— Навряд, — сказала Юнона. — Принц Валерiй приймає всi пункти Угоди, i у Ворога не може бути жодних претензiй.
Дiм Ареса, Заступника Марсiанських свiтiв, був зруйнований пiд час останнього Рагнароку — великої битви свiтових стихiй, що завершилася майже вiсiмдесят рокiв тому за вiдлiком Основного потоку. У тiй битвi Доми, що стали на бiк Порядку та Рiвноваги, здобули перемогу; Доми, що пiдтримували Хаос, були знищенi, їхнi iмена проклятi, а пам’ять про них приречена на забуття. Дiм Ареса не належав до останнiх, його члени, дiти Марса, воювали проти Хаосу, тож нiщо не заважало його вiдродженню.
— То, може, це пастка? — висловив я ще одне припущення.
Юнона похитала головою:
— Виключено. Зараз не в iнтересах Хаосу порушувати Угоду. Гадаю, через те Ворог обрав саме мене — аби показати, що в його запрошеннi немає нiякого пiдступу.
Трохи подумавши, я згiдно кивнув. У цьому був певний сенс. Останнiм часом у батьковiй головi бродили дуже небезпечнi iдеї про те, що з цiлковитою перемогою Порядку настане ера загального благоденства та процвiтання, i лише тверда позицiя прибiчникiв Рiвноваги на чолi з маминим Домом Сутiнкiв утримувала його вiд поновлення вiйни з Хаосом. Та якщо Ворог улаштує Юнонi якусь пастку, мiй дiд, король Янус, володар Сутiнкових свiтiв, не стане заважати батьковi, ба навiть буде змушений виступити разом з ним, щоб помститися за дочку.
— А що думає про це батько? — поцiкавився я.
— Те, що й завжди. На його переконання, зi Стражем Хаосу можна розмовляти лише з позицiї сили. Але вiн поважає моє рiшення. Глави iнших Домiв теж погодилися визнати мене своїм повноважним представником. — Юнона запитливо глянула на мене. — То ти зi мною?
— Певна рiч, мамо. Зараз лише перевдягнуся.
З цими словами я притяг до себе Формотворчi i пропустив їх через синiй камiнь, Небесний Сапфiр, вправлений у перстень на середньому пальцi моєї лiвої руки. Сапфiр був магiчним артефактом i мав багато рiзних функцiй, зокрема пом’якшував контакт iз Формотворчими, що дозволяло тонше манiпулювати ними. А це було зовсiм не зайве в королiвському палацi, де аж кишiло чарами та рiзноманiтним захистом вiд них.
Я проклав до своїх покоїв мiкро-тунель i переправив звiдти розшиту золотом мантiю пiд колiр маминої тунiки, темно-синiй берет зi строкатим пером, чорнi замшевi черевики, а також мою шпагу Ескалiбур. Колись вона була мечем, що звався Калiбурн i належав моєму прадiдовi по батькiвськiй лiнiї та моєму тезцi, королю Артуру. Його син, мiй дiд Амброзiй, перекував Калiбурн з меча на шпагу i трохи змiнив її iм’я. А мiй батько, король Утер, виготовив для себе значно досконалiший клинок, загартований у Горнилi Порядку, i вiддав Ескалiбур своєму старшому синовi Амадiсу, наступниковi престолу. Проте мiй зведений брат Амадiс, єдиний син Утера вiд першого шлюбу, не полюбляв зброї й нiколи не носив її, отож, коли я пiдрiс, вiн радо поступився менi шпагою нашого легендарного предка.
— Ось так, — самовдоволено мовив я, присiвши на стiльця й заходившись узувати черевики замiсть кросiвок.
— Дивовижно! — сказала Юнона; у її голосi вчувалася цiлком природна для матерi гордiсть за сина. — Ти навiть не потривожив сигналiзацiю. Таки не даремно про тебе кажуть, що ти молодий та раннiй.
Я густо зашарiвся:
— Ти безбожно лестиш менi, мамо. Я змiг перехитрити сигналiзацiю лише тому, що разом з батьком та Амадiсом встановлював захист i знаю всi його слабкi мiсця. Якось я намагався створити мiкро-тунель у Досвiтньому Замку, але зазнав фiаско. Та ще й зчинився страшенний гвалт.
— Дiд дуже розсердився?
— Нi, лише трохи поганив мене задля проформи. Ти ж знаєш, вiн не може сердитись на мене. — Я причепив до пояса шпагу й надягнув мантiю та берет. — Ну от, я вже готовий.
Юнона нахилила мою голову й поцiлувала мене в чоло.
— Для матерi всi дiти дорогi, — промовила вона. — Та для мене ти завжди був дорожчий за iнших... Хоча дарма я це сказала.
— Я й так це знаю, мамо, — вiдповiв я.
Король Брiан умирав. Зрадницька рука завдала йому смертельного удару саме тодi, коли вiн чекав на прибуття в палац своєї дочки, що поверталася додому пiсля тривалої вiдсутностi. Убивця належав до охоронцiв короля, яких добирали особливо ретельно i в чиїй вiдданостi нiхто не сумнiвався. Перш нiж учинити царевбивство, зрадник випив отруту й незабаром умер, тому замовники цього злочину залишилися невiдомi.
Протягом кiлькох нестерпно довгих годин лiкарi вiдчайдушно боролися за життя короля й безнадiйно програвали в сутичцi зi смертю. Вони вже не сподiвалися врятувати його, але намагалися бодай ненадовго повернути до тями, щоб вiн мiг оголосити свої передсмертнi розпорядження, яких очiкували вельможi, прелати та вищi державнi сановники, що зiбралися в просторому передпокої поряд iз королiвською опочивальнею.
Кевiн стояв у кутку кiмнати, намагаючись не привертати до себе уваги, i час вiд часу нервово покусував губи. Вiн гостро вiдчував свою недоречнiсть на цьому скорботному зiбраннi людей, що добре знали вмирущого; але пiти звiдси не мiг. Двiрський етикет зобов’язував його, як можновладного князя, до останньої митi залишатися тут i бути серед перших, хто має почути сумну звiстку про смерть короля. I тодi верховна влада в країнi перейде до рук невисокого сухорлявого юнака, якому нещодавно виповнилося двадцять рокiв...
Наче вiдгукнувшись на Кевiновi думки, неподалiк знову заплакала вродлива сорокарiчна жiнка — сестра короля Брiана, ледi Алiса Лейнстер. Спочатку вона разом з Дейдрою перебувала в спальнi бiля непритомного брата, та потiм у неї почалася iстерика, i лiкарi попросили її вийти. Алiсина донька, шiстнадцятирiчна Дана, намагалася втiшити матiр, а заразом i себе.
Куди спокiйнiшої i врiвноваженiшою здавалася Бронвен, Колiнова менша сестра, дiвчина рокiв п’ятнадцяти, iз щуплявою нескладною фiгурою i таким самим негарним, як у брата, обличчям, рясно всипаним ластовинням. У Кевiна склалося враження, що Бронвен неадекватно сприймає ситуацiю, ставиться до цього радше як до гри i з якоюсь нездоровою цiкавiстю спостерiгає за поведiнкою присутнiх.
З усiх дорослих членiв королiвської родини Лейнстерiв був вiдсутнiй лише принц Емрiс — донедавна наступник престолу. Уже пiсля замаху стало вiдомо, що минулого тижня король змiнив свiй заповiт на Колiнову користь, i це перетворювало Емрiса з головного претендента на трон у пiдозрюваного номер один. Отож у його вiдсутностi не було нiчого дивного.
А бiля самих дверей у королiвську опочивальню стояв новий наступник престолу, Колiн Лейнстер, разом iз трьома найкращими друзями — Ерiком Маелгоном та Аланом МакКормаком, що були його однолiтки, i Морганом Фергюсоном, рокiв на десять старшим. З двома першими Кевiн познайомився ще в Димiлiоку (вони були в Колiновiм почтi), i вiд самого початку стосунки мiж ними, м’яко кажучи, не склалися. МакКормака та Маелгона дратувало, що в Колiна з’явився новий друг. А Кевiна, у свою чергу, бiсили їхнi настирливi спроби привернути до себе Дейдрину увагу. I хоча сама Дейдра вiдверто демонструвала свою байдужiсть до них, Кевiн однак ревнував.
До Моргана Фергюсона, головного королiвського магiстра чаклунських мистецтв, Дейдра ставилася з великою повагою, хоча й не приховувала, що трохи побоюється його. Кевiн мусив визнати, що зi своїм велетенським зростом i кремезною статурою Фергюсон таки справдi має дуже грiзний вигляд. Це враження посилювали ще й рiзнокольоровi очi — одне каре, iнше жовто-зелене, як у кота. Коли пильний, прискiпливий погляд цих очей зупинявся на ньому, Кевiновi ставало трохи незатишно. Та загалом вiн почував до Моргана глибоку симпатiю, оскiльки той був небожем покiйного Маркуса Фiнiгана, у чиєму домi Кевiн прожив майже тринадцять рокiв. Лорд Фiнiган був необдарований, а син його рiдної сестри, фактично напiвкровка,
