— А твiй батько...
— Якщо я наполягатиму, вiн погодиться. Зрештою, ти чаклун, ти син Шона Мейгi, ти герцог Лохланський.
— Насамперед, я чужинець, найда.
— Це дрiбницi. Поза сумнiвом, ти знатного роду, може, навiть королiвської кровi. Взяти хоча б твою шпагу. Колiн просто в захватi вiд неї. Каже, що нiчого схожого досi не зустрiчав... Ти чув легенду про Калiбурн?
— Про меч короля Артура? — Зненацька Кевiна охопило сильне хвилювання, а в його головi чомусь завертiлося слово „Ескалiбур”. — Звичайно, чув.
— Знаєш, я часто думаю: як поставився б Артур до того, що тепер у його країнi господарюють скотти? Мабуть, розлютився б i почав вiдроджувати старi порядки? Чи залишив би все як є?
Кевiн знизав плечима:
— Важко сказати. За дев’ять сторiч багато змiнилося, i минулого вже не повернеш. Навiть якби король Артур повстав з мертвих...
— Але ж за легендою вiн не вмер, — заперечила Дейдра, дивлячись на Кевiна сяючими очима. — Якщо вiрити давнiм переказам, Артур десь спить мiцним сном. Та врештi вiн прокинеться i прийде до нас... Байдуже, в якiй подобi.
Бiля цих дверей я з усмiшкою зупинився. Усмiхнувся я мимоволi, пiд впливом позитивних емоцiй двох дуже симпатичних менi дiтлахiв, але зупинився зовсiм не для того, щоб насолоджуватися цим приємним вiдчуттям. Хоча, треба сказати, така спокуса була.
Позитивнi емоцiї вирували по той бiк щiльно зачинених дверей, i те, що я сприймав їх, свiдчило про неполадки в системi захисту королiвського палацу. Притягши до себе Формотворчi, я загострив своє зорове сприйняття (iнакше кажучи, викликав чаклунський зiр) i швидко обстежив дверi. Причиною витоку емоцiй була звичайнiсiнька пробоїна в захисних чарах — така незначна, що в контрольному центрi служби безпеки її навiть не помiтили. Це траплялося вже не вперше, i в думках я знову дорiкнув батьковi за консерватизм, з яким той вiдкинув мою пропозицiю встановити комп’ютер для ефективнiшого контролю захисних чарiв. Мiй батько, король Утер, був дуже старомодною людиною.
Пробоїна була зовсiм свiжа. Її краї ще випромiнювали залишкову енергiю вiд недавнього ментального удару, що влучив у дверi рикошетом. Характернi ознаки ушкодження тканини чарiв дозволили менi встановити ступiнь провини кожного з двох малих шибеникiв — первiсний удар належав Брендоновi, а зрикошетив вiн вiд Бренди.
Я мiг би залатати пробоїну за лiченi секунди, проте не став цього робити. Нехай дiтки самi попрацюють, усуваючи наслiдки власної недбалостi. Вийде в них чи нi, але надалi вони будуть обачнiшi.
Я тихо вiдчинив дверi i прослизнув до невеличкої затишної кiмнати. Посеред неї на вкритiй м’яким килимом пiдлозi сидiли, взявшись за руки, Брендон та Бренда, мої меншi брат i сестра, десятилiтнi близнюки. Їхнi очi були заплющенi, на устах грали лагiднi усмiшки, а милi дитячi личка промiнилися умиротворенням. З цiєю майже iдилiчною картиною рiзко контрастувала запекла боротьба, що точилася мiж ними на вищих рiвнях сприйняття. Кожен загадав на початку гри якесь слово i тепер прагнув вивiдати його в супротивника, зберiгши в таємницi своє. Це була дуель на думках, двобiй розумiв у вируючому круговоротi емоцiй...
Я все-таки пiддався спокусi i якийсь час зачаровано стежив за тим, з якою майстернiстю i навiть вишуканiстю Брендон та Бренда схрещували блоки й контрблоки, виробляли найскладнiшi фiнти, балансуючи на гранi фолу, заплутували одне одного в лабiринтах логiчних парадоксiв i блискуче долали їх. У виконаннi близнюкiв ця популярна серед чаклунської дiтвори гра нагадувала шахову партiю з елементами дзюдо, тенiсу, фехтування i танцiв на льоду. У свої десять рокiв Брендон i Бренда досить вправно манiпулювали чарами, причому в їхнiх дiях спостерiгалося рiдкiсне поєднання артистичностi та голого прагматизму; естетична привабливiсть їхнiх прийомiв анiтрохи не шкодила їх ефективностi.
Зненацька Бренда зробила рiзкий випад, немов збиралася розпочати лобову атаку, проте останньої митi, як я й припускав, спробувала пройти з „чорного ходу”, скориставшись ослабленням братових блокiв на периферiї. Одначе Брендон був готовий до цього i, коли сестра трохи вiдкрилася, завдав їй кiлькох блискавичних ударiв, що на секунду паралiзували її волю. Вочевидь, вiн розраховував, що йому вистачить часу, аби дiстатися до загаданого слова, але тут його спiткала невдача. Перш нiж вiн устиг щось знайти, Бренда оговталась i вiдкинула його назад.
Я ж, на вiдмiну вiд Брендона, дещо побачив — але зовсiм не те, на що чекав. Нiчого схожого на класичне „Брендон дурник” там не було.
— Брендо! — докiрливо мовив я. — Це вже шахрайство!
Сестринi блоки миттю розтанули. Бренда розплющила очi й розгублено глипнула на мене. Її гарнесеньке личко почервонiло вiд сорому.
— Ах ти ж негiдниця! — вигукнув уражений Брендон. — Ти нiчого не загадувала!
Вiн повалив її на пiдлогу, i вони почали вiдчайдушно борюкатися. Я вийшов з кiмнати, сам виправив ушкодження й рушив далi коридором, навiть не здобувшись на те, щоб поганити близнюкiв за їхню недбалiсть. Я завжди був надто поблажливий до них, бо вони подобалися менi дужче, нiж решта моїх братiв та сестер разом узятi (а серед них був Александр, якого я взагалi ненавидiв). З усiєї моєї рiднi в Домi Свiтла я по-справжньому любив лише Брендона, Бренду i, звичайно, маму...
*
Моя мама Юнона, королева Свiтла, вже чекала мене в Яшмовiй вiтальнi. Вона була одягнена в церемонiальну шиту золотом тунiку червоного кольору, а на її густому каштановому волоссi була укрiплена корона у виглядi золотого обруча з алмазною дiадемою. Бувши донькою Сутiнкiв, Юнона геть-чисто iгнорувала неписане правило нашого Дому, яке зобов’язувало дорослу замiжню жiнку мати вигляд зрiлої матрони, i радше скидалася на зовсiм юну дiвчину, не старшу за шiстнадцять рокiв. Дивлячись на неї, важко було повiрити, що за минулi вiсiмдесят стандартних рокiв вона народила моєму батьковi дев’ять дочок i трьох синiв.
Ввiйшовши до вiтальнi, я за звичкою на мить завмер, милуючись нею, вiдтак узяв її руку й нiжно торкнувся до неї губами.
— Даруй, що змусив тебе чекати, мамо.
Юнона всмiхнулася менi своєю неперевершеною слiпучою усмiшкою — як могла всмiхатися лише вона.
— Ти не спiзнився, Артуре. Це я прийшла ранiше. — Мама змiряла мене оцiнюючим поглядом (на менi була зелена сорочка, коричневi штани та бiлi кросiвки) i додала: — Забула попередити, щоб ти вдягнувся офiцiйнiше.
— На когось чекаємо? — запитав я. — Чи десь iдемо?
— Маю справи в Хаосi. Ворог попросив про зустрiч. Я погодилася за умови, що ти супроводжуватимеш мене.
По моїй спинi пробiг неприємний холодок. Син Свiтла, вихований у традицiях мiтраїзму, я в глибинi душi схилявся перед Порядком, а Хаос сприймав як щось сатанинське. Хоча свiдомо розумiв, що це не так, оскiльки вважав себе прихильником концепцiї Свiтової Рiвноваги, що розглядала Порядок i Хаос як двi основоположнi й рiвноправнi стихiї. Проте дитячi забобони мiцно засiли в моїй головi i знай давалися взнаки.
— Що йому треба? — запитав я.
— Вiн цього не повiдомив. Але в своєму запрошеннi зазначив, що справа нагальна.
— Мабуть, це пов’язане з вiдновленням Дому Ареса, — припустив я, згадавши про майбутнє коронування нового короля Марса.
