур давно помер. Я його правнук. У короля Артура був син Амброзiй, у Амброзiя — син Утер, i от цей Утер — мiй батько. Я син Утера, короля Свiтла, i Юнони, принцеси з Дому Сутiнкiв. А ти хто такий?”
„Колiн Лейнстер з Авалона, син принца Урiєна, небiж короля Брiана Другого”.
„Ти сказав: Авалон?”
„Так. Авалон, столиця Логрiсу”.
„Але ж це батькiвщина мого предка!.. Якщо це Iстинний Авалон”.
„Вiн iстинний, не сумнiвайся”.
„Хтозна. Для нас Iстинний Авалон — це батькiвщина
„А хiба були
„Скiльки завгодно. Так званi резонанснi двiйники... А коли у вас царював Артур?”
„Дев’ять сторiч тому”.
„Вiн був простим смертним?”
„Маєш на увазi, необдарованим? — уточнив Колiн. — Нi, вiн був могутнiм чаклуном”.
„Дуже могутнiм?”
„Надзвичайно могутнiм. Вiн був останнiй, хто по-справжньому володiв Споконвiчною Силою.”
„Споконвiчною Силою, кажеш? Цiкаво... Схоже, я знайшов той свiт, який шукали задовго до мене... Але як я потрапив сюди? Не можу згадати... Стоп! Щось таке згадую... Я регресував до немовляти. Це мiй останнiй спогад, а потiм — порожнеча”.
„I як це сталося?”
„Я перетнув нескiнченнiсть, i це призвело до регресу... по-моєму... так менi здається... I ще мене мало не спалили Формотворчi”.
„Що це таке?”
