вважався наймогутнiшим пiсля короля чаклуном Логрiсу — i в цьому Кевiн вбачав iронiю долi...
Нарештi дверi опочивальнi розчинилися, i на порозi з’явився королiвський камергер. Усi розмови в передпокої миттю стихли, чулося лише схлипування ледi Алiси Лейнстер.
— Панi та панове, — рiвним голосом промовив камердинер. — Його величнiсть хоче вас бачити.
Колiн першим ввiйшов до спальнi. Слiдом за ним потяглися й iншi.
Посеред кiмнати на широкому ложi, обтягнутому червоним шовком, нерухомо лежав високий чоловiк рокiв п’ятдесяти з густою рудою бородою i свiтлим волоссям. Його зморшкувате обличчя було неприродно блiде, вуста мали неприємний синюшний вiдтiнок, i лише в очах ще жеврiв слабкий вогник життя. Кевiн уперше й востаннє бачив короля Брiана — батька його коханої дiвчини, чоловiка, що за логрiйськими звичаями був для нього майже як дядько...
У головах лiжка навколiшки стояла Дейдра. Губи її тремтiли, на довгих вiях блищали сльози, але вона стримувала ридання.
Головний придворний медик з регалiями магiстра чаклунських мистецтв схилився до Колiна i щось тихо сказав йому. Той мовчки кивнув, пiдiйшов до ложа й опустився навколiшки поруч iз Дейдрою.
— Ви кликали мене, государю?
— Так, Колiне, — кволо, але розбiрливо, мовив король. — Скоро я помру. На жаль моєї Сили бракує, щоб зцiлитися. Тож вiдтепер корона належить тобi... Ти вже знаєш, що я змiнив заповiт?
— Знаю, дядьку.
— Менi невiдомо, чи причетний твiй брат Емрiс до цього злочину, але в будь-якому разi вiн надто дурний, марнославний та дрiб’язковий, щоб стати гарним королем. До того ж вiн слабкий чаклун, i я сумнiваюся, що вiн змiг би опанувати Споконвiчну Силу.
— Боюся, що так, государю, — сказав Колiн.
— Проте, — вiв далi король, трохи пiдвищивши голос, — Емрiс ще залишається старшим пiсля мене в сiм’ї. Щоб позбавити його пiдстав оскаржувати моє рiшення, спираючи на своє право першостi, я привселюдно оголошую про всиновлення принца Колiна Лейнстера, молодшого сина мого покiйного брата Урiєна. I пiсля моєї смертi принц цей, мiй названий син i наступник престолу, стане королем Логрiсу у повнiй вiдповiдностi до законiв та звичаїв наших предкiв. Така моя королiвська воля.
Усi присутнi схилили голови на знак поваги до останньої волi вмирущого короля.
— Я виправдаю вашу довiру, батьку, — сказав Колiн.
— Я цього певен, сину мiй. I дуже прошу тебе: не зволiкай, зараз не час для церемонiй. Моя смерть стане для готiйського короля сигналом до початку вiйни. Можливо, не залишаться осторонь i галлiйськi князi. На щастя, наша перевага на морi безперечна, отже, з Атлантидою клопоту не буде... Слухай уважно, Колiне. Завтра мене поховають, а вже за два днi ти маєш коронуватися й опанувати Силу... архiєпископ знає, що треба робити, й допоможе тобi... I негайно збирай вiйська — вiйна з Готландом неминуча, а з Галлiсом дуже ймовiрна.
— Добре, батьку. Я вчиню, як ви кажете.
— I ще... щодо Сили... Коли ти пройдеш у Ворота, Хазяйка дозволить тобi лише зачерпнути з Джерела трохи Води Життя. Задовольнися цим... Не намагайся порушити її заборону й зануритися в Джерело, подолай цю спокусу. Не конфлiктуй з Хазяйкою, вона... дуже сувора... Зачекай до кращих часiв, коли запанує мир i вороги будуть упокоренi, а в тебе з’явиться син-спадкоємець... вiн виросте, стане дорослим, набереться досвiду... лише тодi ти зможеш ризикнути собою, не поставивши пiд загрозу безпеку держави... Це не порада, це наказ, моя тобi остання воля. Заради твого ж добра, заради добра всiєї країни...
— Я розумiю.
По тому король знову знепритомнiв i вже не повертався до тями. А за чверть години лiкар констатував смерть. Лише тодi Дейдра тихо заплакала. Її тiтка Алiса голосно заридала.
Монсеньйор Корун МакКон, архiєпископ Авалонський, прочитав заупокiйну молитву, яку пiдхопила й решта присутнiх. Коли молебень скiнчився, вiн зняв iз шиї вмерлого короля золотий ланцюжок з червоним чаклунським каменем i повернувся до Колiна.
— Вiзьмiть цей Знак Сили, государю, — сказав духовний владика Логрiсу новому владицi свiтському. — Тепер вiн ваш. Ви маєте настроїтися на нього так само, як на свiй Вогнезор.
Колiн мовчки нахилив голову, дозволяючи архiєпископовi надягти йому на шию ланцюг. Вiдтак поглядом попрощався з присутнiми i в супроводi трьох своїх друзiв рушив до виходу. Минаючи Кевiна, вiн торкнувся його плеча.
— Ти теж, МакШоне.
У коридорi їм стрiвся невисокий темноволосий товстун рокiв тридцяти з добродушним круглим обличчям, жвавими чорними очима i нiжним дiвочим рум’янцем на пухлих щоках. Вiн низько схилився перед Колiном:
— Ваша величносте, я сумую разом з вами.
Колiн пройшов повз товстуна, навiть не глянувши на нього. А Кевiн пошепки запитав у Фергюсона:
— Хто цей нахаба?
— Бран Ерiксон, барон Говел, — вiдповiв Морган. — Чув про такого?
Кевiн мало не спiткнувся вiд несподiванки. Вiн не йняв вiри своїм очам. Невже цей рожевощокий товстун, ця жалюгiдна пародiя на чоловiка, i є той грiзний чаклун, божевiльний манiяк-убивця?..
— Скажений барон? — для певностi уточнив Кевiн.
— Атож. Надзвичайно небезпечна людина... — Морган скоса зиркнув на нього своїм котячим оком i додав: — Особливо для тебе, Кевiне МакШон.
Проминувши анфiладу кiмнат, вони опинились у просторому кабiнетi, двi глухi стiни якого були пiд саму стелю заставленi полицями з книжками. Посеред кiмнати стояв величезний дубовий стiл з численними шухлядами, а за широким шкiряним крiслом висiв мiж двома вiкнами портрет Дейдри в повен зрiст. Вона була одягнена в чарiвну сукню кольору морської хвилi, тримала в руках букет волошок i лагiдно всмiхалася.
Слуга запалив свiчки в канделябрах i завмер, чекаючи подальших розпоряджень. Колiн кивком вiдпустив його, влаштувався в крiслi пiд Дейдриним портретом i мовчки закурив сигару.
Фергюсон перевiрив, чи щiльно зачиненi дверi, й наклав чари проти пiдслуховування. Тим часом Алан Маккормак i Ерiк Маелгон окупували два зручнi крiсла обабiч стола, а Кевiновi з Морганом довелося сiсти на стiльцi.
— Дядько Брiан казав про Ворота та Джерело, — заговорив Колiн безбарвним голосом. — А потiм архiєпископ назвав дядькiв Вогнезор Знаком Сили. Це менi дещо нагадало. — Вiн подивився на МакКормака. — Алане, пошукай „Трактат про Чотири Стихiї”. Якщо не помиляюся, вiн має буди серед творiв моїх найяснiших предкiв.
МакКормак досить швидко вiдшукав на полицях грубенький том у шкiрянiй оправi з побляклим золотим тисненням i передав його Колiновi.
— Прошу, государю.
Колiн поморщився.
— Припини! Наступний з вас, хто назве мене тут государем, вилетить у вiкно. Це стосується й тебе, Кевiне МакШон. Я хочу, аби залишалися люди, мої друзi, що у приватнiй обстановцi звертатимуться до мене по iменi й на ти.
— Це зовсiм не по-королiвському, — зауважив Морган, як здалося Кевiновi, з iронiєю.
— Ну й начхати. Я нiколи не хотiв бути королем.
— Проте став. I тепер, ваша величносте, звольте...
— Та годi вже! — раптом гаркнув на нього Колiн. — Бодай сьогоднi ти можеш не єхидствувати? Менi й без твоїх коментарiв паскудно.
Фергюсон нишком осмiхнувся, дiстав iз нагрудної кишенi огризок сигари й розкурив його. Схоже, вiн був задоволений, що змiг викликати у друга сплеск емоцiй. А Кевiн про себе вiдзначив, що Колiн, накричавши на Моргана, трохи пожвавiшав — у кожнiм разi, вже не мав такого пригнiченого вигляду, як спочатку. Вiн розкрив книжку десь посерединi й почав гортати пожовклi сторiнки.
— Це єдиний екземпляр трактату короля Вортимера Першого, прадiда дiда мого дiда. Ранiше я вважав його суцiльною маячнею i був певен, що саме з цiєї причини рукопис не вiддали до друку, коли при дворi з’явилася книжкова майстерня. Та зараз розумiю, що помилявся — принаймнi у тiй частинi, де йдеться про
