„Фундаментальнi сили природи. Можливо не такi фундаментальнi, як Споконвiчна Сила, про яку ти казав, але... Ой, чорт! Формотворчi тут такi потужнi, такi насиченi енергiєю!.. Як ти тримаєш з ними контакт?”
„На жаль, я не маю з ними контакту. Я манiпулюю лише другорядними силами”.
„Я теж не можу приборкати їх. Поки не можу... Поки...”
„Отже, — промовив Колiн. — Ти перетнув нескiнченнiсть у пошуках своєї прабатькiвщини?”
„Нi, навряд. Я шукав щось iнше... Не можу згадати, що саме... Але це якось пов’язане з Ворогом”.
„З ким?”
„Зi Стражем Хаосу. Ще його називають Нечистим i Князем Темряви”.
„Вiн диявол?”
„Як на мене, це питання термiнологiї, а не сутi. У бiльшостi релiгiй диявол є уособленням руйнiвного начала, на противагу творчому — Боговi. Iснують вчення, що визначають Хаос споконвiчно руйнiвною стихiєю, а Порядок — творчою; з їхнього погляду Хаос — абсолютне зло, а його Страж — диявол. Звiдси його iмена, що стали загальноприйнятi з часiв останнього Рагнароку. Також є культ Хаосу, нинi заборонений, згiдно з яким Страж — верховний ангел Господнiй. Я не прихильник нi Порядку, нi Хаосу; я дотримуюсь концепцiї Свiтової Рiвноваги, що визнає обидвi свiтовi стихiї рiвноправними... О Мiтро! Я згадав! Тепер я знаю... А втiм, це неiстотно. Хто я у вашому свiтi?”
„Ти Кевiн МакШон, прийомний син лорда Шона Мейгi. Вiд свого названого батька ти успадкував герцогство Лохлан на пiвночi Логрiсу. Ти нiчого не пам’ятаєш про своє колишнє життя”.
„Так i має бути. Моя травмована регресом пам’ять ще не вiдновилася i всi цi роки спала мiцним сном. Навiщо ти потривожив її?”
„Ти... той,
„Я вже давно опанував його. Просто зараз вiн спить, як i я сам. В належний час я прокинуся разом з Даром. В належний час моя пам’ять як Кевiна МакШона об’єднається з моїми колишнiми спогадами без ризику порушити цiлiснiсть особистостi. А поки Артур Пендрагон має спати, згадуючи ввi снi своє життя, збираючи фрагменти своєї пам’ятi в єдину картину... I щоб я дочасно не прокинувся, щоб не зруйнував психiку мого „alter ego”, ти мусиш забути про нашу розмову”.
„Я обiцяю мовчати...” — почав був Колiн, намагаючись перервати телепатичний контакт i звiльнитися, але чужа воля мiцно тримала його.
„Нi, цього замало. Я не можу довiряти тобi, Колiне Лейнстер. Може, ти й друг Кевiна МакШона; але я, Артур iз Дому Свiтла, тебе не знаю. До того ж ти Лейнстер — а це iм’я не надто популярне в нашiй родинi. Та й ти, знаючи, хто я насправдi, можеш змiнити своє ставлення до мене... цебто до Кевiна МакШона. Тому я зiтру з твоєї пам’ятi цю розмову. Зрозумiй мене правильно”.
„Я розумiю, — вiдповiв Колiн, переконавшись, що нiчого вдiяти не може. — Мабуть, на твоєму мiсцi я вчинив би так само”.
„Радий, що ми порозумiлися, Колiне Лейнстер. Прощавай — i до зустрiчi”.
„Спи спокiйно, Артуре...”
*
...Колiн розплющив очi й кiлька секунд блукав потьмареним поглядом по просторiй каютi корабля. Кевiн, лежачи на широкому м’якому лiжку, неспокiйно заворочався ввi снi. Дейдра, що сидiла поруч, погладила його по головi, i вiн затих, зарившись обличчям у пишних складках її сукнi.
— Хай ще поспить, — сказав Колiн. — З ним усе гаразд.
— Ти щось довiдався про нього? — запитала Дейдра; вигляд у неї був дуже схвильований.
Колiн утомлено похитав головою:
— Я ж казав, що не збираюся читати його думки та спогади; вiн мiй друг, i я не хочу це псувати. Я лише дослiдив його реакцiю на рiзнi подразники. У Кевiна дуже стiйка психiка — i це незважаючи на його надмiрну емоцiйнiсть.
— Отже, нiяких проблем?
— Жодних, за винятком його вiку. Та тут я сподiваюся на твого батька. Подивимося, що вiн скаже. Але в кожнiм разi Кевiновi доведеться ще кiлька мiсяцiв готуватися до пробудження Дару. Я попрошу Фергюсона, щоб вiн особисто взявся за його навчання.
— Це було б чудово, — сказала Дейдра i нараз спохмурнiла. — От тiльки... є й iнша небезпека...
— Ти про Скаженого барона? — одразу здогадався Колiн.
— Про нього. I ти знаєш, чого я хочу. Це було єдине моє прохання, яке ти вiдмовився виконати... дарма що мiг урятувати невиннi життя.
Колiн пiдiбгав губи.
— Нi, Дейдро, — твердо промовив вiн, — цих собак ти на мене не навiшаєш. Насправдi це
Дейдра нiяково потупилася:
— Я нiколи не вiдмовлялась вiд своєї вiдповiдальностi. Я нiколи не прощу собi цього... Але ж i у вас з батьком рильце в пуху. Раз ти заговорив про справедливiсть, то мусиш визнати, що ви обоє використовували Ерiксона, аби вплинути на мене. Та й досi використовуєте — щоб я, бува, знову не загуляла.
Колiн зiтхнув:
— Це вже в минулому, кузино. За свого Кевiна не хвилюйся, ми не дозволимо бароновi скривдити його. I не лише тому, що вiн урятував тебе. Я бачу, що вiн не просто твоє чергове скороминуще захоплення. З ним у тебе серйозно, правда ж? I тобi начхати, що вiн виявився чаклуном.
— Так, начхати, — вiдповiла Дейдра, пiдвiвши на Колiна рiшучий погляд. — Бо я справдi кохаю його. I не хочу втратити.
Колiн знову зiтхнув:
— Гаразд. Коли ми повернемося до Авалона, я викличу Ерiксона на чаклунський поєдинок... — Вiн пiдвiвся й позiхнув. — Тепер, з твого дозволу, пiду до себе i трохи вiдпочину. Твiй Кевiн навдивовижу мiцний горiшок. Дуже важко було ритися в його головi.
Бiля самих дверей Дейдра зупинила його:
— То ти точно нiчого не довiдався про Кевiнове походження?
— Анiчогiсiнько, — байдуже вiдповiв Колiн i вийшов з каюти.
Щойно вiн зачинив за собою дверi, як Кевiн поворухнувся, розплющив очi й сонно подивився на Дейдру.
— Вже все? Скiнчилося? — Вiн пiдвiв голову й роззирнувся. — А де Колiн?
— Пiшов вiдпочивати. Сказав, що з тобою все гаразд. Нiщо не перешкоджатиме пробудженню твого Дару.
— От i добре.
Кевiн сiв поруч з Дейдрою й обiйняв її за плечi.
— Любий, — нерiшуче промовила Дейдра. — Ти мусиш пообiцяти менi одну рiч.
— Яку?
— Що б не сталося з тобою в майбутньому, ти залишишся таким же милим i гарним хлопцем, як зараз.
— Я завжди буду самим собою, Дейдро. Це я обiцяю твердо. — Вiн пильнiше придивився до неї. — У тебе якийсь дивний вигляд. Ти чимось схвильована. Що сталося?
Вона схилила голову до його плеча.
— Я втомилася вiд самотностi, Кевiне. Дуже втомилася. Почуваю себе чужою в своїй сiм’ї. Менi це нестерпно. Я хочу мати власну сiм’ю, хочу дiтей... i щоб їхнiм батьком був ти.
— Правда? — iз завмиранням серця перепитав Кевiн. — Це серйозно?
— Такими речами я не жартую.
